Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 41)

“Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене — щосильніших. З жінками, як звичайно, робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там”.

“Пекло скрізь”.

“Але там гірше, як де”.

Натовп росте.

Гетьман на майдан увійшов. Натовп розступився, гамір утих. До їздців підступив.

Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки — чекають.

“Із Стародуба?”

“Так, милосте ваша”.

“Перед ворогом утекли?” — питає різко.

Розуміють цей тон. До колін припадають йому.

“Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли”.

“Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не на жалоби”.

“Товариші післали нас, не наша вина”. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.

“Яка в Стародубі залога?”

“Чотири батальйони й чотириста драгунів”.

“Мало вам було? Чому не пристали до них?”

“Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все, як слід”.

“Прочитаю, але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили наказу. У війську послух мусить бути. Геть!”

Рукою показав на канцелярії військові.

Віддали коней, самі з опущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.

Натовп розходився.

“Гетьман гнівний”.

“Не мине їх кара”.

“Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали”.

“Послів карати не годиться”.

“Не покарають”.

“Ні, ні... Але ж гетьман розгніваний!”

“Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його”.

“А може, й питався”...

“Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти”.

“Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки”.

“Правда”...

НАРАДА

Наліво — велика хата, направо — через сіни — світлиця. В хаті — гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.

Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостолі, інші. Балакають.

“Я казав,— кричить Ломиковський,— що треба Карла о протекцію просити. Тепер що?”

Апостол бере його за руку: “Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв”.

Ломиковський злісно відтручує його від себе: “Миргородському полковникові жарти в голові. Добре дуріти, коли приступає”.

Зеленський заспокоює їх: “Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити”.

“До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого”.

“Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає”,— зітхає Ломиковський.

Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.

“Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере”.

“Панове знаєте, яке моє діло”.

“Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив”.

“Бо це Виговський, а я тільки Орлик”.

Горленко спльовує: “Кажіть, що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей. Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає — сunctator, не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що!”

Ломиковський зривається на рівні ноги: “Нам треба нині побалакати з гетьманом на розум. Так далі годі. Москалі останні сили забирають від нас. З чим ми перейдемо до Карла? Він висміє нас. Гетьману піжмурки грається з нами. За кого він нас держить? Ти, писаре, вже раз відчинив би уста”.

Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригадує, собі, як гетьман назвав його лисим дідьком. Усміхається.

Це доводить Ломиковського до розпуки: “Стерпіти не можу, як хто дурнувато сміється”.

Орлик кидає перо. Встає.

Горленко заступає йому дорогу: “Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зі злого серця. Ми всі турбуємося небезпечними вістками. Панове, подайте собі руку! Помилуйте — такий момент, такий важкий момент!”

Орлик вертає на своє місце. Ломиковський сідає.

“Я не обиджую нікого. Знаєте, який я згідливий чоловік. Але тут і святому не стало б терпцю. Чернігівський полковник супліку пише на майора Геннінга, що людей прямо катує, його милість цар спустошує землі, нівечить наш регімент, в краю бунт, непослушенство, анархія, а гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цілувати хрест і далі з царем тримає. До чого воно подібне, панове! Панове, до чого воно подібне?”

Витягнув руку як проповідник і дивиться по хаті: “Кажіть, що хочете, я нині з Іваном Степановичем балакаю на розум”.

Нараз відчиняються двері, і в хату вскакує молодий хорунжий: “Ге-етьман!”

Ломиковський мовкне, Апостол крутить ус, Горленко витрушує файку. Всі певні, що гетьман до своєї канцелярії увійде. Встають і дивляться на двері. Але двері, як зачинилися за молодим хорунжим, так зачинені стоять.

Гетьман до своєї світлиці пішов.

Не казав нікого пускати, засунув засув, ще й защіпку заткнув. На дубовий ослін падає. Рукою очі закриває. Лежить.

Не думати про ніщо, відпочити хвилину. Він же не сталь. Такий вік. Стільки праці за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться світ! Стільки літ, стільки турботних літ.

Силується, щоб не думати про ніщо.

Кров у висках грає, свище, шумить.

Хоч годину, хоч годину малу забути про все! Хто другий стільки працював, що він?..

Чорні кружільця вертяться по світлиці, сволоки нависають, гнітять.

Страшно, коли перетлілі сволоки валяться, торощать усе, меблі, людей. Була хата, люди будували її, прибирали, щоб було гарно, вигідно, любо, а тепер, диви, ноги людські стирчать, хочуть добутися, знятися, встати. Годі!.. Страшно, коли валиться дім...

Не думати, не думати про це!

Весь свій мужеський вік він хату будував, щоб у ній народові було вигідно й гарно. Ніхто не знає, як важко будувати хату-державу. Все хтось псує, підважує основи, вітри зривають дах, громи б'ють. (У високі будівлі звичайно громи б'ють.) Гасив пожежу, зводив зруб, ось-ось і хата готова. Почеплять віху на даху, закосичать квітками і стяжками, освятять. Аж нараз — зруб хитається, тріщить...

