Мазепа - Богдан Лепкий (сторінка 51)

Погода не слухала її. Тонесенька шкаралуща льоду тільки при берегах трималася купи, а посередині топилася і спливала з водою.

Біля Оболоня, при лівому березі ріки, стояв великий пором, а недалеко від нього козацькі піонери кінчали будувати міст на чайках. Гетьман повернув коня. Довгу хвилину глядів на того різнобарвного вужа, що звивався шляхами й полями, хвилястий, неспокійний, повний вигинів, місцями порозриваний, ніби його хто порубав мечем, то знову грубий і лінивий, ніби проковтнув якусь поживу і травить її.

Гетьман підняв булаву. Голова вужа зупинилася. Вигини стали вирівнюватися, відірвані частини лучилися з собою.

П’ять тисяч людей, тисячі коней і возів здержувалися на наказ одного руху гетьманської булави.

Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад, розносячи накази гетьманські.

Туловище довжезного вужа повернулося і звільна стало посуватися направо — в напрямі мосту. Досягнувши його головою, зупинилося і ніби завмерло.

Гетьман зліз з коня і перший увійшов на пором. За ним провадив чура його сивого коня.

Покойові зносили найпотрібніші клунки, з возу знесено декілька важких, залізом сильно кутих скринь.

Гетьман стояв на переді порому, до котрого з берега сходили і зіскакували його вірники. Пором захитався.

“Вже всі?” — запитав гетьман, оглядаючись на берег.

Там стояв задуманий Орлик.

“Може, ти гадаєш вертати?” — запитав його гетьман.

Орлик стрепенувся, скочив і підбіг до гетьмана.

“Ще час. Останній мент. Рішайся”.

“Я вже давно рішився, милосте ваша”.

“Так їдьмо!”

Поромщики перехрестилися і вхопились за линву.

Пором ліниво й ледве помітно став сунутися по тихій воді. Між ним а берегом лягала чимраз то ширша смуга.

“Уявляю собі,— сказав гетьман до Войнаровського,— що так по безбарвних струях мовчазливої Лети сунеться Хароновий човен”.

ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА!

Вже під час богослужіння в церкві помітна була тривога. Народ чекав, коли священик промовить слова “со миром ізойдім!” І в голосі священика почувалася якась непевна нотка. Відвертаючись від престолу і благословляючи народ, він тривожно дивився у двері, ніби ждав, чи не появиться в них небажаний гість.

Хто стояв ближче до дверей, не втерпів і виходив із церкви, не дожидаючи кінця.

Під церквою, на майданах і на вулицях збивалися люди в гурти й балакали.

Гетьман на досвітках з Батурина виїхав, забираючи з собою частину батуринської залоги. Чечеля командантом Батурина залишив.

Це заспокоювало людей, бо Чечель відомий був, як досвідчений і хоробрий вояка, як полковник, котрого слухали, боялися, але й любили козаки.

Батуринці привикли до того, що гетьман часто виїздив та виступав у похід і останніми роками він гостем у своїй резиденції бував. Але якраз тепер, коли і москалі, і шведи були так недалеко, і коли нікому невідомо було, що принесе завтра, всякому хотілося, щоб гетьман був тут.

Що лиш вчора пізнім вечером прибув, а нині вранці, дививсь, уже його нема.

Розійшлась чутка, що гетьман не до царя, а до шведа поїхав. В перший мент вжахнувся Батурин. Але Чечель та інші старшини заспокоювали людей. Казали, що нікому невідомо, що гетьман рішиться зробити, але що зробить, то, певно, й добре буде, конечне. Довідалися батуринці, що видано наказ, щоб на Сеймі міст зірвати, коли б московське військо надходило, і тепер уже ніякого сумніву не було — гетьман пішов до шведів!

Всякий розумів, що воно значить. Але, на диво, батуринці скоро якось освоїлися з тією гадкою, гетьманська столиця стала на сторону гетьмана. Добре зробив. Краще зі шведом, як з царем. Відомо було, що цар гадає скасувати гетьманщину, а тоді й Батурин утратив би права й привілеї столиці, а став би звичайним повітовим городком. Пощо триматися царя?

На вали, на замок!

І народ кинувся до роботи. Навіть жінки не дармували. Хоч неділя — копали, возили землю, двигали дерево й каміння. Скрипіли тачки і по цілому місту роздавався луск топорів і сокир. Спішилися.

