Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 44)

“Чорт його зна, того старого лиса. Можливо, черкаси спосібні до всього. Але — невже ж би він смів?! — і цар кулаком грюкнув об стіл.— Невже ж би смів він робити що-небудь проти моєї волі і на мою шкоду?!”

В залі муха бринить.

“Після обіду скликати консиліум. Розібрати й роздивитись діло гетьмана Івана Степановича Мазепи. Чому він не їде, коли я його кличу, чому стільки на нього жалоб, що це за Понятковський, що до нього писав лист, і т. д. Треба раз з Іваном Степановичем зробити кінець”.

Гук, шепіт, блиск,— пускають кольористі вогні. Цар — охотник до них. Цар-піротехнік.

Встає, обтирає масткі губи, хлібом чистить вус. “Роздивити точно справу гетьмана Івана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай умирає, або хай слухає, що йому наказує цар... Фу! Чорт!”

Перевертає крісло, розбиває дві чарки, спльовує крізь вікно і, не кивнувши нікому на прощання головою, ходою великолюда виходить із бенкетної зали,— високий і страшний цар Петро після побіди близ Лісного.

ТАК МАЛО ЇХ!

Високий консиліум, себто, царські міністри вкупі з фельдмаршалом Шеремет'євим, вирішив: primo: післати царський наказ до київського воєводи князя Дмитра Михайловича Голіцина, щоб він з царськими ратними людьми, що були в нього в Києві під рукою, і з усею чималою армією ішов у глиб України, маючи на меті недопускати хибкості поміж непевним українським народом.

Secundo: наказати гетьманові Мазепі, щоб він післав воєводі Дмитрові Михайловичеві Голіцину козацький гурт із різних полків свого регіменту, а решту свого війська розставив понад Десною.

Теrtio: щоб гетьман своєю особою явився у головну царську квартиру задля важної розмови з фельдмаршалом. Аргументи ад 3. Між народом поширюється чутка, немов то гетьман хоче кинути Україну, треба розвіяти її, гетьманові відомі норови і звичаї тутешні, його інформації потрібні і важні, а врешті свавольства, які прокидаються на Україні, затихнуть, коли народ побачить, що українське і московське військо це одно...

Гетьман прочитав рішення царського консиліуму і жбурнув папір на стіл. “Пустили фарбу. Тут уже ясно стоїть: окремого українського війська не повинно бути, а гетьман Мазепа має віддати себе в руки царського фельдмаршала.

Як я передбачав, так і сталося. Та не діждуть. Ніколи в світі такого самогубства не зроблю”.

Покликав Войнаровського:

“На, читай!”

Войнаровський перебіг очима стрічки.

“Що ж ти на це?”

“Хочуть нам заспівати амінь”.

“Хочуть. Тут виразно стоїть: між народом поширюються чутки, немов то гетьман задумує кинути Україну, себто до шведів перейти, тому він повинен усі свої сили віддати під московську команду, а сам у царську квартиру йти, щоб добровільно віддати себе катам. Дурні! Дурні!”

Гетьман ходив по своїй світлиці і не міг заспокоїтися:

“Добре мені доносив мій канцелярист Болбот, що москалі притворюються, немов-то довірюють мені, а вдійсності тільки того й хочуть, щоб мене безборонним дістати в свої руки. Де Орлик? Клич його тут!”

Войнаровський покликав Орлика. Гетьман і йому ткнув письмо до рук: “Читай!”

Орлик прочитав рішення царської ради.

“Ясно. Правда, що ясно? Опала личина, бачиш які! А ти хитався”.

“Хитався, ваша милосте, признаюся до гріха. Але я вже рішився. Для нас немає вороття”.

“До шведів”.

“До шведів!”

“Амінь,— доповів гетьман і перехрестився.— Пиши! Гетьман восени, по груді, бувши тяжко хворим, ніяк сухопуттям їхати не може. Але наказ царя він виконає, хоч би йому довелось умерти по дорозі. Човном із Салтикової Дівиці попливе по Десні проти води, а потім по Борзні до города Борзни. Додай: Гетьман прохає, щоб новопоставлений митрополит Йоасаф, вертаючи з Москви, поступив до Борзни й маслособорував його, якщо гетьман не умре скоріше по дорозі... Так”.

