Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 38)

Забув про самовпевнений погляд Реншільда, про його уста, що ніби на весь світ зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося, рад був скрізь устрявати,— бачив тільки свого молодого, великого короля, і в вухах і в серцю його лунали слова: “Vivat Carolus rex!”.

“Підемо, куди нас ваша милість попровадять”,— повторив граф Піпер.

Король кланявся, як звичайно, несміливо й покірно:

“Дякую, дякую панам”. А звертаючись до Гіллєнкрока просив: “Пане полковнику, будь ласка, продовжуйте свою працю. Вона важна, вона дуже важна. Позвольте глянути на карту”.

Гіллєнкрок відсунув стілець від стола і цілий стіл хотів присунути ближче до вікна.

“Спасибі. Не турбуйтеся. Я й без того бачу”.

Нахилився над картою і бігав по ній своїми синіми, розмріяними зіницями. “Тут Дніпро, а тут ріка Сож, тут наш Могилів, а там Смоленськ, там Мстиславль”.

На хвилину здержався на тих двох містах, ніби вирішував, котре з них вибрати, має: “Прошу, працюйте далі. Не перебиваю”.

Взяв шаблю під пахву, ще раз поклонився і вийшов.

Реншільд підступив до Піпера і простягнув до нього руку. “Ексцеленціє!”

“Ексцеленціє!” — відповів Піпер, і поміж ними ніби нічого й не було.

Реншільд і Маєрфельд вийшли. Гіллєнкрок узяв циркуль, лівим коліном прикляк на стільцю, лівою рукою підпер голову, а правою водив на північ і на схід від Могилева, туди, куди перед хвилиною перебігали сиві зіниці короля Карла. “Могилів, Дніпро, Сож, Мстиславль,— повторяв, вгадуючи королівські гадки.— Значиться, перейдемо Дніпро в напрямі річки Сожі, підемо на Мстиславль”.

“Підемо, куди король велить”,—повторив Піпер.

 

ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!

Літо стояло в повній красі. Життєва сила природи добігала до свого вершка,— місяць серпень. Незабаром і Спаса. Освятять квіти, овочі і мід, відпічнуть спрацьовані руки хлібороба і діти з жалем глядітимуть на небо, прощаючи відлітаючих журавлів: кру, кру, кру!

Настане осінній відпочинок, а там і вечори довші, і казки, і пісні, і вечорниці.

Так звичайно, та не тепер.

Хоч і тепер сонячні дні чергуються з ночами зорішливими, по спеці приходять дощі, по погоді громи, на полях дозрівають збіжжя, а в садах овочі, хоч у природі не видно ніякої зміни, ніякого відхилу від звичайного щорічного порядку, так на землі, поміж людьми, інакше. Людей огорнула тривога. Бентежаться, тривожаться, не можуть собі місця прибрати.

Звіється курява на шляху — кидають серпи і коси й біжать у село, кажуть, що вороже військо надходить, гримить — гадають, що гармати ревуть, в шумі вітру чують крики і стогони людей... Війна.

Казав би ти, що привикли до неї. Не від нині триває. Рік у рік набирають молодь у полки і шлють у далекі походи в Польщу, в Литву, в Московщину, Бог вість де. Не один пішов здоровий, як дуб, а вернувсь без ноги, без руки, обезвіченим калікою, тягарем для громади і для родини. Багато не верне ніколи.

Невже ж можна привикнути до того?”

Війна…

Гетьманська столиця Батурин ще не бачить її. Тут тільки трохи московського війська постоєм стоїть, для порядку. Пишні батуринські сади вгинаються під яблуками, грушами та сливами, солодкими, як мід; зародили поля, худоба теж здорова. Та не тішаться своїм добром мешканці гетьманської столиці. Почувають себе, як перед відлетом птахи. З тривогою дивляться на північ і на захід. Звідтам хмари надходять — буря іде.

Всіляко про шведів говорять. Кажуть, що добрі люди. В Могилеві нікому кривди не робили. Платять за все. А все ж таки страшно, бо це чужий, невідомий народ і лютерської віри. А найстрашніше, що цар велить перед шведами городи й села палити, пустошити край.