Неправда, брехня! Це чорт підшіптує таке, щоб відтягнути від діла. Будівля стоїть, сволоки не вгинаються, зруб не тріщить, ні!

Не думати, не думати про це!

За вікнами шумить. Ніби це не хата, а корабель — серед моря, в час бурі. Хвилі здіймаються високо, корабель тріщить, бо він ще не викінчений. Буря заскочила його, пірвала, понесла...

Забути, забути про все!

Вікна малі, а шуму так багато. Реве натовп. Наслухався того реву, аж вуха пухли. Важко догодити всім. Неможливо. Навіть не старайсь. Усе одно — закричать тебе, засиплять підзорами, поб'ють словами, як камінням. Так провідникам платять.

Забуття і прощення їм! Забуття!..

Важкий провідників талан, а ще провідників недержавного народу. Хто спочуває, хто розуміє тебе? Де співробітники щирі й нелукаві? Всякий глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кидає на шлях каменюччя. Пади! Чому це ти маєш до мети дійти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять літ...

Забути! Провідник мусить забути про все, забути, що він чоловік. Треба бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цілі вести. Треба не бачити нічого, крім мети. І чим більша вона, тим більша тінь від неї паде. Велика, чорна тінь, в котрій губиш себе, серце, чуття усе, що було любе тобі. Страшна тая тінь... Самійлович, Петрик, Палій. Палію, лицарю невгнутий, як жаль тебе! У снігах коротаєш свій вік. Прости... Ти діло своє добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на заваді до великої цілі. Важкий провідників талан, треба бути злим, незрозумілим для багатьох, не любленим товпою, самотнім. Доки жила мати, розуміла мене. Багато болю на серце своє брала, багато переймала жури. Покинула мене...

Хтось постукав у двері. Гетьман долоні від очей відняв. Так стукала мати, відвідуючи його. Наслухує... Ні... Причулося. Чи одно причувається тепер. В тім шумі всякі голоси чути. Навіть Мотрі. О..! Як на арфі грає, ніби позасвітний спів, з другого берега співа. Велика ціль розлучила їх, упала довга, чорна тінь. Вона остання розуміла його — як ніхто. Була йому всім — гарна, добра, розумна, спосібна відчути кожне дрижання душі, як ніхто. І розлучила їх одна велика ціль, рівно дорога для нього і для неї. Не зв'язала, а розлучила їх. І тепер він сам. Сам зі своїм задумом останнім. Для нього посвятив усе. Невже ж не довершить його?.. Мусить! Чуєш, товпо, чуєте, ви старшини, що радите через стіну,— мусить!

Недаром посвятив стільки літ, витратив стільки сил, позбавив себе найбільшої радості в світі — мусить. Чуєш, ти там, що полчища свої посилаєш на смерть, гадаючи, що нема сильнішого й мудрішого від тебе! Не сподійся гетьмана Мазепу запрягти до теліги своєї — він має свою ціль, для котрої посвятив усе, не покине її...

Хто ж це стукає у двері другий раз? Мабуть, Орлик. Хай підожде. Гетьман відпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розуміють того. Люди смішні, його своєю мірою мірять. Поскакали б раз усіма шляхами думок, котрими він пробігає десять разів у день, бачили б який це труд. Куди там їм?

Гетьман сідає на ослоні. Кожна кістка болить, кожний волосок, нерви, як натягнені струни. Почуває себе, як звір, обскочений хортами. Цар не дає спокою. До нього йди. Кінницю провадь. Треба тебе, щоб бачило військо, що ти кріпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так кріпко, як цар з нами. Гадає, що старий Мазепа, свій розум виснажив, можна піддурити його... А старшини? Ті, як хлопчики нетерплячі. Забаглося їм шведа. Гадають, Америку відкрили. Підождіть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому місці поставив. Від Бог вдасть...

Третій раз хтось постукав у двері.

Гетьман встав.

Як же ті крижі болять...

Відчинив двері.

“Увійди”!..

Орлик.

“З чим приходиш, Пилипе?”

“Ваша милість спочили?”

“Трохи. Решта в гробі”.

Орлик мовчить.

“Що скажеш?”

“Старшини”...

“Хочуть балакати зі мною. Поклич їх тут. Стривай! Хто там є?”

“Апостол, Ломиковський, Горленко”. “Хай увійдуть!”

“Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввійшов? Знаю, знаю. І те знаю, що Інфлянт у Стародубі і де Карлова квартира знаю. І багато дечого ще”.

Обезоружив старшин. Не знають що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо. “Цар, чи там Меншиков, народу у стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє — правда?”

“Правда, милосте ваша”.

“І ви турбуєтеся?”

“Як же не турбуваться?”

“Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут”.

“Не гніваємося, а журимося, милосте ваша”,— перебиває Ломиковський.

“Гадаєте, Мазепа збожеволів”.

“Того ми ніяк не гадаємо”.

“Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню”.

Дивиться на старшин. Ті опускають очі. Гетьман бере Ломиковського за ґудзик, приневолює голову піднести вгору. “Знаєте, що я вам скажу?”

Чекають.

“Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть, що хочете з собою. От що!”

Перестрашив їх, як дітей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2