До городу тягнулись цілі валки з поблизьких сіл і хуторів з утікачами, а з млинів — з мукою. Забувалися звичайні турботи, забувалися ворожнечі поміж поодинокими родами, всі як один ставали до роботи, щоб скріпити город і зробити його спосібним до оборони.

Московська залога, що стояла в своїх казармах під замком, на батуринському подвір'ї, і творила ніби окремий город у городі, живучи своїм доволі відокремленим життям, бо батуринці нерадо допускали царських людей до своїх хат і родин, здивовано і недовірливо дивилася на працю міщан і козаків, не знаючи, до чого воно йде. Гадали, що проти шведів скріпляють батуринці свій замок, і дивувалися, чому і їм не кажуть допомагати. Пояснювали собі тим, що їх командант Аннєнков виїхав, а його заступник не спішиться накладати на них роботу. Хай риють черкаси. Це не річ царських людей.

Ніч з неділі на понеділок минула на дальшій праці й на тривожному вижиданню. Не тільки на замкових вежах, але й кругом Батурина розставлено вартових, щоб, запалюючи бочівку зі смолою, дали знак, коли б наближався ворог. Але ворог не надходив.

Мотря весь день була на замку. Стрічалася з Чечелем, з Кенігзеном, з полтавським полковником Герциком і з генеральним осаулою Гамалієм, балакала то з регентом гетьманської канцелярії про те, де б краще заховати архів, то з городничим — про лад і спокій у місті. Її поява додавала всякому охоти, її слова будили запал і відвагу. Донька безталанного Кочубея була відома всякому й люблена усіма, її краса, її розум і серце єднали їй прихильність цілого міста. От і тепер казала вона відчинити свої багаті комори і щедрою рукою роздавала батуринській бідноті хліби. Як смерклося, відвідала маму.

Любов Хведорівна не нагадувала колишньої Кочубеїхи. Сильно постаріла і зробилася мовчазливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання і не фарбувала волосся, ані не підмальовувала собі рум'янців.

Мотря застала її в старому дворі Кочубеїв, як зі служанками краяла довгі пояси з тонкого льняного полотна ї скубала шарплі, щоб було чим осмотрювати рани.

“І ви теж працюєте, мамо?”

“Що люди, те й я... Що чувати в городі, Мотре?”

Мотря розказала городські новини.

“Скучаєш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натішиться своїм чоловіком. Краще гине на війні, як дома”.— І її руки почали ще жвавіше працювати.

“Як гадаєте, мамо? — почала Мотря.— Обложать москалі Батурин?”

“Вони вже нас давно облягають, цілу Україну обложили, якої тобі ще облоги треба?”

“А чого ви сподіваєтеся, мамо?”

“Нічого доброго я вже не сподіваюся, дитино, але робити треба. Мають нас різати, як худобину, боронімся”...

Змінилася Любов Хведорівна.

Пізно підвечір вертала Мотря від мами. В перевулку, під замковими мурами, хтось заступив їй дорогу. Хотів ухопити за руку, блиснула стилетом, став.

Пізнала Івана Носа, старшину прилуцького полку, котрий перед кількома роками підлабузнювався до неї, а на котрого вона й дивитись не хотіла.

“Чого вам треба?” — спитала.

“Бачу, йде самотня жінка, провести хотів”.

“Опікуни!.. Тривога, город облоги дожидає, а він на лови на жінок виходить. Останки сорому згубив!”

“Мотре Василівно! Не такого слова я від вас сподівався, Гадав рятувати вас з того пекла, яке тут зчиниться за днів кілька. Послухайте мене. Тікайте, шкода вас, їй-Богу, шкода. Я вас люблю. Підемте звідси геть. Заведу вас у безпечне місце, заховаю перед людським оком, берегти вас буду, як свого власного ока. Не відтручуйте мене, не робіть безталанним. На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Між вами й ними непрохідна прірва. Маєте згинути або попасти в московські руки — ходіть зі мною, спасайтеся, поки час!”

“Так говорить старшина, котрого гетьман залишив для оборони городу? Підлий|”

Хотіла йти. Зупинив.

“Бачите стилет? Як не пустите...”

“Одно слово, Мотре. Ти не дитина, знаєш, що після нинішнього нам далі не жити”.

“Чому?”