Тривожиться Батурин. Робота людей не береться. Гуртами по вулицях стають і розмовляють. Кожна вість блискавкою перебігає город, кожне слово стосотним відгомоном відбивається, росте до розмірів велетенських, страхітних.

Багатіші по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по лісах ями для себе заздалегідь гребуть, щоб було де перетривати негоду.

Свідоміші городу не гадають кидати. Це ж кріпость, треба тільки направити її. Направляють. Дивуються, чому гетьман не велів укріпляти Батурина, хоч, кажуть, укріпляє Стародуб, Чернігів, Ромен і Гадяч. Мабуть, не гадає, щоб ворог облягав його столицю. Потішаються.

На замку з раннього ранку до пізньої ночі гримлять молоти, скрегочуть пили, глухим гомоном відбиваються від старих замкових стін удари сокир. Самі міщани проводять тую роботу, захищають себе і свою столицю.

Мотря на лавці під хатою сидить. Вона в чорному вбранні, лице приблідло, що лиш перебула недугу. Дивиться на небо синє, гаряче, на дерева, повні овочів і листя, на силу і красу природи і так їй дивно на серцю, що й виповісти не може... Кривавий поміст, колода і сокира... Батько... Того образу не забуде ніколи. Хоч як бажає — не може... Дивується, як Любов Хведорівна може ще жити на світі. Поїхала на хутір і безвихідно пробуває у ньому. Вона — причина такого нещастя...

Повіки опускаються на очі, голова подається взад, на білу, теплу стіну, перед очима літають рожеві листочки троянд, руки пашать, ніби хтось мурашок до них насипав,— чорно..

Мотря будиться на білій постелі. Біля неї сидить її муж. Чому він, чому не той інший?.. Судженого і конем не об'їдеш... Той інший у Києві тепер. Військо туди з-під Білої Церкви привів. Київ ожив. Гетьмана дзвони св. Софії вітали. Та не так, як вона собі того бажала, як тітці розказувала колись. Де він, де його побіда, де цей великий день? Як важко дожидати його?..

 

* * *

Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очі своєї любої дружини.

Мотря підносить повіки. “Ти тут?”

“Біля тебе, Мотре?”

“А робота?”

“Я її пильную”.

“Правду кажеш?”

“Невже ж я коли брехав тобі, Мотре?”

“Не хочу, щоб із-за мене терпіли твої діла. Не забув якого наказу, Іване?”

“Вони в мене списані на папері. Роблю, що гетьман велів, не турбуйся!”

Очима, повними вдяки, дивиться на нього.

“Що нового? Є вісті які?”

“Вісті, як птахи, не знаєш звідки прилетіли. Не важні”.

“З Києва нема якої пошти?”

Чуйкевич зам'явся, мовчав.

“Таїш що переді мною? Може, щось недобре?”

“Ні, Мотре. Нічого доброго і нічого злого. От так собі”.

“Чому ж ти тоді не говориш? Не бентеж мене”.

“З Києва посланець прийшов”.

“З Києва? — І Мотря сіла на постелі.— Хто такий?”

Чуйкевич взяв її за руку: “Не тривожся, сотник один із сердюцького полку, ти його не знаєш”.

“З чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?”

“Заспокойся. Гетьман здоровий і здоровить тебе. Цар його кличе, та він не спішиться. Нема дурних. Казав перебрати і наготовити акти, що я і зроблю”.

Мотря заспокоїлася, але за хвилину стала знову питати:

“Тільки всього? Не таїш ти що переді мною?”

“Як на сповіді кажу, яка ж бо ти!”

“Хочу все знати, все, все — розумієш? Не хочу бути лялькою до забави, дитиною, перед котрою закривають правду, підросте, довідається. Коли я дружина тобі, так нічого не скривай переді мною. Не бійся, я сильна, не вгнуся. Кажи!”

“Нічого незвичайного не привіз цей сотник. Вір мені”.

