Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 29)

Десь далеко в хуторах і селах співали другі півні, коли нараз почувся тривожний крик. Гетьман підійшов до віконця. Вартові стояли на своїх місцях, але вулицями бігли люди, одинцем і гуртами: Лускали чоботи, дзвеніли шаблі, лунали незрозумілі крики, зливаючися в один тривожний гул. Гармаші підбігли до гармат лаштувати їх.

“Без мого окремого наказу ані одного стрілу! — крикнув до них гетьман.— Під карою смерті, зрозуміли?”

До гетьманського шатра біг генеральний писар. Побачивши гетьмана, спинився. “Прошу милість вашу в шатро — в потайник”,— додав ледве чутно.

“Що таке?”

“Бунт”.

“Де?”

“В прилуцькому полку почався. Скрізь табором піде”.

“Де обозний?”

“Обозний сотні на вдар готовить”.

“На вдар?”

“Щоб придавити бунт”.

“Що ви це? На вдар? Битву робите в таборі? Подуріли!”

Сердюцькі відділи виступали зі своїх курінів і оточували майдан, на котрім стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Ніби живий мур виростав кругом гетьманської домівки.

Направо від головних воріт клекотіло. Гадав би хто, повінь прориває греблю і грозить потопом табору. Вже й стріли починали лунати, а по них пронизливий крик.

Ломиковський відмежовував певними й вірними сотнями прилуцький полк від решти табору.

На кордон напирали; він хитався, то подавався взад, то випинався вперед.

Козаки з других полків, що забарилися були в прилучай, хотіли вертати до своїх, їх не пускали, гадали, що бунтарі, приходило до рукопашного бою... Крик, шум, рев...

З бічної вулиці біг Апостол. “Ваша милосте,— говорив задиханий,— не   е к с п о н у й т е   себе! Благаємо вас, Іване Степановичу, іти в шатро! Табір нездисциплінований, люди непевні, товпа”. Брав гетьмана попід руки.

“Лиши! Не піду! Чого хочуть?”

“Всіляко кажуть. Хтось вість пустив, що гетьман військо покинув,— утік”.

“Коня!”

“Милосте ваша, стійте!”

“Коня мені в цю мить!”

Привели три.

Червоний місяць зайшов, небо хмарилося, в таборі робилося темно.

“Посвітити мені!”

З шатра винесли кілька смолоскипів, запалили, підняли вгору.

Гетьман скочив на коня, праворуч — Апостол, ліворуч — Орлик.

“Перша сердюцька сотня зі мною!” — подав наказ.

Гаркнули бубни, залунав тупіт чобіт, білий гетьманський кінь гордовито ступав.

Смолоскипи, як огненні бунчуки, маяли над головою.

Спинилися біля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.

“Нас зрадили!”

“Нас продали!”

“Москалям на знущання!”

“Віроломники, торговці! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!”

“Я тут!” — озвався нараз гетьман, висуваючи свого білого коня вперед.

“Милосте ваша, не   е к с п о н у й т е   с е б е!” — благав його Апостол.

Орлик вхопив гетьманового коня за вуздечку.

“Пусти! Зі смолоскипами тут! Світіть, хай бачать темняки, невірні Фоми,— хай бачать, бентежники, що я ще не втік, ані не заков’яз зі страху перед ними. Доторкайтеся мене, впевніться, що це Іван Степанович, не лялька, котрою обдурюють вас. Чого ж ви стоїте крикуни, бешкетники, ревуни безсоромні? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревіть, покажіть, які хоробрі!”

Передні мовчали. В задніх рядах озивалися ще несміливі погрози, як по бурі громи.

“Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо певно ще у бою не бачив. У власному таборі воювати хочеш, лицарю безіменний, виходи!”

“Гетьман, гетьман!” — загомоніло кругом.

Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.

“Він...”

“Іван Степанович”.

“Не втік”.

“Не передав нас москалям”.

“Хай живе гетьман Іван Степанович!”

“Хай живе!”

Перша сотня прибічного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман скинув шапку з голови.

“Козаки! Бешкетів у таборі не стерплю. Не рейментую над язикатими бабами, а козаків проваджу по волю і по славу. Кому захочується ребелій, кого сполошиш бабською сплетнею, як віхою нев'їждженого коня,— хай іде з табору, геть, до повних мисок, на теплі запічки, до спідниць. Мені боягузів не треба, мені треба козаків таких, як були за Остряниці, за Наливайка, за Гуні, за батька Хмельницького, Виговського, Дорошенка, таких, як ті, котрими я рейментував досі. Гетьманське слово даю, що нікому за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут. Хай бачу тих, що остануться біля мене, готові так само, як і я, на дальші труди, походи, бої, на рани і смерть за нашу віру святу, за вольності козацькі, за жінок, дітей, батьків і сестер, за Вкраїну, її добро і славу. Хай нинішня тривога, як лопатка у руці хазяїна, відвіє полову, бо з половою нема мені чого возиться. Виходіть!”

Товпа подавалася взад, далі. Між нею і білим конем росла широка смуга, озарена червоним світлом смолоскипів, з котрих на стоптану мураву скапувала перетліла смола.

Товпа втікала перед білим конем і перед очима гетьмана, що росли й пломеніли, як зорі, як смертоносні кулі, вилітаючі з цівок. Влучали, разили, спричинювали біль. Біль сорому, глуму, згордливої наруги. На смугу між білим конем і чорною товпою не виступав ніхто.

“Нема таких?”

Тишина.

“Нема таких?”

Відгомін повторює: та-ких!

“Втретє, і востаннє, питаюся вас, панове козаки, чи нема між вами таких, що завтра спроможні зробити новий бешкет, новим соромом обезславити наш останній козацький табір?”

