Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 34)

Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих: “Атступісь!”

“Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш,— вдарив мене у груди!”

“Малчі”.

Дарод замовкає, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила Москва, й зацитькують: “Цить, доньцю, цить, мамка тебе не дасть”.

“Кажуть, що йому сталося таке через новий двір”.

“Кому?”

“Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй”.

“Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихий сидить”.

“От плещуть казна-що, яка та бузина! — перебив їх дядько.— Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив”.

“А Іван Степанович двадцять літ її носить”.

“Ще не доніс, постривайте”.

Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть солдати,— юродивого бояться.

Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став. Голуб знявся, злетів, закружляв довкола помосту і знову на голову сів.

Дідусь головою крутив.

“Колода і топір... Що це? Скотобойня?”

Тишина.

“Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю збудувати можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили”.

Люди притакували: “Авжеж”.

“Дерева Господь у лісі не садить, що на ньому людей мордувати, воно росте людям на користь”.

“Авжеж, авжеж...”

“Кого це мордувати будете?” — запитував, повертаючись до товпи.

Ніхто не відповідав.

На солдатів подивився: “Кого?”

“Кочубея і Іскру”,— відповіли йому.

“А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаєте заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі?”

Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці,— тремтів. Голуб крилами махав.

“Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім'я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить і перевратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кости псам на зяденіє продасть...”

Піною покрилися уста, повалився на землю і тіло його корчилось й підкидалось, від східців помосту до огорожі товкло.

Голуб знявся і високо літав йому над головою.

“А від нього не полетить”,— дивувалися жінки.

“Голуб духа святого символ”,— пояснював дячок.

“Дух святий з ним, він божий чоловік”.

“Всі ми божі люди, та до диявола на службу пішли”.

Двоє людей взяли божого чоловіка за руки й ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.

Не помогло. Підкидало ним далі.

“Але ж трясе!”

“Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить”.

“За правду муки терпить”.

Голуб знижував лет.

“Ідуть! — загомоніло в натовпі.— Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару”. “Хіба він бачить? Очі заплющило йому”. “Не годиться, віднесіть!” Несли, як мерця, народ робив дорогу. “Ідуть, ідуть!”

Глухо бубни гули, сукном прикриті, не гули, а харчали.

Жінки хрестилися: “Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас”.

Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.

“Ще нічого нема, а вона вже реве. По що йшла?”

“Я не хотіла, пригнали”.

Чути було різкий тупір трьох московських рот.

“Аж три роти їх супроводжують”.

“Кочубей не хто-будь”.

“Але ж вони на возі!”

“Бо сил не мають іти”.

“Так їх скатували, Боже ти мій!”

“На простім драбинястім возі їдуть, а раніше їздили в золочених каретах”.

“Байдуже ракові, в якім глеку його вариш”.

“Та й страшні які!”

“Ізбави, Боже, душу мою від крові”,— молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.

“Умиєши мя ісопом, і паче сніга убілюся”,— прочитував його сусід.

“Зсаджують їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!”

Солдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів.

“Чого штовхаєшся, чорте!”

“Мене штовхають ззаду”.

“Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся. Пішов геть!”

Одна рота увійшла на майдан. Оточила його, солдат коло солдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко.

“Чого це вони так ноги розкрачують?” — питає свого батька хлопчина.

“Фузія важка. Як кріпко не стоїш, то звалить”.

Друга рота двома колонами обставила прохід крізь натовп до східців, третя залишилася на полі. Готово!

Напереді священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, той підтримував його. “Відваги, свате, відваги, вже недалекий кінець”.

“Боже великий, вічний, святий, допоможи мені!”— молився Кочубей.

“Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть”,— потішав їх священик словами євангеліста.

“Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь”,— шептав Василь Леонтієвич Кочубей.

За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий,— посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його наказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були і нема!

Зернов гордо ступав.

За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.

Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові кунтуші.

“А гетьмана нема”.

“Не хотів дивитися на смерть товаришів”.

“Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники”.

“Гетьман хворий, подагричні болі”.

“До гетьмана все хвороба приходить, як йому її треба”.

Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.

“Тож-то був козак!”

“Кращого на всій Україні не знайти”.

“І старість не береться його”.

“Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє”.

“Тихо! Маніфест читають!”

Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.

Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.

“Ведуть!”

“Кочубей спотикається. Який же він слабий!”

Кочубей на східці ступив.

Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.

“Потихоньку та полегоньку”,— потішав його Іскра.

Увійшли.

Зернов руку вгору підняв...

Заметушився натовп.

Кожний навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на солдатів, що стояли як мур.

“Тягнуть... шапку з голови здіймають... кладуть, Боже!”

 

“Не убий!” чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.

 

 

 

Божий чоловік біг на майдан.

Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече: “Не убий!”

Білий голуб летить над його головою, високо-високо.

“Потоптав народи во гніві своїм, поправ їх у ярості своїй і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє — не убий!”

Солдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.

“Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!”

Насилу народ втягнув божого чоловіка в товпу.

Він ще звідти кричав: “Не убий!”

Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кожним разом стогін і зойк, короткий, пронизливий, гидкий...

Тихо...

Томляча тишина...

А по ній шум.

Шумить і гуде натовп.

Дивуються, розказують собі, сперечаються.

 

* * *

З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть — на Службу Божу.

Солдати розганяють натовп: “Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!”

Прикладами фузій штовхають людей.

Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.

“Е-ей!”

Розходяться.

* * *

На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.

Навіть червоною китайкою не покрили.

Лежать на позорище вселюдне.

В борщагівській церкві Службу Божу правлять.

Церква світла й кадила повна.

Під церквою божий чоловік.

Ледве стоїть.

“Тиранство лютоє! — говорить до людей.— Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу поклоняйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!”

Його зацитькують і відводять.

Білий голуб на його голові.

Солдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий наказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина.

У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!..

Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.

Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі, запряженім у чотири чорні коні.

За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.

Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив, і покійників у домовини вложили.

Зносять по східцях, східці тріщать.

“Куди їх повезете?” — питають візників.

“У Київ”.

“Аж у Київ! А там?”

“У Лаврі Печорській поховають, біля трапезної церкви”.

“Хоч голови їм зрубали?”

“Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними”.

“На боже не щадили грошей”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2