Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 25)

Мазепа вже раз рішився був на небезпечний крок. Цар хотів приїхати до нього до Батурина, щоб вияснити непорозуміння. Діло було погане. Доноси не без підстави. Гетьман боявся, щоб гостина не перемінилася в суд над господарем. На той випадок приготовив 300 вірних сердюків. На даний знак мали почати бій. Але цар роздумався. Не приїхав. Потребував грошей і війська. Лишив гетьмана в спокої. Чи й тепер цар із-за тої самої причини не вдає, ніби він доносам не вірить. Мабуть... що так.

Але могло бути інакше. Гетьман не мав певності, чи Кочубей не переловив якого тайного листа від Дольської до нього або від нього до неї і до Карла. За гроші все можна дістати. Один писаний доказ, і ціле слідство повернулося б на інші шляхи, зрада Мазепи стала би безперечним фактом. Його покликали б на суд. Це прискорило б діло. Гетьман, замість їхати до царя, поїхав би до Карла. Розуміється, не сам, а з військом і старшинами.

Але до того він ще не готовий. Ще йдуть торги. Гетьман хоче виторгувати якнайбільше, хоче пристати до нових союзників за ціну самостійності й неподільності України... Як летіти, то з великого коня.

І гетьман усміхнувся. Щастя і тим разом не покинуло його. Цар повірив, а може, вдає, що вірить у вірність гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свій донос. Іскра теж — і гетьман може далі вести свої переговори з Карлом.

Веде і, мабуть, доведе до бажаного кінця. Біда тільки в тім, що Карло не слухає нікого. Гетьмана теж. Покладається на свій власний розум. Змарнував кілька місяців на бездільному постою і дав Петрові нагоду зібрати більше війська та краще вимуштрувати його. Петро не дурний. Він учиться воєнної штуки від Карла. А це не добре. Найгеніальніший вождь, як непотрібно перетягне війну, то може її програти, бо вороги освояться з його тактикою і переймуть секрети його побід.

Гетьман хоче, щоб Карло йшов на Москву, а він, мабуть, прямує на Україну. Це також небажаний і небезпечний зворот. Союзник добрий, коли він здалеку, а ввійде в край — і з союзника зробиться неприятелем, бо народ не любить чужого війська, яке б воно не було. Тепер не люблять москалів, а прийдуть шведи, то й їх не любитимуть. І не дивуватися. Яке б не було військо, а для народу тягар.

Гетьман умів думати і рівночасно, як машина, робити звичайне діло: приймати звідомлення, давати розпорядки, підписувати канцелярські папери. Незвичайна енергія не покидала його. Пригноблення після невдачі не тривало довго. Він скоро приходив до себе і підносив голову вгору... Ще наше не пропало!

Так було й тепер. Думки його йшли одною дорогою, а звичайна щоденна праця, праця вождя в таборі, котилася другими шляхами.

Гетьман вислухував жалоби на харчі, на оружне постачання, розглядав усякі непорозуміння між поодинокими військовими частинами, рішав, мирив, картав і карав — скоро, вправно та бистро, що дивував усіх. “Голова!” — казали козаки. “Гетьман!” — доповідали старшини. Великим умом підтримував своє значення. Боявся одного — старості.

Коли б так справді занедужав і знемощів, коли б однієї днини почув, що він старий не літами, а духом, що вже не має тої молодечої енергії, котрій дотепер завдячує так багато, о — тоді було б погано. Гетьман навіть гадати не хоче, що тоді було б, бо знає, що ніхто не розмотав би того клубка, який він тримає в своїй руці, ніхто не знайшов би виходу з великого українського політичного лабіринту, котрий він так довго будував.

 

* * *

Сонце гріло. Бунчук непорушне висів над гетьманською головою. Прапор не розвівався за вітром, не лопотів, як птах. Погода. Починається жара. Від коней і людей лягають фіолетні тіні, білі сорочки сліпучо вражають очі, червоні шаровари горять.

Гетьман далі обходить широкий табір.

Все щось нового й небажаного.

 

* * *

Ось там, направо, біля головних воріт якийсь рух. Зчепилися люди, гамір, крик, щось деруть, ніби м'ячем перекидаються. Здалеку забуваєш, що це люди, здається, ніби жеруться вовки.

Гетьман прискорює ходу. Підручний старшина біжить наперед.

“Тихо там! — гетьман іде!”

Гамір тихне. Козаки розступаються. Менш сміливі зникають у натовпі, цікавіші стають кружком.