“Ти пожалієшся Чечелеві на мене, він мій невблаганний ворог”.

Мотря надумувалася хвилину.

“Нікому не скажу”,— відповіла.

“Не вірю. Нам треба побалакати по доброму. Маю щось дуже важне сказати”.

“Що?”

“Нині ні. Завтра, як стемніє, жду тебе біля старих воріт”.

Мотрі на саму гадку, що завтра знов має стрінутися з тим чоловіком, мороз пішов по тілі, але погадала собі, що, може, він дійсно має їй щось важне сказати, і — згодилася.

“До завтра нікому нічого не кажи. Слово дай!”

“Чесне слово даю”,— відповіла.

Хтось здалеку надходив. Ніс шапку аж за ніс насунув і скрутив у бокову вулицю. Мотря побігла додому.

Довго вснути не могла. Несподівана зустріч з Носом збентежила її. Нахаба. Як він смів, що він собі гадає, за кого він її держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловіком зразу зробити порядок. Напав її, в городі, котрому грозить облога...

Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дійсно важного почує.

Заснула аж над раном. Спала кам'яним сном, досипляла кілька невиспаних ночей.

 

* * *

Було недалеко до полудня, як чура постукав у двері: “Пані, вставайте негайно, пані!”

Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутряні мешти, вийшла.

“Що такого?”

“Меншиков з князем Голіцином їдуть”.

“Де?”

“Ще їх не видно. Але наш чоловік з Обмачова на коні прискакав, вони там ночували чи спочивали і з Соболевським розмову вели”.

“Нікчемний зрадник,— крикнула Мотря.— Не такий страшний ворог, як свої... Знає князь Меншиков, куди гетьман поїхав?”

“Мабуть, що знає. Наш чоловік казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дігнав його Аннєнков з листом від пана гетьмана, що пан гетьман у Батурині і він подався туди. По дорозі стрінувся з Голіцином, доїхали до Обмачова і тут до них Соболевський підійшов”.

 

* * *

Мотря одягнулася і пішла на замок.

В городі панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати.

На галереях, що бігли вздовж мурів, стояли озброєні люди, старшини зазирали крізь прорізи в мурах. Особливо пильнували шляху від Обмачова. Але й інших сторін замку не занедбували.

Кенігзен спокійно ходив від гармати до гармати, провіряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному коні пробігав вулицями, даючи накази старшинам, щоб кожний був біля своєї частини.

Знали, що князі Меншиков і Голіцин наближаються до Батурина, але ніхто не міг знати, чи за ними не надтягає військо. І в Батурині стояли москалі. Дехто радив, щоби їх перебити. Чечель не згодився. Відставив тільки сердюцький відділ, щоб пильнував казарми, і вночі наказав забрати амуніцію. Москалі перестращилися і з казарм своїх не виходили. Їх офіцери сиділи тут, як у арешті.

Коло полудня з найвищої вежі залунало: “Їдуть! Їдуть!” Чечель вибіг туди.

На виднокрузі появився невеличкий відділ драгунів, а за ним — дві карети, кілька возів і знову два-три десятки їздців. їздці й карети поспішали. Найдальше за півгодини будуть під містом. Гармаші зайняли місця біля своїх гармат, заклацали курки мушкетів, їх дула, як гадючі язики, висунулися з мурів. Сердюцькі відділи уставилися біля воріт.

“Їдуть! Їдуть!” — понеслось по городу.

Хвилина ще більшої тривоги і — тишина. Город притаївся.

Чечель усе ще стояв на вежі й дивився, чи за князями не надтягає війська. Ні.

Зійшов. Усе готове. Хай приходять.

Як же ліниво проходить цей час! Здається, й зовсім не проходить, а на місці стоїть.

Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи відбувають нараду? Може, завернуть?

Чому ж бо вони вже раз не їдуть, а стоять?

Ось кілька їздців відділилося від валки й поскакало вперед, підбігли мало що не до самого городу, стають, коні тупцюють на місці, їздці озираються, їм подають якісь знаки з карет і вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озброєних сердюків, котрі кидають їм якісь глумливі слова вділ, ніби викликають на герць.

Це, мабуть, князі послали їх на звіди. Вертають, звідомлення дають.

Карети рушають з місця, але, проїхавши яку сотню сажнів, знову стають.

Чому ж вони не їдуть?

