Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 37)

Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не почув, як у хату увійшов ексцеленція граф Піпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом і з роздутими, безнастанно дрижачими ніздрями. Піпер нагадував заїждженого расового коня.

“Працюємо!” — сказав, кладучи протекціонально руку на плече Гіллєнкрока.

Цей відвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зіскочив з лавки і заметушився по хаті, шукаючи місця, на котрім Піпер міг би вигідно сісти.

“Прошу не турбуватися, я тільки на хвилину, хочу довідатися, яка ваша гадка про наш дальший похід”.

“Моя гадка, ексцеленціє, що треба простувати на Вітебськ, щоб бути ближче Ліфляндії і генерала Лєвенгавпта”.

“Так гадаєте?”

“Гадаю так, ексцеленціє, бо поки ми не сполучимося з корпусом Лєвенгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Україну, її дімензії завеликі на наші сили, проковтнуть нас степи”.

Піпер, досвідчений дипломат, котрому не були чужі також тайни стратегії, підняв брови і роздув свої широкі, ніби шкурятяні ніздря.

“Тішуся, що оба ми тої самої гадки. Я також пишуся на похід у напрямі Вітебська”.

Він узяв Гіллєнкрока за руку і попровадив його до стола: “Покажіть, де тут у вас цей Вітебськ?”

Гіллєнкрок вказуючим пальцем ткнув у карту: “Ось він, а тут Могилів, а отсе дорога до Києва. Мої обчислення ще не скінчені, але і а того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вітебськ, щоб не відбігати, а наближатися до Лєвенгавпта, бо як ні, то ворог поб'є його, а опісля зверне всі свої потуги проти нас”.

Нахилилися над картою і потонули в лабіринті цифр і ліній так, що не зчулися, коли увійшов польний маршал Реншільд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом і червоними, як у дівчини устами. Махав капелюхом, як віялом, навіваючи прохолоду на своє спітніле обличчя.

“Але ж гарячо — уф!”

“Гаряче,— відповів Піпер, відвертаючись від стола.— І чим далі посунемося на південний схід, тим більше буде нас припікати”.

Реншільд підшивкою свого кафтана стер порох з лавки під стіною і сів.

“Температура змінюється,— говорив, надуваючи рум'яні губи.— Нині гарячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не тільки ворога, але також жару і стужу. Правда, Маєрфельд?”

“Правда, пане графе,— відповів входячий у квартиру генерал Маєрфельд, товариш і однодумець Реншільда.— Панове на воєнну раду зійшлися?” — спитав, обкидаючи оком квартиру.

“Воєнна рада, без короля?” — відповів, роздуваючи ніздрі, Піпер.

“Його милості короля що лиш не видно. Приглядається до вправ на майдані,—сказав, відчиняючи вікно, Маєрфельд.— Але ж жара. Фу, чорт, яка жара! Почуваєш себе, як біфштекс на сковороді. Чи не краще було б сісти на коней та поскакати до Дніпра. Річка гарна, купіль славна”.

Та ще він не скінчив тих слів, як у двері увійшов молодий хорунжий, приділений до служби біля квартирмайстра Гіллєнкрока, і, вдаряючи закаблуками, а рівночасно підносячи руку до капелюха, крикнув, як із спросоння: “Його милість, корольІ”

Піпер, Гіллєнкрок, Реншільд і Маєрфельд зірвалися з місць. Перші два стояли випрямлені біля стола, другі між дверми і вікном, далеко від себе, як далекі були собі симпатіями і переконаннями, представники двох партій, двох напрямків, котрі поборювали себе.

З шаблею під лівою пахвою і з капелюхом у правій руці появився у дверях король Карло. Халяви високих чобіт згиналися в колінах, король ніби присідав, кланяючися направо й наліво кожному з присутніх окремо. Ті відкланювалися ще нижче.

“Добрий день панам! Добрий день!”

Ніби не знав, від чого почати розмову, ніби виправдувався, що прийшов. Кафтан з синього полинялого сукна защіпнутий на дванадцять мосяжних ґудзиків, на шиї хустка з чорного шведського крепу, сподні зі шкіри рена, довгі шкурятяні рукавиці, весь одяг по приписах, як ув інших офіцерів, може, й гірший і більше знищений, ніж у деяких. Тільки голова інша, виїмкова, незвичайна, з височезним чолом, зі жмутками неслухняного волосся, з очима, що нагадували загадочні фіорди.