“А що розказує про Київ, про гетьмана, про діло?”

“Багато”.

“Хочу почути. Мушу!”

“Підожди. Він ще нині не їде. Завтра запрошу його до себе, розкаже. А нині ти хвора — спічни!”

“Не можу. Це недуга не тіла, а душі. Ти знаєш: душа спокою не має”.

“Оповідання ще гірш збентежать тебе”.

“Збентежать і заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось, бачиш, я вже здорова, сильна — поклич”.

Чуйкевич не міг відмовити. Згодився і післав за сотником чуру.

“Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю”.

 

* * *

Чуйкевич пішов перебратися, щоб гідно привітати гостя. Вернувши до світлиці, здивувався. Побачив Мотрю відсвіженою і причепуреною. “Яка сила волі у тієї жінки,— погадав собі.— Такий удар перебула й не зломилася. Цікавість до справи тримає її”.

Мотря прибирала в світлиці. Старі меблі творили гарний контраст до її молодечої появи.

“Мотре, невже ж у нас прислуги нема?”

“Не можу всидіти без діла. Тривожуся, сама не знаю чого”.

“Лиши тривогу мені, я мужчина. Найгірше вже поза нами”.

“Хто знає, Іване,— відповіла, сідаючи в старосвітський фотель,— не раз здається, що гірше, як є, вже й бути не може, а поживеш — і побачиш, що ні. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля?”

“Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим підносить”.

“Доля не питається нас — що хоче, те й дає”.

“Поборемо злу долю і заживемо щасливо”.

Говорив зі щирої душі, бажаючи не так собі, як своїй дружині тихого, безтурботного щастя.

“Дай Боже,— відповіла Мотря.— Ось і наш гість”.

Чуйкевич вибіг назустріч.

“Мир дому сему і всім живущим в нем,— промовив гість, переступаючи поріг. Перехрестився до образів а, побачивши хазяйку, відрекомендував себе і поклонився в пояс.— Гарною дружиною поблагословив вашу милість Господь”,— повернувся до господаря дому.

“Їй-Богу, ненаглядна краса. Тільки стій і дивися, забуваючи про шаблю, війну і про всякія другія   о к о л и ч н о с т і”. (Гетьманський післанець старався актовою мовою говорити).

Мотря подала йому руку. Обтер хустиною вус і поцілував голосно. “І солодка ж яка! Їй-Богу, як марципан”.

“Пан сотник компліменти любить”,— зауважила Мотря.

“Люблю, чого мені Бог не зволив дати”.

“Нежонатий?”

“Парубком залишуся до смерті”.

“Не вподобалась жодна?”

“Була одна і тую Бог до себе покликав. А другої не хочу”.

“Вірний”.

“Добрий козак вірний Богові, гетьманові, шаблі і дружині. Зломиш одному віру — як же вірити тобі?”

“Знає гетьман, кого посилати”.

“Хай Бог милує його милість пана гетьмана!” — відповів сотник.

“Розгостіться, будь ласка! — просила його Мотря. Чурі казала прийняти шаблю і шапку.— Сідайте та розказуйте, що в Києві чувати”.

Гість рукою махнув: “Розказувати багато, а слухати мало. Нічого тепер доброго не чувати”.

З його широких грудей добувся голос, подібний до сопоту ковальського мішка,— сотник зітхав.

Його обличчя, що нагадувало старий, почорнілий ремінь, ще гірше потемніло, а очі сховалися під брови.

“Сумно в Києві тепер”.

“Невже ж?”

“Так сумно, що, вірте мені, який я старий, а врадувався, як молодий хлопчина, що мене гетьман в Батурин посилає. Гадаю, розважу себе”.

“І розважили?”

“Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнів пану Чуйкевичеві кажучи. Боже ти мій! Пощо тієї війни? Чи не краще жити б по законах Христових та раювати біля гарної і доброї дружини?”

“Пан сотник, як проповідник балака,— зауважила Мотря.— Війна за волю — діло святе, і не хотіла б я, щоб мій муж із-за мене відтягався від того святого обов'язку”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2