Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 27)

“Так тоді не пускайте своїх гадок заячими слідами, а кажіть, чого собі бажаєте, панове!”

Апостол потягнув Ломиковського за полу. Той почав тихо, але різко: “Обіцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивів Україну з ляцької неволі, так ти нас виведеш із теперішньої, щоб ми не загинули ні під царем, ні під королем, лиш добилися волі”.

“Обіцяв і хочу дотримати слова, так хай мені свідком буде Господь і Христос, наш Спаситель”.

“А коли ж ти нас виведеш, Іване Степановичу, як не тепер? Приставаймо до шведів і разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до України!”

“Приставаймо до шведів, приставаймо!” — гукали старшини.

“Карло на Березину йде. Цар у тривозі. Скарби свої в Білоозеро казав вивозити, городи й села палити велів”.

“Як шведи увійдуть в Україну, запізно буде”.

“Або тепер спасеш нас і визволиш від ворога нашого найлютішого, або ніколи!”

Гетьман два пальці до уст приклав: “Тихо, панове, ради Бога, тихо! З таким крамом мудрі люди не виходять на торг. Гадаєте, гав ловить Мазепа? Ох, які ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що роблю,— обезпечаюся на всі боки. Кожний з вас відповідає за свій полк або за свій уряд, а я відповідаю за всіх. Історія всю вину звалить на гетьмана Мазепу. Не дай Боже невдачі, народ обплює мене і обкидає камінням. Я не живу з нині на завтра, я про будучність гадаю, розуміючи, що за всіх прийдеться колись відповісти перед судом Божим, бо не лиш з вибору вашого, але і з волі Божої я свій уряд дістав”.

Гетьман схвильовано ходив по шатрі.

“Як діти пристаєте до мене: переходи й переходи! Легко це сказати, але важко зробити. Чи погадали ви про цей перехід? Коли б тут не було московського війська, то інша річ.

А так — вони стежать за нами, підзирають кожний крок. Зараз спитають: “А куди, а як, а чому?” Козаки розкинені по всіх усюдах, їм прийшлося б перебиватися насилу, щоб до нас добиться”,

Старшини очима за гетьманом водили.

“Та не гадайте, що я не хочу послухати вас. Як що ви хочете, щоб зірвати з Петром і шукати собі нового, може, й кращого союзника, так я поперек вашої дороги не стану, щоб ви опісля нарікали на мене. Прошу, подайте мені на письмі своє бажання, ось папір, а тут чорнило. Будь ласка!”

Гетьман рукою показував на стіл: “Сlаrа расta claros fasiunt amicos. Пишіть!”

Гетьман піднявся з місця: “Пишіть, панове, а я піду й відпочину хвилину. Втомився я”.

 

* * *

Гетьман знав, що таке письмо це не легка річ. Історичний документ. Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть їх докупи. Гетьман не хотів їм заважати. Пішов до третього переділу.

“Як же маю писати?” — питався Ломиковський.

“Пиши, як розумієш,— відповів Апостол,— прочитаємо і справимо. Не зразу Рим збудували”.

Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипіло по папері.

Апостолові важко було тихо сидіти. Взяв Горленка набік і, закарлючуючи вус, шептав йому до вуха: “Це треба нам було давно зробити. Боюся, чи не запізно”.

“Краще пізно, як ніколи”,— відповів Горленко.

“А що ж наші жінки й діти? — спитав Апостол.— Як ми їх оставимо на помсту москалям?”

Горленко задумався: “Треба буде і їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як ні, то й залишити в якомусь городі, подалі від воєнного пожару. Та об тім ми ще побалакаємо з Іваном Степановичем. Він голова”.

“Авжеж, що не хвіст, такий як Кочубей”.

“Гей, гей, Кочубей!” — промовив Горленко і зітхнув.

“Такий богатир, такий пан і під батіг спину наставив”.

“Бо дурний. Жінці потурав”.

“Жінку люби, та ума не губи”.

“Отож і я кажу!”

Підступив до них Орлик: “Цитьте, не заважайте генеральному обозному, хай пише”.

“Я вже написав”,— озвався Ломиковський.

“Так прочитай вашець”,— відповів Апостол.

“Хай Орлик прочитає

“Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере”.

Ломиковський читав. Зараз по першому реченні його зупинили. Письмо починалося звичайною формою: “Ихь царского пресвітлого величества войска запорозкаго генеральніи старшины и полковники”.

“Так не можна,— казав Апостол.— Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана”.

“Про Україну”,— додав Орлик.

“Пиши: ,Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію'”.

Довго перечилися, заки справили письмо від початку до самого кінця.

“Прочитай ще раз ad ovo”,—домагався Апостол.

Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт. “Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоров'я”,— закінчив.

“Ні, так не йде!— зауважив Горленко.— Краще пиши: ,Що предложивши, наше вірно прихильнoє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє'”.

“І так ні,— противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся.— На мою гадку, ось як слід написати: ,Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшіи над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любовю, щирим совітом діло тоє Божоє, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоров'я і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибин душ наших щире йому вдячних поручаєм'”.

Перечилися за чергу в підписах, аж вирішили, щоб підписувати поазбучно.

Підписали.

“Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо.— Аз, буки, віди, глаголь... так, це на тебе черга”.

“А тепер хай писар гарно начисто перепише”.

Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.

