Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 30)

“Кінець діло хвалить,— втихомирював їх гетьман,— А це лише початок, хоч і добрий. Подбайте ж, щоб і кінець був гарний”.

“Гаразд! — відізвався гетьман.— А тепер побалакаємо про діло. Сідайте. І слухайте уважно”.

Посідали і гетьман почав:

“Того, що знаєте, нікому поки що не кажіть. Поки що треба нам тайну тримати. Але близьких собі людей наструнюйте відповідно, прихильно до Карла й до шведів. Треба ж їх зустрінути не як ворогів, а як союзників наших”.

“І наструнювати не треба. Самі люди того хотіли”.

“Шведи, що прийдуть на Україну, будуть під своїми генералами, але під моїм начальним командуванням, платню даватиме їм король Карло, а харчі ми. Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчів”.

“Подбаємо”.

“Королівським військам для воєнних операцій і для запоруки, що ми додержимо угоди, треба віддати городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч”.

“Віддати!.. А то ж то як? Навіть гетьманову столицю Батурин віддавати?”

“Тільки на час війни. Король гварайцію дає не рухати нашої землі, титулу, герба, прав і привілеїв наших”.

Заспокоїлися.

“Карлова побіда — це визволення наше. Розум велить усіма способами допомагати йому до побіди. Треба Дон прихилити до шведів і калмицького хана Люку з усіма його полчищами. Для нас ще й тая користь, що краще їх зробити союзниками, ніж ворогами”.

“Борони мене, Боже, від приятелів, бо з ворогами сам собі дам раду”,— зауважив Апостол.

“Пословиця не до кожного випадку підходить,— відповів на те гетьман.— І твоя тепер не годиться, бо на всі сторони воювати ніхто не може. Слухайте мого плану. Він такий. Король Карло повинен з одною армією простувати до Москви, а інші сили післати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землі новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в північні надволжанські землі, де земля не так родить, як від Москви на південь. Випертий з укріплених городів цар муситиме прийняти баталію в чистому полі, а в чистому полі його солдати проти хороброго шведського війська не устоять”.

“Ніяк не устоять”,— притакнули старшини, починаючи балачку над воєнним планом. Був це предмет найлюбіший їх серцю. Запалювалися і забігали в подробиці, яких до загального плану годі втягати. Гетьман не перебивав. Хай вибалакаються. Даром такі розмови не минають. Можна з них дечого навчиться.

“А ми? — спитав Зеленський.— Яке наше реnsum, гетьмане?”

“Наша річ відбивати українські землі і прибирати їх до наших рук. По чуже не підемо. І в себе роботи багато. Шведському війську, як знаєте, маємо давати харчі, а воєнні наші операції залежатимуть від головного плану, на котрий згодиться Карло. На нині хіба досить. Дякую вам. А язик за зубами добре держіть, бо цар не спить”.

“Царський кнут, як меч Дамокла, висить над нами”.

“Відсунемося від нього”.

“Краще зломити його”.

“Цар, стиснутий з різних боків, попросить Карла о мир”.

“І підпише пункти, які він подиктує”.

“Поки підпише,— зауважив гетьман,— треба написати до нього. Годиться привітати царя з днем Петра святого, це тезоіменство його. Побажаємо йому вікторії і таке друге”.

“Чеши дідька зрідка”,— усміхнувся Горленко.

“І ще одно. Відомо вам чи ні, що цар велів нам двигнути табір під Київ і ждати там аж до другого наказу”.

Старшини здивувалися. Зачувши, що наказ такий прийшов, але від гетьмана вчули його вперве.

“Підемо?” — спитали всі враз.

“Будемо поспішать помаленьку,— відповів, усміхаючися, гетьман.—Не зашкодить пройтися”.

 

* * *

Біля воріт спиняла когось варта. Гетьман післав довідатися хто.

З Києва гонець, від Веляминова-Зернова.

“Зернов, це той, що Кочубея віз. Певно щось про його діло переказує”,— зауважив Орлик.

“Про Кочубея? — повторив гетьман і нахмурив чоло.— Це не гаразд. Нічого доброго з того діла не вийде, чує серце моє”.

“Сам собі винен”,— зауважив Зеленський.

“Перейдіть, панове-товариші, до моєї відпочивальні, а я гінця в першому переділі прийму”,—сказав до старшин гетьман.

Перейшли.

Апостол хвилювався.

“Журишся сватом?” — пристав до нього Ломиковський.

“Невже ж тільки ним? Ціле це діло вельми небезпечне. Бог зна, як воно скінчиться”.

“Будемо борониться”.

“Але як?”

“Один за всіх, а всі за одного. З нами гетьман”.

“Тільки й потіхи, що він”.

Пильно поглядали на занавісу... Не розхилялася.

“Довго гетьман бариться”.

“Коли б не щось лихого”.

“І на найгірше треба бути готовим”.

Увійшов гетьман. В правій руці тримав лист, ліву за пояс ховав, щоб не показати, що тремтить. Старшини очима до вуст гетьмана прилипали. Він мовчав.

Мовчанка робилася нестерпно довгою.

Над шатром лопотіла хоругва, її кінці попали на віконце, і в шатрі зробилося тьмяно, ніби хмара повисла над шатром.

