Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 4)

І гетьман став уголос сміятися: “Коли б не надніс його чорт, я й досі сновигав би по хаті, а мені відпочинку треба. Кожна кістка болить. Погадай, я все при роботі і при турботі. Як не похід, то фортеця, як не фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зі своїми своє серце гризи. А тут уже й вік. Коли б мені твої літа, Пилипе, я цілий світ догори ногами перевернув би, а так — слухай, що Меншиков скаже!”

“Ваша милість ще й мене можуть пережити”.

“Можу, можу! Але я того навіть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чекає. Чую, що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарі. А хто з нас угадає, чи нинішній вітер тую хмару розвіє”.

Вечоріло: Останнє проміння заходячого сонця падало з вікна просто на гетьманову голову, осяювало її краще від герцогської корони. Мазепине обличчя, недавно бліде, аж зеленаве, оживало тепер, променіло. Орлик з насолодою дивився на нього.

“Пилипе!”

“Слухаю милості вашої”.

“Я на тебе великі надії покладаю, на тебе й на Войнаровського”.

Орлик нахилився до гетьманської руки.

“Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно біля мене сидиш. Може, я ще проживу декілька літ, а може, мене Господь нині-завтра і покличе до себе. Щоб ти тоді з Андрієм попід сили не брався, щоб ви мені в мирі і в добрій згоді тою дорогою ішли, яку я вам в останній хвилині покажу. Розумієш — в останній хвилині, бо часи зміняються, як погода в марті, і нічого певного я нині сказати не можу і не хочу, а роблю так, щоб для нашого спільного діла добре було”.

“Ваша милість можуть покладатися на мене; надії не заведу”.

 

* * *

Останні слова заглушив крик, зразу далекий, а потім чимраз ближчий, ніби хтось порятунку просив і з цим проханням добивався до гетьманських вікон.

Орлик побіг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тінями. Подушки з білих робилися сірими, стеля нависала над ліжком, ікона з невгасаючою лампою відривалася від стіни і ніби у повітрі плила.

Гетьман передумував нинішню воєнну раду, розмову зі старшинами і гостину Меншикова.

Все воно переконувало його і впевняло, що наближається рішаючий момент, рішаючий не лиш для нього і для України, але, мабуть, для історії цілого Сходу. Тендітна сітка, котру він так хитро й обережно сплітав, доснована до решти. Треба вважати, щоб її не порвали. Кінець діло хвалить — треба подбати, щоб кінець не обезславив діла.

Мазепа дорожив тим своїм ділом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив його. Покінчивши з Мотрею, нічого більше в житті своїм не бачив, що могло б приманювати його.

Так, так. Приїхали білі коні в Бахмач і повезли від гетьмана Мотрю. Білі коні!.. Коли б тільки на тому й покінчилося! Післав би гетьман свою шестірню чорну і в золоченій кареті привіз би назад Мотрю. Та чи приїде вона? Для неї Івана Степановича вже немає, є тільки гетьман Мазепа... Зрозумій ти її! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрі знов з мамою попсулось, навіть, мабуть, до великого доходить... Бідна, бідна Мотря!

Старий Чуйкевич і Василь Кочубей раді би дітей своїх повінчати. Га, що ж? Коли Мотря згодна, хай іде. Він її силувати не стане. Щастя бажає Мотрі. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночі нема, ще й сумерків не було. Тепер лише підвечір'я...

Чого в тій хаті такі малі віконця? Відчинити б їх, щоб видно було кущі розквітлого бузку і синє небо над ними, і багато, багато зір. Хай би чути було, як солов'ї співають і як любі розмови гомонять по садочках...

А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка... Що таке?

Вернув Орлик і доніс, що це наших людей знов москалі “пороли”. Побилися з солдатами чи з рейтарами, мабуть, і польські драгуни теж були. Намішали війська, як в казан гороху з капустою, і тепер клекотить. Ніхто не розбирається в тій страві.

Гетьман, почувши, аж на ліжку присів: “От, бачиш, які то вони. Одною рукою гладять, а другою б'ють. Тут світлійший до мене від царя приходив, а там моїх людей зневажають. Яке їм діло до нас? Мої люди під моїм регіментом стоять. Карати їх ніхто не має права. Не стерплю того, не стерплю!”

Він кулаком бив об нічний столик, аж плящинки з ліками скакали.

“Провіриш мені, Пилипе, це нове, нікчемне діло. Переслухати свідків, розслідити, хто винуватий, і звідомлення подати на письмі. Досить мені тієї зневаги. Моїх людей я маю судити, я їх вождь. У всьому руку світлійшого бачу. На царську гарячу комплекцію вину спихає, а сам він воду каламутить, щоб рибу ловить. Але побачать ще вони, побачать, хто такий гетьман Мазепа!”

ТАНСЬКИЙ

Якось на провідному тижні зібралися в гетьмана старшини, давали йому свої звідомлення і накази приймали. Вечором розійшлися: хто до себе на квартиру відпочивати, хто до знайомих, а хто до заїздного дому, де в боковім, окремім, покою можна було тихо й незамітно старого меду попити.

Біля гетьмана остались тільки Орлик і Ломиковський.

Цей почав.

“Не хотів я вашій милості при людях цього казати, знаючи, що не мило буде милості вашій таку новість почути”.

“Що ж там знову нового?” — спитав ніби байдужо гетьман, привиклий до всіляких немилих новин.

“Компанійський полковник Танський від князя Меншикова лист дістав?”

“Танський? Від Меншикова? Лист?.. Якого змісту?”

