Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 40)

Сам один. За поясом пістоль. Стільки оборони. Добре так. Наскучили варти, шпиги, охорона. Хоче свобідно дихнути. Не від нині. Не годен. Все слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, воєвода, бояри, цар... Ось яка воля в гетьмана України!

Кинути те все: маєтки, почесті, булаву, і йти, до якогось скита, до пустельника, що між камінням ютиться. Збирати гриби, носити зимну воду з джерельця в лісовому проваллі і дожидати смерті. На світ дивитися, як на пекло. Всі чортові служать, свідомо чи ні, але служать. *

Пригадав собі череп людський, що стрінув раз у садку біля якогось двора, в котрім на квартирі стояв. Череп був сухий, білий, з білими, здоровими зубами. В ньому шершні гніздо собі звили. Мід зносили до нього.

Шершні людські в черепах ближніх своїх насолоду для себе збирають...

“Дуриш себе, що пекло в рай перетвориш, з чортів ангелів поробиш. Люди лиш силі коряться. Сила — їх Бог. Боги старинних народів силою сильні були. Не доросли ми, щоб слухати моральної сили. Любов, милосердя, правда... Що таке правда? Що для кого корисне, те його правда. Петрова правда,— береги морські в свої руки дістати, розбити пороги Дніпрові, пшеницю українську до Москви везти, їсти, пити, веселитися, колесувати, живцем шкуру драти, жарити тих, що не слухають його. Що кому вигідне, те для нього й правда. Гидко!” В селі клекотить, як у казані вариться. Мешканці втекли, а ті, що залишилися, по городах ютяться. Село, як муравлисько, в котре свавільний хлопець патик уткнув. Знівечив муравлину працю. Люди з діда-прадіда працювали, будували хати, управляли поля, плекали худобу. Прийшла війна і змарнувала те все. Насміялася над їх працею, над усім, що вони вважали важним і корисним. Війна — це глум над людським життям. Безліч змарнованих сподівань, безпощадне нівечення безцінних цінностей життя, варварство. Наскучило дивитися на згарища, на руїну, на трупи. Стирчать димарі, тліють недопалені сволоки й бальки, з-поміж них кості людські визирають, недосмалені кістки. Діти з порозбиваними головами, як неопірені горобці пустими хлопцями виверчені з гнізда і кинуті на стежку. Пощо воно? Нащо? Кому того треба? Людям чи людоїдам, апокаліптичним бестіям, що родяться в царських кублах? Петрові хочеться війни, хочеться нової держави, нової слави — для себе і для своїх нащадків від помийниці якоїсь, від жінки з товстелезним лоном. Правий син противиться неправому батьківському ділу. А ти, гетьмане України, будь знаряддям тупим і послушним у руках царя-антихриста. Ні, ні! Досить того, досить — аж забагато. Скінчити раз з руїною тією. Добути всіх сил, щоб побороти зло. З Москвою не договоришся до нічого. Вона Азія. Не по дорозі нам з ними. Або ми, або вони, миру між нами бути не може. Інша кров, інші вдачі, інші світогляди, не погодиш води з огнем ніколи. Добути останніх сил, покористуватися доброю нагодою і порвати цей дідьчий ланцюг, що прикріпив наш віз до московської теліги. Нині ще час, завтра, може, буде запізно. Нині вони Азія, завтра від Європи переймуть те, що їм потрібно, щоб поневолити Європу...

Осінній краєвид холодом повіяв на душу. Сумнів з імлою летів. “А якщо переможе цар?”

Так тоді останеться спомин боротьби, свідомість протесту, зерно, котре не пропадає ніколи. Боронитися, визволятися, пробувати. Найгірше — безмовнеє терпіння, згода на зло, безтямна біготня на одному місці, як бігали батьки під свист чужого батога. І чому мала б не вдатися ця спроба? Карло геніальний вождь, військо його вишколене, загартоване в боях, культурне. Петро, що лиш учиться від Карла. От і тепер, недавно тому, дня 29 августа, Карло побив Петра біля містечка Доброго. Сам цар брав участь у бою. Перевага сил була, як звичайно, на московському боці, а побіда осталася на шведськім. Петро втікав, Карло пішов за ним, ще одна сутичка і ще одна шведська побіда. Побіджує геній, лицарське завзяття, воєнний досвід. Чого ж сумніватися тоді?..

Дими стелилися кругом. Здавалося, півсвіту горіло. Суєтилося село, гуло. Майдан, вулиці, подвір'я, вкриті людьми, кіньми, возами, вози і люди вздовж шляхів аж по виднокруг. Кишить. Злюща рука розрила муравлині купини. От так собі на глум. Глум заправляє людством. Безглузді примхи глумливої долі — це історія наша. Нічого робить. Кінчаймо, що почали.

Вітер вічную пам'ять буйному процвітанно співає. А недавно була весна. Співали, солов'ї, маєві ночі сп'янювали тебе.

