Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 28)

“Гарно! Регіментар ти єси, а ми, підчинені тобі міністри, маємо слухати тебе і сповняти накази твої вірно... Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти деспот, що монархію з гетьманату робиш. А то він так м'яко прибрав нас у свої руки і крутить нами, як ляльками в вертепі. Танцюємо на його шнурку. Тю!”

Кинув Ломиковського письмо на стіл.

“Такі поважні старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що він диктує їм. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловік. Петро тілом, а він духом страшний. Духом своїм поневолює нас”.

Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духа. Ще раз гадками в тую ніч вертав, коли від гетьмана з тайною на печорський двір побіг і гроші нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловіка не впав. Лежав серед дороги, як колода. І йому гріш у долоню вткнув. “Молися, що Господь устроїв усе по добру”. Не прийняв. Він не нищий. “А чого ж ти тут лежиш?” “До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть мені пошле”.

Хотів упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепині церкви, на академію, гетьмана побачити хотів, Степановича Івана. Чи гетьманує він, чи антихрист?

Орлик до богадільні його відвів, а на рано до гетьмана попровадив.

Ще й нині тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка і Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, підступив до гетьмана і доторкнувся до його одежі. Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав:

“Здоров був, батьку!”

“Доброго здоров'я вашій милості у Господа прошу”,— сказав і повалився трупом.

Орликові на цей спомин мурашки полізли по шкірі. “Духом своїм насилує нас. Такої жертви, як він, ніхто не жадав від козацтва. А слухають його. Навіть на Січі свою партію має”.

Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. “Але й насиллю кінець. Годі, щоб він нас до нещастя провадив. Нас — то ще. Але що винні жінки й діти наші? Ми, батьки і мужі їх, маємо їх добровільно в руки московських катів віддати? Ні, ніколи й нізащо в світі! Такої жертви ніхто не сміє вимагати від тебе, навіть гетьман від свого генерального писаря, ні!”

Орлик встав. “Що ж тоді?..— питався сам себе тривожно...— Сказати йому це? Знищить чоловіка. Назве зрадником і бунтарем, прихвостнем Кочубея. Під суд віддасть...

Найпростіша річ — вбити. Лежить сам, ніде ні живого духа. Спить. Один, добре вимірений удар стилету, і всій трагедії кінець. З шатра є потайник у балку, про котрий не знає ніхто. Можна вийти, вернути в табір другим боком і — кінці в воду”.

Орлик гірко всміхнувся: фантазії. Зрада Валенштейнових офіцерів, український Хеб. Він не спосібний до того.

Чув жар в очах. Чи не яка недуга?

Прикладав руку до виска. Рука дрижала й була гаряча.

“Всі ми ніби в маренні. Він один здоровий, він один знає, чого хоче і що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловік, що так спокійно спить за шовковою стіною, тоді як його генеральний писар, молодий і дужий Пилип Орлик, з ума сходить. Кінець тому, кінець! Піди, кинь йому цей лист і скажи, що довше гратися в політичні піжмурки не будеш. Складай перо й печать і йди собі від нього, до жінки і дітей, ти ж муж і батько. А як не пустить? Так вночі вихопиться з табору і поїде геть, щоб не бути при ньому й не відповідати, як генеральний писар, за тую небезпечну затію...”

“Пилипе!— почувся Мазепин голос з третього переділу.— Є ти там, Пилипе?”

Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського письмо і відхилив занавісу. “Йди геть! Геть!” — наказував собі в душі.

Гетьман глянув на свого писаря, піднявся, сів на ліжку, очі в нього втупив.

Орлик хотів видержати цей погляд — не міг.

Повіками зіниці накрив.

Турецькі узори затанцювали на долівці, сонячні квадрати засуєтилися, як живі, гетьманська хоругов залопотіла, як крилами птах.

“Втікати, втікати, втікати!”

Ноги трималися землі.

Рушитися не міг.

Стояв у ногах постелі. Лист “дурницями” записаного паперу тремтів у його руці.

“Пилипе!” — почув м'який оксамитовий голос.

“Слухаю, милості вашої”,— відповів, підступаючи до гетьманської руки.

Перед ним лежав гетьман Мазепа.

“Важко тобі, Пилипе. Гадаєш мені легко?—казав гетьман, беручи Орлика за руку і притягаючи його до свого ліжка.— Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю, бо нині ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш”.

Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла.

“Хвилюєшся?— почав гетьман.— Розумію тебе. Жінка, діти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, іди до них. Важко мені оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемінився. Краще випущу його з клітки, хай летить”.

Орлик віри вухам своїм не йняв. Чи справді він це чує, чи лиш йому в маренні верзеться.

“Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат, простять тобі. За декілька днів, може, буде запізно. Рішайся!”

Орлик не зчувся, коли коліна його опинилися на долівці, а голова припала до постелі. “Пане мій! Не проганяй мене від себе. Не гідний я ласки твоєї, не варт бути вірником твоїм, бо я лиш чоловік. Але — поборю я ворога в собі, не зраджу тебе, як жінці і дітям своїм щастя бажаю”.

Почув долоню гетьмана на своїй голові.

“Не добру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жінці й дітям своїм бажати і мені вірним оставатися — не все одно. Родина — щастя, і служба вітчині своїй — теж щастя. Подружити ті два щастя з собою — це вже забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все думав, Пилипе. Про жінок і дітей ваших теж. Не хочу їх безпомічними залишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити їх перед важкою рукою царя, котрий навіть Меншикова в злості не щадить, не знаю. І тому, жаліючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, іди до них”.

“Остануся біля тебе, Іване Степановичу, аж до смерті”.

“Моєї?”

“Ні, своєї. Так мені. Боже, допоможи!”

Гетьман підніс його і казав сідати.

