Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 5)

“Загарбане віддати, а своє прогайнувати,— це не все одно. До того його милість король Станіслав, кінчаючи давню польсько-українську ворожнечу, покладе підвалини під новий устрій Східної Європи. Помирені колишні вороги з'єдиняться і спільними силами відпиратимуть грізного ворога від своїх границь. Як ні, то, як кажу, він і нас, і вас поневолить, одних і других зробить своїми холопами й рабами. Цар Петро це символ нової Росії, котра зі своїх болот і снігів виступає на широку європейську видівню, щоб на ній відіграти великодержавну, імперіалістичну роль. Балтійське і Чорне море, Карлати й Царгород — це ті границі, до котрих вона піде по наших трупах. Король Станіслав, як людина розумна й далекоглядна, як чоловік образований і розуміючий історію, мусить послухати голосу розуму, а не крику короленят, котрі поза границями своїх власних маєтків границь і добра Речі Посполитої не бачать”.

“Не легка річ робити щось проти волі панів і вельмож польських”.

“Треба робити те, що інтерес державний велить. Кожний пануючий зречеться частини, щоб цілість скріпить. Це — конечність і годі”.

“А ваша милість частини не зрікаються”.

“Бо мені не вільно. Це ж українська земля. Я чужої землі не домагаюся, навіть найменшого шматочка, ні!”

“А що ж вашій милості дає цар Петро?” — спитав нараз, не без хитрості, єзуїт.

“Власне тому, що дає не те, чого мені треба, я хочу балакати з Карлом і Станіславом. Мені, як гетьманові Мазепі, нічого більше й не треба. Як бачите, я собі не менший пан від якого там короля і не бідніший від жодного з них, але для ідеї державної і заради культури європейської зважуюся на гру, в котрій можу втратити все”.

“Того ніколи не буде. Карло побідник, Карло герой, на нього дивиться весь світ”.

“А воєнне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександр Македонський, Ганнібал і Валєнштайн — це не герої? А що сталося з ними? ,Еvеntus Ьеlli sеmper dubius est'”.

Балакали по-латинськи, але так легко й живо, ніби це була їх спільна, рідна мова. Один на другого дивилися з-під ока. Обидва мали за собою школу й досвід. Єзуїт балакав майже шепотом, але так виразно, що можна було кожний звук почути, зате не чулося того чуття, з котрого звуки людської мови виходять і забарвлюються ним.

“Ваша милість,— почав єзуїт,— можуть бути впевнені, що нема такого аргументу, якого б я не вжив у користь милості вашої, вважаючи себе його милості послом і адвокатом. Але ж признати годиться, що також контрагенти наші не оставалися в боргу, їх контраргументи зневолювали мене з офензиви переходити в дефензиву. Але оружжя я все-таки не склав і не складаю, сподіваючися, що ваша милість, як вельми досвідчений політик, поступлять дещо зі своїх постулатів, деякі з них переведуть під рубрику дезідератів, противна сторона також піде на компроміси і почин наш увінчається успіхом аd maiorem gloriam Dei, et magnificentiae vestrae”.

Гетьман глянув у хитрі очі свого гостя і заперечив головою:

“Отче ректоре! На довгі торги в мене часу нема. Земля під ногами горить. ,Hannibal ante portas!’ Як людина, начитана в істориках грецьких і римських, а також знаюча пізніші аннали й volumina legum, зрозумієте, venerabilis pater, що за що-небудь я певної теперішності за непевну будучність не проміняю. Краще живий хорунжий, ніж умерший сотник. Мої бажання мінімальні”.

“А максимальні, милосте ваша?”

“Максимальні — це те, до чого безперечно всякий народ має природжене право і чого певно, може й у недалекій будучності, будуть добиватися освідомлені одиниці і цілі народи,— ніким і нічим необмежена воля... Але скажіть мені, яке становище Карла?”

“Становище Карла?”

“Так.. Його до мого проекту”.

Єзуїт зморщив чоло. Під напором того несподіваного запитання думка його стала зі здвоєною швидкістю працювати.

“Його милість Саrоlus rex, не можу затаїти правди, рад довести до згоди”.

“Рад. Ось і бачите. На його я числю. Сподіваюся, що цей молодий, геніальний чоловік зрозуміє моє важке положення і не допустить до довгих торгів, котрі, як самі ви бачите, вести дуже важко й дуже небезпечно. Граюся з огнем, між мечами танцюю, як сновида по покрівлях височезного будинку ходжу. Один нерозважний крок і — все пропало...”