З батуринського подвір'я вискакує два московських драгуни, біжать до свого команданта, щось йому передають.

На мурах шум: “Чому ми їх не перебили?”

Чечель пробігає вздовж мурів і заспокоює сердюків і міщан. Поки не надтягнуть московські сили, небезпеки нема. Це тільки Меншиков з Голіцином їде. Гадав, що гетьмана застане.

“Не пустити його!”

“Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя”.

“Не пустити! Не пустити”!

“Не пускаймо троянського коня!” — каже хтось із козацьких старшин.

“Не пускаймо, не треба, по що!”

Від валки два сурмачі під мури під'їжджає, за ними — полковник Аннєнков.

Сурмачі сурмлять,— мабуть, Аннєнков переговорювати хоче,— “слухайте, слухайте, не шуміть!”

На мурах тихне. Козаки збираються у тому місці, куди під'їжджає Аннєнков.

Під'їхав, стає, гукає. Його не чують.

“Ближче! Ближче!.. Тихо там, чуєте, Аннєнков щось балака!”

Царський полковник під'їхав ще ближче, долоні до рота, як трубу, приложив, кричить: “Козаки і ви, мешканці города Батурина!”

“Голосніше, голосніше!”

Аннєнков кричить, аж йому очі з лоба вилазять: “Чого це ви зазброїлися, мов проти ворога?” — питається.

“Бо приятелів не сподіваємося”,—відповідають йому з мурів.

“Чого ви це позачинювали ворота, чому не пускаєте князів і мене?”

“Бо не треба вас тут”,— відгукують йому.

“Відчиніть сей час, пустіть князів у місто, а з ними й царських ратних людей”.

“Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба”.

Аннєнкову жили на шиї набігають. Такої сміливості від хохлів він ніяк не сподівався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змові.

Аннєнков хоче повернути конем і вертати до Меншикова й Голіцина. Надумується. Спробує ще раз — може вговорить.

А на мурах між тим новий шум: “Чого тут ждать? Пали!”

Старшини насилу здержують козаків. Так не можна. Аннєнков на переговори прийшов. Не годиться. “Змести їх усіх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали!”

Кенігзен наводить пістолю: “Послух або смерть”.

Нерадо заспокоюються.

“Тихо там! Аннєнков знов балака”.

Аннєнков кричить: “Козаки і ви, чесні мешканці города Батурина!”

“Голосніше, не чуємо!”

Аннєнков аж вищить: “Отямтеся, не гнівіть їх милостей князів і не стягайте на себе страшного гніву його величества царя. Відчиняйте ворота по добру! Раджу вам”.

Козаки гомонять. Дехто каже, щоб відчинити, нема чого боятися, це ж жменька людей, нічого вони не зроблять.

“Пощо? — відповідають другі.— Щоб побачили, як ми за-зброїлися? Не треба”.

“Утретє взиваю вас,— гукає Аннєнков,— щоб ви відчинили ворота. Чому не пускаєте нас?”

З мурів відповідають йому: “Бо гетьман не велів нікого в город впускати”.

“Може, шведів не велів гетьман впускати, а не нас?” —питається Аннєнков.

“Не шведів, а москалів”.

“Москалів? Чому?”

“Бо через них українцям чиниться велике знищення, через них не мало вже сіл і міст попропадало”.

“Цілі міста й села москалі попалили, а людей помордували”.

“Не пустимо! Гетьман не велів!” — гукають.

“А де ж гетьман?” — питається Аннєнков.

“До Коропу поїхав”.

Аннєнков повертає свого коня, трубачі їдуть за ним. їх проводжають з мурів насміхом і глумливими словами:

“Їдьте до чорта в зуби!”

Аннєнков прискакує конем до карет. Щось князям каже, руками розкладає, нараджуються, не знають що робити.

Аж Меншиков стає у повозі, підносить руку, кулаком Батуринові грозить. Його гарне обличчя поганіє — одна злість. Голіцин заспокоює світлійшого, тягне за рукав, просить сідати.

Карети завертають. Передня сторожа робить зворот уліво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа повертається на місці, і ціла валка посувається зразу тим самим шляхом, що перед годинкою приїхала, а пізніше скручує в напрямі Коропа.

Вартові на вежах стежать за москалями. “До Коропа поїхали, гадають гетьмана застати там”.