“Щоб з полком своїм, взявши за шість місяців плату і придбавши харчів, у похід у Польщу під накази польського коронного гетьмана Сінявського рушав”.

Гетьманом аж підкинуло на ліжку. Його вдумливі, пронизливі очі змінилися нараз, запалали гнівом, на висках набриніли жили, вуста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й м'яла накривало.

Ломиковський, як сидів біля гетьмана, так мимохіть відсунувся від нього, Орлик піднявся з місця і стояв, з тривогою дожидаючи громів з тієї хмари.

“Правда це?” — спитав не своїм голосом гетьман.

“Як Бог на небі, правда,— відповів Ломиковський.— Не смів би я гетьманові мойому брехати”.

“А ти чув про це?” — повернувся гетьман до Орлика.

“На жаль, чув,—відповів тривожно Орлик.— Танський, кажуть, вже й у похід готовитися почав”.

“Заки піде, як скажену собаку застрелю за непослух, за легковаження регіментаря свого!”

Орлик пополотнів. Ломиковський і собі з крісла піднявся. Гетьман віддихав важко. Обидва вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок.

“Чом ти мені про цей лист не сказав раніше. Ти ж нічого не смієш затаювати переді мною?” — гримав на Орлика Мазепа.

“Не було коли, ваша милосте. Чекав я аж старшини розійдуться”.

“На другий раз, не гаючись, кажи. Зі сну мене буди, від страви відривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подібне. Світлійший щоднини бачиться зі мною, балакає про всілякі речі, нібито радиться, а тут поза мої плечі полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регіменту роздає, ніби мене вже й на світі немає, ніби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Танському гроші на шість місяців уперед і харчі для його полчан? І питаюся я, як сміє Танський йти, не діставши наказу або хоч дозволу від мене, регіментаря свого? Нехай спробує! Як скажену собаку застрелю!”

Орлик, зачекавши аж перша хвиля гніву перекотиться, запримітив: “Може, Танський і не винуватий у тому. Може, гадав, що світлійший у порозумінню з вашою милістю цей наказ видає”.

“Так тоді чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з писаною торбою? Це противиться регулямінам нашим, це понижує не тільки мою владу, але й честь вашу. Прихвосні роблять таке, а не полковники, котрих я наділяю так щедро і маєтками, і значіннями. Танський нібито з панів, а хам він, холоп — отщо!”

Нова хвиля злості підкочувалася під серце старого гетьмана. Він цілий аж трусився.

“І з такими людьми кажете ви мені починати якесь політичне діло, писати нову сторінку історії? Ха-ха-ха! З такими людьми!”

Гетьман сміявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його прикрий сміх, що не зауважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де була гетьманська квартира, під'їхав віз. Почувся крик варти, і черговий офіцер вибіг на ґанок. Орлик і Ломиковський пішли подивитися, що за гість так пізно до гетьмана приїхав.

“З Вінниці,— сказали, вертаючи в гетьманську відпочивальню,— якийсь Залевський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?”

“З Вінниці?.. Залевський? — аж скрикнув гетьман.— Ведіть його до мене, а самі можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед світлицею поставити варту. Щоб мені туди ніхто не входив. На твою відповідальність цей наказ видаю”.

“Слухаю милості вашої!”

“Завтра вранці заходьте знов до мене”.

Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик варті накази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони попри двір у город пішли.

До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав.

“Увійдіть!”

Заскрипіли двері і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос:

“Laudetur Jesus Christus!”

Відблиск невгасаючої лампи освітив злегка згорблену стать ніби шляхтича а ніби нашого козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати.

Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, вказав:

“Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене! А покажіть голову”.

Гість ще більше нагнувся над ліжком господаря, а той по голові його погладив.

“І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа,— Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.— Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій”.

“Для доброго діла варт і життя не пожалувати”.

“То правда. Не гнівайтеся, що не хочу світла. Не хочу кликати Кендзєровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна”.

“Не тільки тут, скрізь так у політиці буває”.

“Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже”.

Обидва привикали до сумерків і при блисках лампади слідкували за грою своїх облич.

“Були?” — спитав нараз гетьман коротко свого несподіваного гостя.

“Був”,— відповів єзуїт Залевський.

“У Саксонії?”

“У його милості короля Станіслава”.

“І як вас приняв гех Stanislaus?”

“Над усяке сподівання гарно. Людина він образована, ідейна, чоловік, можна сказати, ідеальний. Про милість вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велів”.

“Спасибі. А діло?”

“Діло не легка річ”.

“Не легка?”

“Так, бо милість ваша дуже багато жадають”.

“Я багато жадаю? Отець ректор жартує собі. Не жадаю більше, ніж мені належиться. Годі з одної біди в другу лізти, з ярма в шлию, з-під кнута під канчук. Подумайте! Коли б я тепер віддав Правобережну Україну, після того, як вона довго борикалася за свою незалежність і як я деякі її частини вже таки дещо до ладу довів і загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогів проти мене. Сказали би. Мазепа половину України запродав. СІага расtа claros faciunt amicos. Тут Україна, а там Польща, тільки тоді можуть вони бути для себе добрими сусідами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно відбивається від Балтійського. Одне втратить, а другого не здобуде. В боротьбі з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрішньої анархії і скінчиться тим, що Москва і їх, і нас проковтне в свій ненасичений шлунок”.

“Але те саме, що сказали б українці про вашу милість, коли б ваша милість віддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станіслава, якщо він згодиться його вам відступити”.

“Раrdоп! В тім є велика різниця”.

“Яка?”

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2