“Що ж там письмо?” — спитав нараз другим голосом, спокійним, діловим.

“Написав Ломиковський?”

“Покажи!”

Гетьман прочитав. “Отут ще треба справити, Пилипе, щоб сумніву ніякого не було”.

Подиктував в однім і в другім місці змінені речення в тій самій актовій мові, в якій зложене було письмо і якою він писав свої універсали й листи до полковників і до старшин.

“Підеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання і щоб завтра вранці приніс мені. Хай прийдуть також Апостол, Горленко, Зеленський і, розуміється, ти. А тепер зайди до холодної, виведи звідти нашого шпига і достав його тут. Поклич Кендзєровського”.

Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його. “Яко хощет Господь, да устроїт. Пригадуєш собі?”

“Пригадую”.

“А все ж таки маєш час до завтра, роздумай гаразд. Діло велике й важке. Якщо не почуваєш у собі сил витримати біля мене аж до кінця, щасливого або ні, так краще скажи, і відпущу тебе”.

“Витримаю, милосте ваша”.

 

* * *

Кендзєровський перший прийшов. Допоміг гетьманові вбратися і накрив стіл до вечері.

Робив це, коли гетьман не хотів мати ні чурі, ні служок біля себе, довіряв йому. Стародубського полковника свояк дослугувався рангу біля гетьмана, до котрого приляг цілим серцем.

“Що чувати?” — спитав його гетьман.

“Нічого незвичайного. В таборі, як в улику, шумить. Так перед кожним походом буває. Козаки хвилюються”.

“Що кажуть?”

“Всячину торочать. Той клянеться, що на шведів у степу наткнувся і ледве втік, другий запорожців бачив, як із Січі до нас тягнули, третій короля Станіслава десь пізнав, чого хто собі бажає, те й увижається йому”.

Гетьман усміхнувся: “Нашим усе чогось нового захочеться”.

“Надокучила Москва”.

“І ти на тую нуту співаєш? А дух у таборі який?”

“Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старші розважають себе і їх, то жартами, то чаркою”.

“Розважають?”

“Розважають, милосте ваша”.

Кендзєровський бачив, що гетьман не від того, щоб щось веселе почути.

“Вчора був я свідком веселої приключки”.

“Якої?”

“У вдарній сотні прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федір, випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув:

“В удар!” Старий сотник зірвався, вискочив з куріня, допав коня і сів, але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в сміх. Котрийсь із молодших і каже: ,Ваша милість їдуть назад’.

Сотник страшно подивився на нього.

'Не знаєш, куди їду, так і знати не можеш, чи вперед їду, чи назад. Це одно, а друге, як треба, то поверну конем і поїду вперед, а третє, піди-но ти краще та купи мені табаки' (він родом із-за Збруча й нюхає табаку). Насилу зняли з коня”.

“Краще жартувати, аніж сумувати, але ось і Орлик шпига веде”.

Гетьман гукнув на шпига: “Увійди!”

Цей згорблений увійшов у шатро. Але як тільки опустилася за ним занавіса, випрямив спину і латинським привітом повітав гетьмана. Кендзєровський подав зимну вечерю і налив чарки. Гетьман відправив його з шатра з тим, щоб, як затрублять у таборі на сон, прийшов до нього.

Гетьман з тринітарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за корисну і справну вислугу, нагородив щедро і вгостив на славу.

“Діло добігає до кінця, а тоді пічнеться що лиш властива акція з новими союзниками. Поїдеш, отче, до княгині Дольської і перекажеш її наш привіт і щиру подяку. Завтра мої старшини довідаються правди. Нині я їх приготовив до того. Поки що все складається щасливо. Старшини написали мені прохання, щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в моїх руках”.

Тринітар затирав руки. “Ad maiorem gloriam Dei. Все в божих руках, ясновельможний пане”.

“Авжеж, що не в наших. Волі божої нікому не минути. Робимо, що можемо, совість наша спокійна. А тепер скажи мені, де гадаєш сю ніч ночувати? Я казав би, оставатись у таборі. Кендзєровський відпровадить тебе до Орлика. Це зараз недалеко від мене. Добре?”

“Як ваша милість прикажуть”.

Гетьман добув зі скрині одяг, шаблю і шапку. Тринітар перебрався.

“І спереду, і ззаду, хоч куди козак,— жартував Мазепа, повертаючи ним вправо і вліво.— І рідна мати тебе не впізнала б, такий молодець”.

В таборі трубіли на сон.

Пустіли майдани і мовкли вулиці. Над табором зоряна ніч розпинала свій великий намет. За табором, якраз проти головних воріт, на задуманім виднокрузі викочувався місяць, великий і червоний... “На розлив крові”,— казали вартові.

Надійшов Кендзєровський. Гетьман велів йому провести гостя до мешкання генерального писаря.

Гетьман вийшов перед своє шатро. Здалеку дивився на табір, на курені й намети, на вози і коні, що вкрили собою широкі поля, аж геть під виднокруг.

Хто і пощо стягнув тих людей з цілої України, відірвав від землі і від родини, від звичайного життя? І що станеться з ними за місяць, за два? Чи багато залишиться в живих, а ті, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту зорішливу ніч, що так і тягне тебе в рідне село, у вишневий садок?

На чий зазов прийшли ті люди сюди, на гетьманський чи царський? Свідомість їх пригнала чи послух і мус, гроза царської кари?

Гетьман дивився на зорі, ніби відповідь у них читав. І вони розсіяні по небу, як у безладді, а на ділі в карності і в порядку. І вони кружляють там, а тут люди, скрізь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу сліпого і пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совісті своєї,— це найбільше завдання людини...

Гетьман глянув на місяць... Який же він червоний! Грізний!

Вернув у шатро і засів до своєї роботи.

Писав поза північ.

 

* * *

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2