“А релігійне питання?” — так само несподівано спитався єзуїт.

Гетьман, не гаючись, відповів:

“Ви знаєте, як я ставлюся до нього. Толеранція, отче ректоре, це мій ідеал. Насильним ширенням якоїсь віри і опресією супротивників релігійних слави божої не умножимо. Середньовічні практики релігійного питання не розв'язали, видно, треба вирішувати його іншими способами, а саме свободою слова й совісті. Нехай духовні, сповняючи пильно і совісно свої обов'язки, воюють не мечем, а словом божим”.

“А якщо нам не дозволять сповняти своїх обов'язків?”

“В державі, котрої я буду головою, насильства нікому не дозволю чинити”.

 

* * *

Пізно в ніч продовжалася розмова в гетьмановій відпочивальні, а царські шпигуни, здалеку підглядаючи за його мешканням, дивувалися, який там спокій.

“Мабуть, Мазепа дійсно хворий”,— казали, відкладаючи свою працю до завтрішньої днини.

 

ВІД'ЇЗД

Ніби крізь сито цідився весняний теплий дощ.

Дерева і корчі, повні зеленого листя, понамокали й понависали і здалеку виглядали, як стіжки, копиці сіна, як гори. Зі стріх і з дахів спливала струминками дощівка. Вулицями шуміли потоки, забираючи з собою весь бруд і нечистоту, нанесену кіньми й людьми.

Одних і других було на таке мале містечко, як Жовква, аж забагато.

Ще не світало. Без годинника годі було вгадати, яка тепер година,— ані ніч, ні день.

Та хоч так рано, Жовква будилася зі сну. Блимало світло по хатах, козаки напували коней, солдати прокльонами вітали день.

Нараз засурмлено в труби і заграли козацькі литаври. Вулицями, як тіні, помчали їздці і побігли піші. Міщани виходили на ворота і до фірток.

“Бувайте здорові! Не поминайте злом!”

“Їдьте здорові, най вас Бог провадить!”

Навіть до непрошених гостей привикнеш. Нарікав, як прийшли, і жалуєш, коли відходять. Все-таки свої люди, хоч і з таких далеких сторін. Тою самою мовою говорять, так само Бога хвалять,— козаки.

І не одна дівчина притулилася до вишні в садочку, і як вишнею вітер, так нею хитав жаль, і як з вишні дощ, так з її очей на траву скапували сльози... Поїде і, може, не побачаться більше. Така велика тая Україна, такі непевні часи! Як пес за возом, побігла б за козацьким табором,— куди він, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже нещаслива дівоцька доля. І без кохання годі, і з коханням важко.

Заграли дзвони й заревли на північ від міста гармати. Пролетів кінний козацький відділ і заторjхтіла ошклена карета. Мешканці Жовкви прожогом метнулися з хат.

“Гетьман їде! Гетьмані”

Кланялися і повними смутку очима відпроваджали карету.

Відколи гетьман до Жовкви приїхав, москалі трохи присмирніли. Міщани до гетьманської канцелярії жалуватися ходили, і гетьман уймався за ними. Декілька солдатів таки гостро покарали, відрізуючи вуха й носи або пропускаючи крізь вербову алею чи там крізь шпіцрутени. Якщо жалоби не допомагали, то за покривдженими жовківцями ставали їх нові знайомі — козаки. Щонайгірших пакісників закатруплено за містом так, що й дійти було годі, хто й коли це зробив.

Тепер жовківці поопускали носи, бо їх протектор вертав на велику Україну.

Гетьманський ридван котився на північ.

Поруч гетьмана сидів Ломиковський, навпроти Орлик.

Ридван великий і вигідний, як хата. Дорога нерівна й болотиста, ридван хитався на ремінних пасах і, ніби колиска, колисав їх до сну.

Ломиковський позіхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив, що він не виспався.

На гетьмані не пізнати втоми. На його блідім обличчі вицвітали легкі рум'янці, в кутиках уст таїлася злобна усмішка, в очах огники грали.

Як минули останню хату і з садків виїхали на поле, гетьман рукою показав наліво.

Ломиковський і Орлик зирнули в вікно. Кількасот сажнів перед ними щось мріло, суєтилося, шуміло, ніби хмари, ніби дими, ніби ліс двигнувся з місця і йшов. Козацьким очам не важко було пізнати — військо!

“Бачите, панове?”

