Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 35)

“Черцям і черницям щедрою рукою давали”.

“Кочубей п'ять церков власним коштом поклав”.

“Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв”.

“Обіцяв, та Бог не дозволив”.

“Не все Бог дає, чого чоловік хоче”.

“Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!”

“Навіть не снилося їм”.

 

* * *

Чорна четвірня з місця рушає.

Віз котиться київським шляхом.

“Потихенько да полегенько...”

* * *

14 липня гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив.

Хірург доглядав його.

Нікого не впускали.

“Гетьман нездужає”,— по таборі пішло.

Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало.

“І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема”,— промовив сумно.

“Хай з Богом спочивають”,— відповів Орлик.

“Про жінок і дітей їхніх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокійно і мирно живуть у домівках своїх, хіснуючися маєтностями своїми. Одної копійки не хочу зі спадку по них. Все хай дістануть родини. Сідай і напиши до Головкіна письмо. Кажи, що важко недужий Іван Степанович вставляється за жінками й дітьми покійного Кочубея і Іскри. Зворушливо пиши”.

Орлик сів при столі, гетьман Євангеліє читав.

“Готовий?” — спитав свого генерального писаря, побачивши, що він відложив перо.

Орлик написане подав.

“Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, і швидко. Можна переписати на чисто. А тепер у мене є ще друге діло. Що нам робити з отсим наказом царським, щоб я командування над усею його кінницею перейняв? Як гадаєш, Пилипе?”

“Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Після того, що постановлено між нами, вашій милості до царя ніяк не можна йти”.

“І я теж так собі гадаю. Напиши і друге письмо, цареві, що я ніяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий наказ, то, певно, за першим пішов би. Гарно все по пунктах скомпонуй, ти їх стиль знаєш”.

Орлик і друге письмо написав і гетьманові до ліжка приніс.

“Опісля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тілом, але і душею. Поклич мені архієрея, болгарина. Кажи, хай зараз іде”.

 

* * *

Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав.

Тої ж ночі розстрига з табору зник. Пропав, як камінь у воду.

Ранком гетьман розіслав людей, щоб шукали його.

Не знайшли.

 

В МОГИЛЕВІ

Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Що лиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і врадуваний біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у нірвані, в глибинах бурхливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі.

Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками.

Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задумується над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять — бездонний.

То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, залишаючи броди й мілини, щоб людям легше було передістатися на протилежний берег.

“Гарна ріка!” — каже молодий шведський офіцер-каролінець до свого товариша.

Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді. Поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тригони. Дехто пробує переплисти ріку.

“Гарна ріка”,—притакує другий офіцер, з обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло.

“Бачиш, як радо купаються наші вояки”.

“Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви”.

Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий берег, на якому рисуються гори.

“Чи це хмари, чи гори?” — питає молодший.

“Гори, товаришу, як у нас”.

“Як у нас”,— сумним відгомоном повторює другий.

“В багату й урожайну країну входимо, мабуть”.

“Збіжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецією скучно”.

“За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно”.

“Скучно”.

“Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давній, дуже давній сон сниться”

“Наші предки ходили туди, перед віками. По слідах предків провадить нас Саrolus rex”.

Мимохіть, відрухово шапки з голов скидають і кладуть на мураву.

“Який хосен з тих колишніх походів?”

“Не будь колишніх, може б і нинішнього не було”.

“Правда. Король Карло знає, що робить”.

Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis, задумався.

Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король несподівано офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним?

“Над чим задумався, друже?”

“Про короля нашого думаю. Дивнішого вождя, мабуть, від Олександра Великого не було”.

“А Ганнібал, а Цезар?”

“Не те. Великі, але інші. Ганнібал розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську”.

“Може, Карло шведську будує…”

“Може... але він не подібний до них. Король — філософ, фантаст, студент, авантюрист, іноді Арес, то знов Гамлет, імператор, то знову Дон Кіхот... ніяк не розбереш”.

“І не треба. Над головами святих сяйво глорії палає, над головами великих людей — легенда”.

“Коли б я на власні очі не бачив короля Карла в таборі, в поході, в битвах а сheval i еп revant, коли б не чув серед найбільшої небезпеки його голосу хлоп'ячого, ніби розбавленого студента на суботнішній кнайпі, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на світі не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина — скучна”.

“Героїв потребує людство. Карло їх творить”.

“Творить і нищить”.

“Як Хронос”.

Шведським воякам не хотілося вилазити з Дніпра, вода така чиста, так любовно обіймає їх м'язисті тіла, сонце так гарно гріє,— розкішно тут.

“Чи не здається нашим каролінцям, що вони в купіль своїх пращурів попали? Не один, мабуть, і про рани забув”.

“Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Саrоlus rех цілий світ підбити хоче, мріє про одну державу, одного Бога, про велику спільну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, віру, мову, за королівські роди”.

“Ноmо bestia domestica”.

“Чергував я раз біля короля на квартирі. Король нагло вийшов зі своєї бідної домівки, в котрій тільки свічки і віск, що велика, срібна умивальня, вийшов, і я мимохіть заглянув у книжку, котру він читав і залишив, не закривши. Вгадай яка?”

“Плутарх”.

“Тим разом ні. Були це ворожби Урбана Гіярна, ученика Парацельса. Король нігтем на книжці якраз те місце назначив, в котрому кажеться, що північний Золотий Лев подужає Чорного Орла і владу свою на Азію і Африку розпістре”.

Замовкли. Незагоєні рани, під Головчином добуті, і підгорячковий стан мрійливо настроювали шведських героїв на порозі української землі.

“Україна,— почав старший,— теж льва у гербі має і краски її такі ж, як у нас, золото-блакитні, як їхнє небо і пшеницею покриті лани. Може, Урбан Гіярн і не збрехав, може, воно й здійсниться”.

“Тільки не знати коли, нині чи завтра?”

“За нашого життя чи коли порохом розсипляться наші кістки. Вірить король, треба вірити й нам”.

“Vivat Carolus rex!” — вихопилося їм із уст.

“Vivat Carolus rex!” — підхопили вояки, і Дніпро той виклик на своїх хвилях геть далеко поніс.

Старшини лежали горілиць і вдивлялися в сонце. Українське сонце гріло синів Швеції.

Думали про своїх батьків, про рідню, про фантастичні заливи своєї північної країни. Але думки все до короля повертали — він їх підбив, взяв у полон на віки.

Хотіли визволитися з тієї неволі — не могли. Шукали плям на сонці — не знаходили. Король смішний, король фантаст, король студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зраджували собі його всіма способами — не могли. Чули, що поки живе, він переможець над ними і що навіть по його смерті оставатимуться під непоборною силою тієї могутньої, дивної індивідуальності.

“Що він має з життя?—почав молодший офіцер.— Нічого. Ходить у старому плащі, їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тільки хісна, що титул королівський”.

“Навіть жінок не любить”.

“Знаєш? Може, й любить більше від нас”.

“Нічого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч відбирає. Перед переправою через Березину сестер жалібниць, маркітанок, весь жіночий народ казав по цей бік лишити. Кажи, що хочеш,— це вже не по-людськи. Певно, що жінки, які за армією ідуть, не рrima, а все ж таки — жінки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалі”.

“Тямив, що Даліла з Самсоном зробила. А тобі, мабуть, все ще рум'яної німочки Лізи жаль. Потішишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливі дівчата...”

Біля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помічали, бо вояки бавилися в воді, голосно сміялися й гукали. Але крізь цей шведський галас продирався жалісливий чужинецький голос, ніби хтось з чоловіка душу дер.

Старшини встали і побачили такий трагічно-комічний образ, що дочиста розігнав і розвіяв їх мрійливий настрій.

З комишів тягнули заболоченого чоловіка. З чобіт і з одежі його, невідомого й нерозгаданого крою і фасону, цюрком спливала вода. Він зі страху дзвонив зубами і потрясав приправленою бородою, котра вже тільки трохи трималася підборіддя. Маленькі чорні очі тривожно визирали з глибоких очодолів, як миші з ямок, а кирпатий ніс моргав широкими ніздрями, як у гончої собаки.

“Водний божок!” — сміялися шведи.

“Нерей чи тритон?”

“Шпіон”.

Водяник, побачивши старшин, зігнувся в чотири погибелі, доторкаючися відлітаючою бородою землі, причому вода ще жвавіше стікала з його спини і з пошарпаних рукавів, і він виглядав ще смішніше.

Старшини аж клалися на землю.

“Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?”

“На човні в комишах сиділо. Так і видно підзирав нас”.

“Невже ж шведське військо амазонки, щоб мені їх у купелі підзирати?” — озвався нараз водяник класичною латинською мовою.

“Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum”,— сказав, кланяючись старшинам у пояс.

“Помилуйте, панове,— реготався studiosus upsalensis,— таж то зі сміху вмерти можна”.

“Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum”,— повторив водяник голосніше, навіть різкіше.— Жадаю від офіцерів його милості короля Карла, щоб узяли мене під свою протекцію і допомогли скоро побачити королівське лице”.

Старшини перестали сміятися. Повставали, підійшли до дивного гостя.

“Знак?”

Зняв з руки перстень.

“Гаразд, побачимо”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2