Орлик писав, гетьман неспокійно ходив по своїй квартирі. Думав.

Войнаровський побожно водив за ним своїми мрійливими очима.

“На тім не край. Камінь зрушений з місця — треба його відкинути геть. Хай котиться у пропасть. Або полетить до чорта, або задавить нас... Поклич мені старшин!”

Чекали в гетьманській канцелярії, жадні рішаючих вісток. Бачили, що наближається перелом, рішається доля їх і України.

Увійшли. Ломиковський, Горленко, Апостол. Гетьман і їм казав прочитати злощасний лист.

Читали двічі, не довіряючи своїм очам. Все, що балакалося пошепки, тайки, як здогади, як звичайні політичні плітки, стояло тепер чорне на білім, рішаюче, певне, безсоромне. Віддай військо царському фельдмаршалові, а себе здавай на ласку й неласку царя. Безглуздя на Україні заспокоїть київський воєвода, козаки вигинуть у боях, гетьманові голову зрубають.

“Що ж ви на це?” — питався гетьман старшин.

“Нічого іншого ми й не ждали”,— ніби спокійно відповів Ломиковський, нагортаючи на лисину останки свого чорного волосся.

“Що мусило статися — сталось”,— додав Горленко.

“Показав чорт свою чортячу пику”,— докинув Данило Апостол.

“Але що нам почати тепер? — питався гетьман.— Кажіть! Говоріть ясно і рішучо, не затаюйте гадок”.

“Скажемо, що казали не раз”.

“До чого намовляли ми милість вашу”.

“Про що благали тебе, пане гетьмане”.

“Себто?” — питався гетьман.

“Щоб переходити негайно до шведів”.

“Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажіть!”

“Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи як, де і коли можуть зійтися наші війська”.

“Наші війська!” — сумно повторив гетьман.

“Наші війська”...

“Не журися, гетьмане,— потішав його Ломиковський.— Мало тепер у тебе козаків, та козацька мати не пропала. Прилинуть вірли до нового гнізда, не бійсь! Посилай до короля Карла”.

Просили його, благали, наглили.

“Це вже давно треба було зробити, а ти гаявся, тепер останній мент. Відповідатимеш за нього”.

“Голос народу — голос Бога... Ти вже готовий, Пилипе?”

“Готовий, дякуючи Богу”.

“Так пиши інструкцію до Карлового канцлера графа Піпера. Пиши, що гетьман і близькі до нього старшини тішаться, що король шведський ступив на Україну, і щирим серцем вітають його. Просять у нього допомоги у великому ділі визволення рідної землі. Впевняють в прихильності своїй, благають, чим скоріше вирядити до них помічний відділ, а для переправи його через Десну обіцяють збудувати в Макошинській пристані пороми... Добре так?” — питався гетьман старшин.

“Добре, щоб тільки не було запізно”.

“До Карла недалеко. Пішлемо цього листа негайно. Але ким?”

В думках переходив людей, котрим міг би довірити таке важне діло. Від цього кроку може залежати все. За лист і за інструкції, які усно треба додати до нього, цар не пожалував би грошей. Тут треба певного чоловіка, найповнішого... І очі гетьмана мимохіть упали на Войнаровського. Ні. Цього не пішле. Надто знатний. Войнаровського не можна виставлять на таку небезпеку.

“Бистрицький у нас?” — спитав гетьман.

Відповіли, що так.

“Бистрицький поїде до короля Карла. Він на чотири ноги кутий”.

Післали по Бистрицького, управителя гетьманської Шептаківської волості та його далекого свояка. Між тим Орлик скомпонував до Піпера письмо по-латинськи, а гетьманський, аптекар переклав його на німецьку мову. Підпису гетьман для всякої безпеки не поклав. Бистрицький пішов.

“Та-ак...— і гетьман відіткнув.— Здається все, що треба було зробити. А тепер,— звернувся до своїх полковників,— на вас черга. Полки ваші готові?”

“Хоч би цей мент у похід”.

“Гаразд. Виступайте. Знаєте мої плани. Робіть так, щоб не пропали для справи: Числю на вас. Хай вас Господь веде!”

