Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 48)

Гетьманська карета не посувалася звільна, поважно, як звичайно, лиш, не зважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж підскакувала, аж хиталася на два боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летіли за нею на баских конях прибічні сердюки. Ворони зривалися з голих гілляк і з непривітним краканням втікали від шляху.

Гетьман сумно вдивлявся у світла, що били з вікон його улюбленого двора. Смуток розлуки охоплював його. Але зараз у його душі будився протест. “Не піддаватися жалеві. Витримати. Не пора на смуток”.

При під'їзді, на першому сході, стояли Чуйкевич і Мотря. Він — з ключами на підносі, вона — з хлібом-сіллю.

Гетьманові пригадалася Мотря з трояндами біля воріт двора в Ковалівці.

Два образи зустрілись на хвилину і ніби під землю сховалися. “Не пора на смуток”.

Привітався, Мотрю перед себе в покої пустив.

“Ви, як бачу, вечерю наготовили,— сказав, переходячи попри столову,— спасибі вам.— На хвилину спинився. Щось думав.— Знаєте,— почав, усміхаючися — дав би я, не знати що, щоб міг нині гарно з вами повечеряти і посидіти за розмовою ген поза північ”.

Зітхнув і, поспішаючи в дальші покої, додав: “Годі, годі”.

Глухо якось гомоніли по пустих кімнатах відгуки його легкої ходи. Курантові годинники дзвонили і, як ковалі, молотками виковували дев'яту годину. Лакеї відчиняли, і зачиняли за ними двері. Гетьман деколи ставав, підносив голову й дивився на образи. “Так, так”,— говорив до себе.

Доторкнувсь рукою до магоневого комоду, викладеного шільдкретом, перлівкою і сріблом. “Гарна”.

Статую на коминку долонею погладив.

Мотря мовчки дивилася на нього... Жаль.

В кабінеті було відчинене вікно. Вітер підносив занавіску, вона вигиналася й видувалася, як на кораблі вітрило. Ніби гетьманський двір збирався кудись відпливати.

Гетьман зупинився біля вікна і глянув у садок. Прощався з ним. З кожним кроком, з кожною думкою, що народилася тут.

“Так, воно так, Мотре Василівна,— сказав, обертаючись нараз і беручи її за руку.— Навіть з хатою розставатися важко”.

Мотря догадувалася про решту.

“Поїдемо!” — докінчив і хотів зачинити вікно. Але вітер повіяв з такою силою, що занавіска вихопилася з оксамитової петлі, котрою була прикріплена до стіни, і стала лопотіти й розвіватися, як хоругва.

Підскочив Чуйкевич, ухопив її, всунув назад у петлю і зачинив вікно.

“Буря зривається”,— сказав гетьман, сідаючи в фотель біля свого стола.

“Буря зривається”,— як відгомін повторила Мотря.

“На виднокрузі мигтить”,— завважив Чуйкевич.

Гетьман зірвався. “Хай буде буря—поїдемо... Мотре Василівна, поїдете з нами?”

Здивовано глянула на нього.

“Куди, ваша милосте?” — запитала.

“На другий бік, з котрого немає вороття...— Хвилину мовчав.— Що ж поїдемо, чи ні?”

Не зрозуміла гаразд. Але душею відчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося ділом, що дійсно надходить пора, коли треба кидати цей бік, сідати в човен і переїздити на другий, з котрого немає вороття.

“Не надумуйтеся довго, Мотре Василівна. Не маємо багато часу”.

“Аж так, милосте ваша?”

“Так, Мотре Василівна. Нині рішаюча ніч. Пора наглить. Мусимо все довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде”.

“Не буде? — запитала, не довіряючи собі. Чекала того менту, як спасіння, прийшов і — вжахнулася. Зрозуміла важність його, почула велику відповідальність, яку доводиться приймати на себе.— Невже ж нині? — запитала несміло.— Зараз-таки, негайно?”

“Нині, Мотре, бо завтра може бути запізно. Завтра, коло полудня, приїде Меншиков до Борзни, щоб відвідати мене. Не застане. Довідається, що я в Батурині і поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому мені завтра в Батурині не бути”.

Глянув на неї. Стояла стурбована — хиталася, не знала, що відповісти. Розумів, що рішалася і не могла рішитись, душа її роздвоювалася.

“Приходиться нам,— казав, встаючи, гетьман,— починати нову главу історії. Почнемо... Чуйкевич поїде зі мною. Не багато в мене таких вірних, як він. А ви?”— звернувся до Мотрі.

“Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке діло. Сповню”.

Надійшов Войнаровський. Схвильований і перетомлений повною пригод поїздкою до Городка.

“Ти все ще бентежишся,— говорив до нього гетьман.— Заспокойся, то не добре. До часу дзбанок воду носить. Колись мусило статися те, що станеться тепер. Колеса в повнім бігу не спиниш і не повернеш у другий бік. Повечеряємо і до роботи. Завтра тут мусить бути пусто”.