“Пан полковник,— звернувся до Гіллєнкрока,— як звичайно, працюють. Правда? Так. Праці в нас багато. Перед нами похід. Куди ж. Гадаєте, панове, двигнутися нам? Прошу, не в'яжіться, говоріть. Знаю, що перервав балачку на тую тему. Продовжайте ,санс женад'”.

І знову кланявся направо й наліво, очима блукаючи кудись далеко.

Королівські старшини мовчали.

“Інкомодую?”

“Ні, ваша милосте,— почав Піпер, моргаючи ніздрями, як дівчина бровами.— Ні раз. Ми дійсно балакали про те, куди нам прямувати,— на Вітебськ чи на Київ”.

“І що?”

“Я і наш квартирмайстер гадаємо, що краще на Вітебськ”.

Король узяв шаблю з-під пахви, вдарив нею об долівку і сперся на рукоятку. Піпер підставив йому стілець: “Ваша милість зволять присісти”.

“Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Побалакаємо”.

Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Піпер і Гіллєнкрок примістилися на тапчані.

“Панове все окремо; праве й ліве крило, а я посередині”.

Біля королівських уст появилася на хвилину ледве помітна усмішка і щезла.

“Чому ж то на вашу гадку, ексцеленціє, нам треба йти на Вітебськ?”

“Тому,— відповів Піпер,— бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу”.

“Воєнна логіка окрема. Тут Арістотель і Лейбніц ні при чім. Тут не консеквенція важна, лише оригінальність. Треба думати так, щоб ворог про твої думки не догадався”.

“На скільки такому думанню не противиться конечність”.

“Конечність?” — запитав король, і його очі впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.

“Конечність?”—повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблі.

“Конечність велить нам триматися близько Ліфляндії, щоб скоріше сполучитися з корпусом Лєвенгавпта”,—відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло.

Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, він догадувався, що Карло супротивної гадки, і з досвіду знав, що нема що тратити багато слів, щоб його переконати. Карло ХІІ питався ради в своїх генералів, але робив, як йому хотілося. Так буде й тепер. Видно, король схиляється до планів Реншільда, котрому спішно на Україну і котрий, мабуть, не бажає собі злуки з Лєвенгавптом, а може, навіть жде на його загибель, щоб позбутися визначного суперника.

Реншільд сидів на вікні, баламкаючи злегка ногами, а його дівочі уста прибирали форму букви “о”, ніби свистали.

Це доводило канцлера до злості.

Вони, графи й ексцеленції, не любилися стихійно.

“Коли б, не дай Боже, москалі побили Лєвенгавпта,— почав квартирмайстер Гіллєнкрок,— тоді...”

“Тоді, гадаєте,— підхопив король,— і ми пропали. Не бійтеся, Лєвенгавпт досвідчений генерал, а ми теж якось дамо собі раду. Не в одній опресії бували”.

“У Лєвенгавпта,— відізвався Реншільд,— 16-тисячний корпус”.

“Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч”,— зауважив Гіллєнкрок.

На королівському обличчі появилася знову та сама легка усмішка. “Не штука,— сказав,— побідити рівносильного ворога. Це річ звичайна. Від шведів треба вимагати незвичайних побід, про котрі говорив би весь світ”.

В квартирі на хвилину запанувала мовчанка. Тільки мухи дзичали, сідаючи на голови старшин. Маєрфельд ловив їх рукою і кидав крізь вікно: “Тю! Проклята мушва”.

“Московське військо,— перебив мовчанку Реншільд,— настільки не вишколене, що дивно було б, коли б Лєвенгавпт не дав собі з ним ради. Треба сподіватися, що він своє завдання добре сповнить. Нам треба йти туди, куди нас логіка фактів кличе”.

“Логіка фактів?” — спитав Гіллєнкрок.

“Так. Нам треба відтяти від Росії щонайбагатіші провінції, себто Україну, з котрої цар Петро бере харчі для війська і щораз-то нові полки від гетьмана Мазепи. Український народ чекає нас”.

Піпер не втерпів: “Не знаю, чи є на світі такий народ, котрий чекав би чужого війська. Це ж тягар”.

“Але ж ми йдемо визволяти українців з московського ярма”.