“Ей, Орлику! — накивував йому пальцем Апостол,— щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задніх гадок і інтенцій?”

“Я?”

“Ти, Орлику, ти”.

“От і вигадав миргородський полковник”.

“Уважай!”

Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.

“Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять”.

Розійшлися.

 

ПІДДАВСЯ

 

Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони напишуть. Не важно. Важливо, щоб написали. Хоче мати доказ у руці, що не самовільно поступив, а пішов за їхнім бажанням. Бог вість, як діло скінчиться, не завадить обезпечити себе.

Переговори з Карлом припинив би на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано діло тоді стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей.

І гетьманові гадки пішли шляхами — до Батурина, Диканьки, до Ковалівки.

Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем Леонтієвичем, як жива явилася перед ним Любов Хведорівна, побачив Мотрю... Мотре, сонце моє!..

Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотів. Не жаліє за тим, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній погідний день. Боже ти мій! Яка благодать — гарна й розумна людина..!

Ні злості, ні помсти не почував у своєму серці. Хотів, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось і тепер, яка чорна хмара надвигається на її небо. Батька цар покарає. Як не дістав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нічого безкарно не пускає. Маєстат свій не тільки силою і умом підтримує, але й страхом. При допомозі страху все в своїх руках держить. Деспот. Тільки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепі ніяк рятувати його. Або Кочубей, або діло. Діло від Кочубея важніше. Діло найважніше з усього. Для діла кожна жертва добра. Треба робити діло...

І гетьман снував далі свої плани. Роздумував, як і коли перейти йому до Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим ходом увійшов на північну Україну і відрізав її від Москви. За шведськими тилами можна б тоді підготовити край до великої зміни. Біда, що Карло не слухає нікого. Своїм розумом робить. Вождь і філософ. Гетьман рад був якнайскоріше побачити його. Цікавий чоловік, геній.

Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко — може, й другі.

Тільки нашим бракує того, що чужим доля дає,— авторитету й традиції. Карло хлопцем одно й друге дістав, наш чоловік мусить їх здобувати, нашому треба боротися за те, що другі готовим до рук разом зі скиптром дістають. У нас боротьба на всі фронти і тому така важка побіда.

Гетьман ніяк не може уявити собі українського Карла, ані Петра.

З тим і засинає.

Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа спить. Він працює не раз до пізна вночі, а скоро світ встає. Але ті дві-три годині сну, кріпкого й безтурботного сну, ніби на його власний наказ, покріплюють його. Не раз у повозі притулить голову до подушки й засне так, як другий навіть на лебединих пухах не спить.

Цей добрий сон — один із секретів його молодечого вигляду.

Мазепа опанував свій сон силою волі...

 

* * *

Орлик двічі відхиляв занавісу і двічі подавався назад. Гетьман спав, скинувши кунтуш і сап’янці. Біля його похідного ліжка лежало світляне віконце. Вечоріло.

Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзєровського відпустив, нікого не було в шатрі.

Генеральний писар тримав прохання старшин і думав.

Пригадав собі свою молоду дружину і своїх маленьких синів. Що станеться з ними? Вони ж у Батурині. Коли б так Мазепина зрада виявилася скоріше, ніж вспіє спровадити їх до отсього табору,— пропали.

Орликові мороз пішов по спині. Невже ж він має право ставити добро і життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вірність гетьманові річ святіша від щастя його рідних дітей і коханої дружини?

Він пригадав собі тую ніч, коли гетьман, дякуючи сліпому припадкові, був приневолений розкрити перед ним тайну. “Іди і молися Богові, казав, ти молодий, і по-божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, яко хощет Господь, да устроїт...” Хитрун! Усіх нас на шнурку водить, як хоче, так наструнить, а тоді: “Йди і молись Богу!”... Злість підступала до Орликового серця. Як може один чоловік володіти таким великим гуртjм? І то не товпою, а людьми, як не образованими і вченими, так бувалими і досвідченими?

Буртувався проти насилля. Це, що нині робив гетьман, з от-сим письмом, це чиста комедія — лицедійство, коли не лицемірство. Гетьман давно рішився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нібито не він їх веде, а вони його провадять. Один чоловік усіма заправляє, всі під його дудку танцюють, усе вертиться, як він собі бажає. Старий, дряхлий чоловік.

Забував про добродійства, яких від гетьмана зазнав,— бунтувався.

“Велике діло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собі, значиться, чоловіком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нім? Ні то син, ні то пахолок. “А піди-но ти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе!” Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, більш нічого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все мені тую булаву показує, мовляв, по моїй смерті, може, вона тобі припаде, тобі або Войнаровському”.

Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман затаїв перед ним свої зв'язки з княгинею Дольською. “Єзуїт Заленський і болгарський митрополит-розстрига більше в нього віри мають, ніж я. А тринітар?”

Орлик пригадав собі нинішню пригоду зі шпигуном, котрий нібито в холодній сидить. “Але під вартою, щоб йому волос з голови не злетів”. Комедія, котра могла скінчитися трагічно. Чи не скінчиться трагічно ціла тая велика комедія, котру старий гетьман затіяв?

Раб бунтував проти власти господина свого. Вічна залежність, безнастанний послух, повсякчасна тінь, у якій йому доводилося ходити, бо велетень Мазепа тую тінь на його постать кидав, проймали болем його палку, честолюбиву душу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2