Ще раз окинув оком гарно прибрану світлицю. “Так, завтра тут мусить бути пусто. Все, що живе і дуже, на замок і на вали. Гончарівка укріплена не найгірше. Батуринці, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А тепер повечеряємо, ходімте!”

Вечеряли мовчки.

Мотрі нагадувалися гарні вечері в Бахмачі, нагадався святий вечір, колядники, вертеп. Ціле життя — вертеп. Доля людьми, як ляльками, суває і вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власній, непримушеній волі. Дожидаючи нині приїзду гетьмана, вона уявляла собі зовсім інший вечір, а вийшло ось що.

Душа бунтувалася, це ж примус, це насильство, не піддаватися долі, силою іти проти неї. Не піддаватися смуткові, радості бажати! Життя — це боротьба, бій за щастя, як не за своє, то за інших, своїх.

Сердилася на себе, на той сумовитий настрій, котрому піддалася.

За вікнами гуділо. Грали осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двіста-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки.

“Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, — просив гетьман.— Гостіть нам. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина”.

Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином.

 “Вип'ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре!”

Чоломкнулися чарками. “Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найпевнішими”.

Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його:

“Про Орлика забув. І по нього пошли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не вдієш — треба”.

“Я сам по Орлика конем поскачу”,—- відповів Чуйкевич. “Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди”.

Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.

“Непривітний вечір”,— почала Мотря.

“Ніч,— поправив гетьман.— Але завтра знову буде день, може, й гарний”.

“Дав би то Бог”.

“Дасть”.

Пускався дощ. Лупотів по покрівлі, ніби сто бубнів у Ковалівці грало.

“Дощ”.

“Злива”.

Не могли розпочати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди.

“Мотре Василівно,—почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зіницями,— ви не маєте жалю до мене?” Збудилися приспані гордощі колишньої Мотрі. “Я? Жалю? За що?”

Підняла голову, сміливо глянула на нього. “За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині інша людина”.

“Спасибі, Мотре!”— і стиснув її руку. Не боронила і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе.

“Як мало статися — так сталось”.

“Може, так і краще”.

“Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів”.

“Вірю”.

“Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю”.

Загуготіли громи.

“Пригадав собі грім, що не прогримів”,— зауважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.

“Восени— громи”,—зауважила Мотря.

“Буває, що і серед зими гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне...”

Жалівся. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.

“Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є”.

“Для тої другої годиться нам позабути про все”.

“Робити кривду собі й найближчим нашому серцю”.

“Хоч би й так”.

“Так ви жалю не маєте до мене?”

“Ніякогіського,..”

“Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре”,— і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними — нараз затремтіли, вихопилися з його долоні, і — Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не змогла.

Капали крізь тонкі, білі пальці.

“Мотре, сонце моє!”

“Пане мій...!”

Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні ноги.

Ні, так не можна, так не годиться... “Простіть, я стільки перебула... Не видержало серце... Прошу не дивуватись... Пройшло... Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа”.

Всміхалася. “Літа минуть, забудеться усе, останеться діло, велике, святе”.

Похитав значучо толовою: “Коли б осталося”.

“Щоб там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря своє діло зробить”.

Хустинкою очі обтерла.

“Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоров'я, ясновельможний, за успіх вашого діла!”

Вихилила чарку до дна.

“Завтра теж день. Ціла низка днів, дощових і погідних, турботних і веселих,— так минає життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в ділі, хоч умремо в житті... Правда, пане гетьмане? Ви не кинете діла?. Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні троянд, ні Мотрі — нічого не було. Є тільки діло”.

Сумно дивився на неї.

“Гадаєте, дурманю себе? Оп'янюю? Нічого подібного. З душі кажу. Я вже себе в руках тримаю. І не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матері, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви не п'єте свого вина? Гадаєте, гірке? Солодке воно і кріпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю”.

“Мотре!”

“Гадаєте — вп'юся? Ні, міру собі знаю. Мене до чарки не тягне. Лише такий мент, такий дивний момент! Хто знає, чи побачимося знову... Пийте ж на добрий спомин, на вічную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зійшло або до неба полетіло, як легка хмарка на голубому блакиті, ось-ось, ще видно її, як мрію, як зітхання, а за хвилину не буде нічого, лише синій-синій блакит. Пийте!”

Гетьман випив одним духом і поставив чарку на стіл. “Доволі! Чую, старшини надходять. Треба мені до них”.

“Воєнна рада?”

“Щось таке, Мотре. Ще раз спасибі вам за нинішній вечір”.

“Спасибі за все гарне й добре”.

“Ми ще не прощаємося, правда?”

“Не знаю, може. На раду не піду”.

“Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рішення заждіть”.

“Для мене вже вирішене все”:

“Як?”

“Ви перейдете за Десну. Я остануся тут”.

“В Батурині?”

“З тими, що боронитимуть його. Ідіть, ясновельможний, вас ждуть нетерпеливо. Прощавайте!”

“Не відходіть, Мотре!”

“Ні... До побачення!”

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2