Пригадав собі пажа, в оксамитному вбранню, в білих панчішках, в лакових мещтах, гарного, як на потретах ван Дейка. Королівський двір, вродливі пані, брабантські мережива, як зі слонової кості вирізьблені рамена і плечі. “Хлопчику гарний, Еросе подільський, вийди над річку, як зорі затліють,— люблю тебе!”... “Венус Мілоська, на сармацькім Олімпі наказ твій — щастя моє...” Які пахучі ті рамена білі, мереживо — невід, зловишся, ой, так! Тікай! Ось незаховстаний кінь, гони! Вовки мчать за тобою. Втікай, бо розідруть! Таволга по спині б'є, боляче ноги ранить, кров капає на трави — втікай! Який безграничний цей степ, який червоний місяць, як опир, як млинове коло в млині, де мелють людей на історичну муку. Чортівський млин... Скучно тобі? Замало жіночої краси, дівочої ласки, хочеш сили і слави? Пробуй, може, доскочиш їх... Дорошенко, Самійлович — булава... Яка важка і яка непевна! Переміни булаву на скиптр, чаплине перо на княжий вінець... Переміню...

Життя летіло, як незаховстаний кінь. Що раз нові задуми, видива, мрії. Ловив, прибирав у руки, мрію перетворював у дійсність. Не те, не те. Не те, що душу може заспокоїти во вік. Вперед, вперед, неспокійна душе! Перед тобою найвищий шпиль, найнебезпечніший момент. Побідиш або згинеш третього нема. Побідиш — ім'я твоє громом покотиться по світу, мільйони уст благословляти його будуть, згинеш — так що? хіба не гине все, квітки, звірі, хіба зорі не злітають з неба, острови не западають в море? Вперед, вперед, неспокійна душе!

Довго скривав ти свій намір, навіть перед близькими собі. Довго ростив ти його у собі, як дитину в матірному лоні. Пора пустити його в світ, хай бореться за своє існування, згине або житиме здоровий і дужий. Настав рішаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає!

Твій кінь над прірвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе, рви їх, рви! Щоднини посли від царя летять, від Меншикова і кличуть тебе, щоб ішов до них, з останками твого вірного війська, з рештою старшин, битися вкупі за царя і його державу на загибіль власного народу, на посоромлення імені твого.

Невже ж ти послухаєш їх, підеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?.. Ніколи! Життя і смерть, tertium non datur...

Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?.. Тікати в ліс! Щоб подалі від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям, в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті.

Ні, ні! Стривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо...

Встає, їздець зауважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.

Хто це такий? Кендзєровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретне везе, щось важне.

Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв: “Милосте ваша!”

“Що такого?”

“Король Карло, шведи...” — Кендзєровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.

“Кажи ж бо раз!”

“Шведи... на Україну... увійшли...”

“Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими плітками?”

“Ваша милість, це не плітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіми потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Суражському повіті у Дрокові в головній своїй квартирі стоїть. Люди звідти втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть”.

Кендзєровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно сприйняв. Гетьман зауважив це і замахав руками. “Ще тільки того мені треба. Чорт його несе... А що табір?”

“Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю”.

“Дурні. Мало-то ворогів було на Україні. А старшини?”

“Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже”.

“Підемо”.

“Ваша милосте — кінь!” — і він підставив стрем'я.

“Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам. Скрізь знайдете мене”.

“Я гадав — діло важне”.

“Мало-то важного на світі!”

Кендзєровський замовк.

Гетьман думає. Не треба перебивати йому.

На польову доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзєровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порсклє, мабуть, дорогу чує,— “здоров!”...

Табір гуде.

 

“Швед у Гетьманщину ввійшов”.

“Де старшини? Де гетьман?”

“Давайте їх тут!”

“Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю”.

“Гетьман полки цареві запродав. Жменьку біля себе залишив, як на глум”.

“Нас продають!”

“До шведа ходім!”

“Швед добре платить, москаля побиває”.

“Швед лютер, тримаймо з православним царем”.

“Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!”

“Втекли, залишили нас, продають християнський народ”.

Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється — уважливо, надто уважливо. Розуміють тую згірдливу уважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.

“Маєте діло до мене?”

Мовчать. Руки пускають по собі.

“Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас”.

Не відповідає ніхто.

“Ми? Ні”. Раменами здвигають.

Гетьман далі йде.

“Кашу без сала варять”.

“Сало з табору вивозять”.

“Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город”.

“За горілку, як за ліки плати”.

“Але службу робити треба”.

“Маєтки на нашій кривді збивають”.

“Нашому братові ніде правди нема, ні в хаті, ні в поході”.

“Кидаймо табір!”

Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші побачивши кота.

“Брешете з-поза плота..?”

Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.

 

“Гетьман не втік. Гетьман тут!”

“Де?”

“Ось, бачиш, до квартири простує. За ним канцелярист коня веде”.

“Потривожили нас”.

“Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утекли”.

“Я? Брешеш”...

До сутичок доходить.

На майдані .натовп. Посередині кілька їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.

“Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв?”

“На власні очі бачив”.

“А шведи?”

“Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. ,Веди нас!,— приказують шведи,— до Стародуба найкоротшим шляхом, ані — то смерть’”. ,Поведу, каже селянин, якнайкоротша знаю’”.

“І повів?”

“Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів”.

“Та й хитрий Скоропад”.

“Всі вони хитрі, лиш не там, де треба”.

“А шведи що?”

Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить — дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.

“А цар?”

“Цар людей, як мітлою мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене”.

“Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували”.

“А люди що?”

“З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник”.

“Зрадник?”

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2