“Нема! Нема! Нема!” — загомоніло кругом.

Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й наліво нею майнув: “Вітаю вас, що обіцяли доховати віри батькам своїм, вітаю козаків українських, котрих обіцяюся повести крізь огонь і воду по добро і славу. І знайте, скоріше місяць відірветься від неба, ніж я покину вас!”

“Хай живе Іван Степанович! Хай живе гетьман!”

“Спокійно й карно розходіться по курінях своїх. Ніхто за нинішню тривогу не буде відповідати. На це вам моє слово”.

“Спасибі, батьку наш!”

“Але, як що ви ще раз зважитеся заколот який піднімати, покараю гостро, безмилосердно, за нині і за той раз. Розходіться!”

Білий кінь стояв на чорнім майдані, поки останній чоловік не зійшов із нього.

Меркли зорі. Лягали поранні імли. Проймаючий вітрець потягав від лугів.

* * *

“Звичайний інцидент,— казав до Апостола гетьман,— а панове-товариші ребелію з нього зробили. Доброї ночі вам. Заходьте вранці до мене”.

ГОДІ

Ломиковський, Горленко, Апостол і Зеленський раннім ранком ішли головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборі було спокійно, як ніколи.

Козаки милися, годували коней, дехто мовив поранню молитву.

Ніде ні сліду вчорашньої тривоги.

Де, яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка, відірваний від жупана рукав, позапрятували їх і кров попритрушували землею.

“Тільки зуб не один у болоті остався”,— зауважив Данило Апостол.

“В козака зубів повна губа, як виб'ють два-три, не почує”.

Гетьман дожидав їх у шатрі.

Гладко вибритий, гарно вбраний, вітав їх своєю звичайною усмішкою.

Ломиковський добув з киреї зложений удвоє великий лист паперу.

Гетьман прочитав його уважно. “Тепер гаразд. Усе, як слід, виразно і ясно. Знаю, чого хочете від мене, і постараюся вволити вашу волю”.

“Не нашу, а й свою”.

“Рад буду, якщо ваша воля моєю стане. Підпишіть же тепер”.

Поклав лист на стіл, старшини підписували, як учора.

“Так. А тепер принеси, Пилипе, Євангеліє і хрест, знаєш, котрий”.

Апостол заглянув до одного й до другого переділу шатра — не було нікого.

Зеленський зазирнув крізь віконця — ні живого духа кругом.

Горленко викресав огонь, роздмухав чир і засвітив свічки.

Святочний настрій запанував у гетьманському шатрі. Крізь віконця, заслонені шовковими тонкими занавісками, пробивалося поранкове сонце. Блідо горіли свічки. Полинялими красками розцвіталися вишивані на шовках квіти.

“Присягніть на святе Євангеліє і на хрест з часткою животворячого древа, що це, що написали ви мені, написали свідомо, щиро і що не відступите від того ніколи й за ніяку ціну, а так само і не відступите від мене, коли я згідно з бажанням вашим перейду до короля Карла”.

“Присягаємо!” — повторили за гетьманом, підносячи праву руку вгору, і поцілували хрест і Євангеліє.

“А тепер і я, гетьман Іван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам моїм, у слушний час перейти з вами на бік і під протекцію його милості короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволі московської і зробити Україну незалежною державою. Так мені, Боже, допоможи...”

Гетьман уста до Євангелія і до Христового Розп'яття приклав.

Скінчили......

Зеленський погасив свічки, Орлик сховав Євангеліє.

Гетьман просив старшин сідати. “Не гощу вас, бо ще рано”.

“Рано і непотрібно,— відповів Ломиковський.— Після такої хвилин краще постити й причащатися”.

“Важна хвилина!” — докинув Апостол.

“Преважна”,— повторили й другі.

“Може,— казав гетьман,— важніша навіть від коломацької ради. Не важко-бо прийняти до рук булаву, а важко її щасливо донести до гробу. Під нову державу основи кладу. Поможіть мені. Як не підставимо спин усі враз, і хата впаде, і будівничі згинуть. Поб'є. Так не раз бувало”.

“Не басурмени ми, додержимо присяги”.

“Я також. Вірте!.. А тепер, як своїм одномишленникам і співробітникам, кажу вам, що в мене є посол від Карла”.

“Від Карла?”

“Від Карла XII, шведського короля, його милості. Цей шпиг, що його вчора мало не роздерли козаки,— чули?”

Всі, як сиділи, зірвалися з місць.

“Іване Степановичу!”

“Батьку ти наш!”

“Посол від шведського короля?.. Боже!”

“Кажи, з чим прибув?”

“Що каже король?”

“Чи бере нас під свою протекцію?”

“Не під протекцію бере, а гваранцію самостійної держави дає”,— відповів, заспокоюючи їх, гетьман.

“Самостійну державу гварантує Карло? Невже ж це правда? Не жартуєш ти?”

“Король Карло з військом на Україну прийде. Поможе нам визволитися з-під власті Петра. Українські землі, які вкупі відіб'ємо собі, до нас прийдуть. Усі українські землі належатимуть до одного українського гетьмана-князя, ціла Україна під одною булавою заживе”.

“Ціла?”

“Неподільна. Карло ні герба нашого не нарушить, ні титулу. Королівське слово дає. Його міністр Піпер документ укладає”.

Старшини гетьмана за ноги обійняли: “Батьку ти наш, спасителю наш добрий!”

По руках цілувати хотіли. Один другого обіймав.

“Не лобзаніє ти дам, яко Юда”,— казав Апостол, хлипаючи в гетьманових обіймах.

“Воскресенія день і возвеселимся людіє”,— прочитував Зеленський.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2