Обіймав їх, прощався і благословив.

“Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною”.

“Дай Боже!”

Відпровадив їх до воріт.

Вернувшись, довго бився з думками. Збирав докупи всі нитки своєї теперішньої сітки. Ще кілька днів, заки вирішиться судьба, заки встане по другому боці. Тут шведи і він, а там Петро. Пічнеться нова глава української історії. Кілька днів не дати себе в руки ворогам.

Почував відповідальність, як камінь, на своїх плечах. Важкий! Боже, дай донести його!

Нездужав. Події останніх літ підірвали його здоров'я, підкосили. На коня сісти не міг. Боліло в крижах, чорно робилося в очах. Не піддаватися, стояти, витримати на становищі, тепер, коли рішається усе,— витримати! — кричав на себе в душі, як вождь на своє військо, котре захитувалося в бою. Ви-три-ма-ти!

“Андрію”,— звернувся нараз до Войнаровського, і голос його заломився. Почувалася в ньому любов, почувався жаль.

“Що скажете, дядьку?”

“Ще одна гадка прийшла мені до голови”.

“Кажіть”.

Гетьман говорив лагідно і м'яко: “Треба мені Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би ти? Я купив землю у рильському повіті. Скажеш, що приїхав допильнувати купна. Це їх заспокоїть. Погадають, що гетьманові і не сниться відриватися від тієї держави, в котрій він собі нові землі купує. Що ж ти на це?”

“Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду”.

Гетьман пригорнув свого небожа до грудей: “Спаси, Андрію. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку — для справи”.

“Для справи”,— повторив Войнаровський.

На майдані озвалися сурми.

Останки вірних полків виступали в похід — миргородського, полтавського, прилуцького. Старі, досвідчені в боях козаки, котрих гетьман беріг, як ока в лобі, на рішаючий мент.

Цей мент прийшов.

“З Богом ідіть!” — і гетьман благословив їх на непевну дорогу. Довго стояв у вікні, дивлячись на широкий шлях, котрим ,осувалися козацькі четвірки, чоти, відділи, піші і на конях, з піснею на устах, з завзяттям у душі. Котилися гармати, виблискували шаблі й мушкети. Старшини на конях чвалували полями.

Гетьман стояв, поки не переїхав останній від обозу, поки останній чура не поволікся за ним.

“Пішли. Так мало їх”...

Знеможений повалився на лавку і вхопив голову в руки.

“Так мало!..”

 

 

 

БАТУРИН

У ГОРОДКУ

Відколи виявилося, що Карл прямує не через Смоленськ на Москву, а через Стародуб і Новгород-Сіверський на Україну, москалі стали посуватися в напрямі Десни.

Шведські й московські війська надвигалися на себе, як дві хмари.

Цар Петро, відсвяткувавши в Смоленську побіду над Лєвенгавптом, поспішав до своєї армії, котрою проводив Шеремет'єв.

По дорозі виганяв народ із сіл та хуторів в городи — до робіт коло укріплень, казав палити села та жорстоко карав людей, котрі не вгодили йому, не дали вчасно і в достатній кількості підвод і харчів, не несли радо всяких інших воєнних тягарів або слушно чи неслушно стягнули на себе підозру в нелояльності.

Куди проїхав цар, курилися згарища і як верстові стовпи здіймалися шибениці, на яких хиталися посинілі трупи. Цареві скрізь ввижався бунт, підступ і зрада, і, щоб у зароді знівечити їх, він ширив перед собою страх.

Страшний-бо цар во гніві своїм!

Світлійший князь Меншиков стояв зі своєю кавалерією над рікою Снов, дожидаючи Карла, щоб нападати на його тили і спиняти переправу шведської армії через Десну.

Він чекав на охочекомонні та на. другі кінні козацькі полки, не почуваючи себе доволі сильним для такого важкого завдання, як зустріч з Карлом XII.

Знаючи великий воєнний досвід гетьмана Мазепи, наглив і закликав його до себе, бо мав і те також на гадці, що на всякий спосіб краще, щоб гетьман був біля нього, ніж десь там за Десною.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2