На землі рухається щось. Несміливо, крадьки підносить голову — чоловік.

Очей його не видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий,— сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому далі не б'ють, лиш насміхаються з нього. Є з чого. Він тільки в сорочці і то в такій драній, що ледве тримається хребта. Все поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс — все. Тільки тая сорочка на хребті і в долоні з табакою ріжок. Того ріжка ніяк дати не хотів. Кусав, драпав, як кіт — тим ще гірше своїх напасників дражнив.

Побачивши перед собою старшину, а далі цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його і бити перестали. Набирає відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шароварів,— соромиться, сідає, підбираючи ноги під себе.

“За що ви так його збили?” — питає гетьман.

“Шпиг, ясновельможний пане гетьмане”,— відповідають.

“По чім знаєте, що шпиг?”

Шлявся по цілім таборі, підслухував, підглядав, а як спитали, до якого полку і до якої сотні належить, то став крутить, назвав полк і сотню, котрої тут нема”.

“Правда це?” — спитав побитого гетьман.

Цей на губу показав, що говорити не може, вся була в крові.

Гетьман головою покрутив.

“І зі шпигом так робити не слід. Треба його судові віддати, а не знущатися над чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить?” — спитав гетьман і всміхнувся, бо шпигун виглядав дійсно сміховито. В одній сорочці, до котрої притискав щось граціозно, ніби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився.

“Та це він ріжок з табакою має”,—відповіли козаки.

“Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спробував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'яке і кість тонка — чи не шляхтич який!”

Гетьман глянув і мусив признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаровари і кобеняк і відвести до свого шатра.

Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.

Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства. Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.

ШПИГ

“Ось і він!” — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до окопів, які відділяли гетьманову квартиру від решти табору.

Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи спідлоба, як у зловленого до клітки звірка.

Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний гладко. Тільки лиця подряпані і голова світить плішами.

Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе увагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.

Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко: “Ступай!”

Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом ішли.

Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже гетьман знає його?

Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадкового чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.

Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом — побалакають.

“До побачення!”

Орлик і Ломиковський не відходили.

“Не спішитесь?”

“А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком?” — спитав Ломиковський.

“Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найповніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варта хай нікого в шатро не пускає, нікого! Прощайте!..”

“Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку.— Але ж потерпіли ви, отче, страданія і то не від ворога, а від моїх людей”.

“За добре діло варт і муки прийняти”.

“Авжеж, авжеж. Але чого це ви так неуважно йшли через табір?”

“На моє нещастя сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страждання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були”.

“Ще й який жаль. Добрі зуби — то й шлунок добрий, а добрий шлунок — це основа здоров'я. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба”,— і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.

“Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отсе пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли”.

“Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили”.

“Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки”.

“Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!”

“Били?”

“Ой били, ваша милосте, ой били”,— лементував патер.

Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.

“А листи? Чи не відібрали у вас також і листів? Ради Бога, кажіть!”

Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.

“Говоріть! — наглив його гетьман.— Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову”.

Патер хитро підморгнув очима.

“Отже?”

“Отже, лист тут...”

“Де?”

“На плечах, милосте ваша, на плечах”.

“Як то на плечах?”

“Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його королівської милості Карла XII”.

“Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка”.

“Авжеж, що тому. Без нього й письма не відчитаєш”.

“Ну,— здвигав раменами гетьман,— чого вже люди в тій війні не вигадують, далі й найбільша осторожність не допоможе, хто хоче перехитрити — перехитрить”.

“Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане   н о н с е н с о м”.

“Почекаємо ще трохи,— сміявся гетьман.— Відколи світ, відтоді й війна, і поки його — поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його   т р і б у т у м   віддати”.

“Віддайте кесареві, що кесаря”.

“Авжеж. Так ото festina,venerabilis frater, а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Саrolus rex”.

“Добре пише”,— відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.

“Гадаєш?”

“Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу”.

“Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі”.

Тринітар припіднявся з місця. “Сratias ago magnificentiae vestrae”.

“Еrgo, ad rem!” — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні.

“В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман свому гостеві змиє спину”. .

“Добре, що не голову. Саrolus rex xотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти на верх, і тоді був би   с а м о й   б о л ь ш о й   с к а н д а л”.

“І били ж би козаки, пізнавши патра”.

“Ой били ж би, милосте ваша!”

“Обнажай тілесо своє, преподобний отче!”

ПІДПИСАЛИ

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2