“Бачимо, милосте ваша!”

“Москалі з почестями випроваджають мене”.

“І Танського полчани з ними”.

“Бо Танський до москалів пристав. Підлабузнювався світлійшому, гадав, що мід лизати піде”.

“Скуштує він московського меду! — завважив Ломиковський.— Я тому Танському здавна не вірив”.

“Чимало таких. Але не гадаю, щоб він там великої слави зажив. Його полк без дисципліни. Не знаю, чи втримає його в руках”.

“Додадуть 600 москалів”.

“Почесний караул,— і гетьман усміхнувся.— Хотів я зразу провчити Танського і спротивитися. Але, гадаю собі, має хтось інший під команду Сінявського йти, так краще хай його посилають. Бо треба вам знати, хто такий Сінявський з Бережан. Пізнав я чимало тих панів і мушу сказати, що Сінявський не з кращих. Горда і пишна штука, а полководець з нього такий, як з мене архімандрит”.

“Чому ж то вони таку нараду вашій милості роблять?”

“Питаєте? Щоб заспокоїти розгніваного гетьмана. Дурні, дурні! Гадають, що піддурять мене... Мазепа обид не забуває”.

Через поле в напрямі тої дороги, котрою посувався гетьманський ридван, скакало два їздці. Один — на карому, другий — на гнідому коні.

Оба в зелених кафтанах з блискучими ґудзиками; на ногах високі чоботи, на головах трикутні капелюхи. З плечей на кінські зади спливали довгі плащі, наопашки вбрані.

Старший через груди мав голубу ленту св. Андрея, і по тім здалеку можна було вгадати, що це світлійший князь Меншиков. Не великий, не товстий, з гарним, солодко всміхненим обличчям, здалеку виглядав як хлопчик. Усміхом гетьмана вітав.

Гетьман наказав здержати карету. Виліз, а за ним Орлик і Ломиковський.

Їм подали коней. Гетьман ще не вспів ускочити в сідло, як до нього причвалав Меншиков, а за Меншиковим і той другий їздець, на гнідому коні.

Цей другий був хлопець літ 16, високий і худий, з вузькими грудьми, слаборозвитий. Лице його, над міру видовжене, з опуклим, нерегулярно збудованим лобом, виглядало старо й не гармонізувало з рештою тіла. Жовте, аж зеленкувате, робило вражіння тяжко схорованого і передчасно зв'яленого. Довге, темне волосся, обмокле на дощі, безладно спускалося на комір.

Годі було подумати, що це царевич Олексій, син Петра і його престолонаслідник. Не нагадував батька ні зверхнім виглядом, ні доведенням з людьми. Несміливий, ніби перестрашений, викликував скорше милосердя, ніж тую пошану, яка належалася будучому носителеві царського вінця.

Мазепа глянув на царевича і йому зробилося жаль того нещасливого хлопця. Пригадав собі його трагедію, добру маму і жорстокого батька. Батько маму насильно постриг у черниці. Син за мамою тужив. Шукав з нею стрічі. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати.

І гетьман підскочив конем до Олексія. Поздоровив його. Царевич усміхнувся якоюсь лагідною і сумною усмішкою, від котрої оживилося, відмолоділо і покращало його негарне обличчя. Малі і круглі, як у риби, вуста ворухнулися, хотіли щось сказати, але нараз здавили в собі невимовлені слова і замовкли.

Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав:

“Його величество, батюшка, наш наймилостивіший цар і повелитель, здоровить тебе, гетьмане Іване Степановичу, і бажає тобі щасливої дороги. Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають великоважні діла. Під опіку віддає тобі його величество Олексія, свого сина”.

“Будь ласка, князю, передай його величеству цареві мою щиру подяку за його великоцінну пам'ять та за його добротливі побажання. Якщо Господь Бог не відмовить мені сил і здоров'я, постараюся сповнити завдання, яке вкладає в мене мій важкий уряд, на славу Бога, на добро народу і на вдоволення царя. З великою утіхою приймаю до відома, що його величество цар довірив мені свого сина, котрому я радо послужу як не чим другим, так своїм досвідом старечим”.

Кажучи це, гетьман поклонився царевичеві, а той ще раз жалісливо всміхнувся і насилу зважився вимовити одне тільки “Спасібо!”

“А тобі, світлійший князю,— говорив гетьман, повертаючись до Меншикова,— щиро дякую, що потрудився нині і трудишся не раз ради моєї маловажної для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобі!”

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2