“Царський суд присудив Кочубея й Іскру на смерть. Цар присуд ствердив”,—сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.

Апостол відвернувся до вікна. Не крутив закарлюченого вуса, не підносив лівої брови, стояв, як мур. Ніхто не відзивався до нього, хвилину всі мовчали. Шанували його жаль.

“Вічний упокой даруй. Господи, неспокійній душі Василя Леонтієвича”,— прочитав Зеленський.

“Вічний упокой йому й Іскрі”,— підхопили другі.

“Хоробрий був козак”.

“Аж на старість лихий його опутав”.

Апостол шукав своєї шапки.

“Ось вона, пане полковнику,— подав йому Горленко.— Йдеш?”

“Піду пройтись”.

Розпрощався.

 

* * *

“Жаль миргородському полковникові свого свата”,— зауважив Ломиковський.

“Все воно свій чоловік... Коли ж їх скарали?”

Гетьман розгорнув лист: “Ще не скарали. Саме повідомляє мене Зернов, що обох донощиків на царський наказ до Києва привіз. Цар доручає мені екзекуцію Кочубея і Іскри”.

“Велика честь!”

“І я так гадаю. Велика мені честь сповняти такий наказ. Невже ж я кат? Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нібито в мене мордівня яка чи що!”

Гетьман сердився. Долішня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то вигладжувалися складки. Аж сів і лице лівою рукою накрив.

“Гей, гей Кочубей!— зітхав Горленко.—Такий знатний старшина, і на горло карають. Оставляй маєтки, землі, гроші, усяке добро і голову на колоду клади”.

“Щастя його, що в Москві не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб посмакував, що таке смерть”.

“Дикуни!”

“А як же ти, пане гетьмане, зробиш? — питався Зеленський.— Скараєш чи ні?”

“Власне з думками б'юся, карати чи ні? На всякий спосіб пішло по них і спроваджу тут”.

“Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей і Іскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишні товариші наші. Як треба покарати, то покарати, але знущатися не слід. Це не по-людськи”.

“Про знущання і бесіди нема,— тер чоло рукою гетьман,— думаю, чи не врятувати б їх”.

Старшини переглянулися по собі. Пригадали собі тую велику небезпеку, на яку виставляв їх Кочубей, Розуміли, що коли б цар повірив був у донос, то покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усіх вірних йому старшин. Так звичайно робили царі, виходячи з того заложення, що гетьман радиться своїх старшин і тому вони вкупі з ним мають відповідати. Ні одного з них не було б нині на світі... А жінки їх, а діти? Чи не подумав об тім Кочубей? Не тільки думав, а може, й хотів. Він і його дружина, горда Любов Хведорівна. Помилувати Кочубея, значиться, і на будуче виставляти себе і діло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, той не заверне з неї. Доносив цареві, побіжить з доносом до короля. Натура вовка до ліса тягне.

Довго думали старшини.

Гетьман ніби заснув.

Ніхто не догадувався про його гадки, його важку боротьбу між розумом і серцем.

Серце пригадувало Мотрю, розум казав покінчити раз із Кочубеєм. Поки його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!.. Хай гине!.. “Спасай його!” — благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов, як останній погідний день осінній.

Не міг рішитися, рішення віддав старшинам.

“Що мені робити з Іскрою і Кочубеєм? Порадьте, кажіть! Як скажете, так і буде”.

Питання заскочило старшин.

Зеленський: “Маємо їх судити?”

Горленко: “Ніби так, тайним, товариським судом”.

А Ломиковський: “Треба виконати присуд”.

“Конче?” — спитав гетьман.

“Так”.

“Чому?”

“Бо не виконати не можна”.

“Але можна зробити так, щоб і виконувати не було на кім”.

“А як знов до москалів підуть? Чому ж не втікали, заки їх арештовано? Мали час. В Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на Україні і — тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки, що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей”.

“А з воєнного боку,— почав Горленко,— ще гірше. Залишиться таких два визначних старшини як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть народ проти тебе, зчиниться нова домашня війна. Годі милувати їх”.

“Не знаю,— відповів гетьман,— чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь”.

“Отож-то і є! — підхопив Ломиковський.— Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть боятися. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Феміди, так скажуть: “Можна доносити на гетьмана. Не карає”.

Гетьман бився з гадками. Пригадувася йому Пилат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв'язки. “А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування просив, як гадаєте, панове?”

Ломиковський стояв на своїм: “Того ніяк не годиться робити. Цар може наново розглядати діло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу — Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московські, а говорити на муках є тепер що”.

“Це правда, є тепер що зізнавати”,— притакували старшини.

“А винен же Кочубей чи ні?” — спитав нараз гетьман.

“Перед царем — ні, перед Україною — так”.

“Щоб придобритися цареві, зраджував наші тайни”.

“Свого гетьмана продавав”.

“Давнього товариша й добродія”.

“Що, дякуючи йому, дійшов до маєтків і значіння”.

“Треба раз покінчити це діло”.

“Треба”.

“Треба”.

Всі притакували, один Орлик мовчав.

“А твоя гадка яка?” — спитав його гетьман.

“Моя річ, ваша милосте, писати. Хай говорять старші”.

Гетьман глянув на свого писаря з-під ока.

“Молися. Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2