“Це розуміють, може, деякі козацькі старшини, а народ знає тільки, що шведам треба дати квартири, харчі і т. д. А що жоден народ не дає того радо, так з того приводу мусять виникнути непорозуміння. На прихильність українського народу нам нема що числити. Це народ православний, а ми протестанти. Не дурім себе”.

Козаки сильно озлоблені на царя. Його вважають прямо своїм катом. Краще з Лютром, як з Вельзевулом, говорять”.

Обличчя Піпера ще більше поморщилося, а його очі заблистіли насилу здержуваною погордою. “Пане графе,—казав, звертаючися до Реншільда,— не малюймо собі будучності надто рожевими красками. Увійдемо в край чужий, невідомий нам, між народ, котрого не розуміємо. Треба числити на власні сили, а не на його сприятливість і допомогу”.

“Себто?” — спитав, ніби свиснув, Реншільд.

“Себто,— відповів, роздуваючи ніздрі, Піпер,— треба нам сполучитися з Лєвенгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку. Надто великий ризик, це не хоробрість, а очайдушність, авантюра”.

“Лицар і авантюрист — недалекі поняття,— зауважив король, перериваючи тим висловом суперечку двох своїх ексцеленцій.— Жалію, що не можу бути одної гадки з паном канцлером. Рожеві скла це прикмета молодих, а чорні — старих. Я хочу голим оком дивитися на світ”.

Піпер скривився, ніби йому гіркого подали, і відкашельнув значуче. Король порушився на своїм стільці.

“Не хотів я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собі ціню, але після побід, яких нам не пощадив Господь, не маємо причини дивитися надто чорно в будучність. Козаки — народ воєнний. Це вояк іншого типу, ніж наш, але хоробрий. При добрім проводі він може стати дуже корисним союзником”.

“А скільки тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа?”

“Приблизно відомі мені сили гетьмана Мазепи,— відповів король.— От і тепер є у мене посланець від нього — розказує”.

“Але ж цар щораз нових формацій вимагає від Мазепи, і цей відмовити не може”,— зауважив Гіллєнкрок.

“І якраз тому,— перебив король,— нам треба поспішати на Україну. Скоріше прийдемо, більше козаків перейде на наш бік. А не забуваймо, що також великий візир обіцяв мені свою допомогу. Не гадаю, щоб падишах супротивився політиці свого візира”.

Реншільд і Маєрфельд тріумфували. Король стояв на їхньому боці. Ексцеленція Піпер, наймудріша шведська голова, вірний дорадник двох королів, про котрого казали, що король Станіслав в руку його цілує,— програв. Стояв безмовно, похитуючи своєю червоною, спітнілою головою.

“Але ж бо душно”,— говорив, щоб щось сказати.

Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й гобої, загуділа земля від тупоту тисячів ніг.

Реншільд зіскочив з вікна і відступився набік, щоб король міг бачити, як переходить військо.

Йшли сірі батальйони високих і худих, бородатих фінців, а за ними — голубі полки шведські з синьо-жовтими прапорами, з грифами, яблуками, схрещеними стрілами, з ренами й цвітучими деревами. Прапори, полинялі в бойових огнях, зі слідами крові, подерті, пошарпані, як вірлині крила, що в бурю попід небо літали.

Король, котрий стояв з шаблею під лівою пахвою, з капелюхом у правій руці і очима, що нагадували фіорди, летів кожному прапорові навстрічу. Не кланявся, стояв випрямлений, як свічка, як статуя. Військо побачило його. “Vivat Carolus rex!” — роздалось з тисячі грудей.

Музика тихла, мовкли сурми й бубни, військо здоровило свого улюбленого вождя — полк за полком, кожна чота, кожна четвірня, аж до останньої.

Перейшли. А король все ще стояв посеред квартири з шаблею під пахвою, з капелюхом у руці і очима, що нагадували фіорди, відпроваджував свої полки. Високий, худий, гордий.

Нараз уста його задрижали, як уста дитини, обличчя осінила усмішка, повна безмежної любові, і він вимовив одне тільки слово: “Шведи”.

В тім однім слові було все: любов, гордощі, жаль.

“Шведи,—повторив ексцеленція Піпер, стираючи хустиною піт з чола і сльозу зі свого ока.— Шведи”.

“Куди ж підемо, панове?” — запитав король, перебиваючи нараз довге мовчання.

“Куди нас ваша милість попровадять”,— відповів граф Пі-пер.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2