“Боже, провадь, дідько, пхай!”

 

* * *

Батурин заспокоюється... Від'їхали... Може, вже й не вернуть. На шведа підуть. Гетьман Батуринові на відбій поспіє.

Город не тратить надії. Така вже вдача людська, що і в найгіршому все собі якоїсь надії шукає, дурить себе.

Не дурить себе Чечель. Знає він, які наслідки матиме нинішня розмова. Батурин виповів послух цареві, обідив його любимця Меншикова й київського воєводу Голіцина, котрому цар довірив догляд над цілою Україною, зробив його ніби своїм намісником. Батурин не пустив царського полковника Аннєнкова до свого полку, Батуринові москалі не можуть того простити. Чечель скликав своїх старшин на раду.

Прийшли всі схвильовані, тим хвилюванням, яке викликає в людях усвідомлення дуже відповідального вчинку.

“Панове товариство! Козаки й батуринці виповіли цареві послух”.

“Двом панам годі служити”.

“Або слухаємо царя, або гетьмана”.

“Або Москва, або Україна”.

“Гетьман нам регіментар, його накази для нас святі”.

“Не перечу,— відповів Чечель.— Я тої самої мислі. Але ж не дурім себе надією на помилування царське”.

“Цар не милує нікого. Не помилує і нас”.

“Так тоді знаєте, що воно значить? Коли гетьман не поспіє нам на відбій, так за днів кілька сподіваймося московського війська”.

“Хай прийдуть. Чорта з'їдять. Не бачили Москви!”

Вулиця шуміла:

“До зброї, до зброї!”

Молоді хлопці невеликими гуртами бадьоро вправлялися на майдані.

В церквах правили молебень. Жінки лежали хрестом. Горіли свічки, як мечі, з кадильниць снувалися дими, як з пожарищ.

“Панове товариство,— говорив до зібраних Чечель.— Не тішмося, що відігнали від Батурина князів, і не гадаймо, що вони не приїдуть. Меншиков зневаги не простить, хоч би й сам цар хотів простити. Взиваю вас усіх гуртом і кожного зокрема, щоб ви добре пильнували діла. Не занедбуйте нічого, що може причинитися до скріплення нашого города. Та ще прошу і взиваю вас, щоб ви добре стежили не лиш за тим, чи не підходить ворог, але чи нема його між нами. Внутрішній ворог гірший усіх”.

“Постоїмо як мур”.

“За Батурин, за гетьмана, за Україну!”

Іван Ніс мовчки прислухувався до наради. Ніхто від нього слова не чув.

Мовчки від Чечеля поплівсь до прилуцького полку.

ПЕРША ЖЕРТВА

Пізно увечері в понеділок, 25 жовтня, тої самої днини, як московських князів батуринці не впустили в город, Мотря, заткнувши за пояс стилет і зазброївшися добрим пістолем, скрадалася до старих воріт.

За нею назирцем, як тінь, ішов її паж, попід плоти й мури, з того боку, по котрім падала тінь.

Іван Ніс, побачивши Мотрю, висунувся із заглибленню муру.

“Не підходіть до мене,— сказала Мотря, стаючи в оборонній поставі.— Кажіть, чого вам треба”.

“Вас”.

“Ха-ха-ха! Збожеволів”.

“Мотре, без тебе не жити мені. Поки тут був Чуйкевич, я не хотів нищити вашого щастя”.

“Боявся”.

“Я вже і чорта не боюсь. Все одно мені. Не хотів. Совість не давала. А тепер, як бачу твою загибіль, хочу врятувати себе й тебе”.

“Рятуймо Батурин”.

“Його не врятує навіть Бог. По тім, що нині сталося,— пропаде!”

“Таку-то тайну мав мені сказати Іван Ніс?”

“Пропаде! — повторив, а в його голосі почувалася злоба, не жаль.— Не оборонить Батурина хоробрий полковник Чечель, ані Герцик, ні навіть німець Кенігзен, ні усі гетьманові заушники вкупі — пропаде!”

“Не кракайте, Іване Дмитрієвичу!”

“Не кракаю, а знаю. Кого ще не запаморочило дорешти, спасається з життям”.

“Втікає? З потопаючого корабля утікають щурі. Хто такий, утік?”

“Не один, між іншими гетьманський канцелярист, товариш Чуйкевича по службі, Андрій Кандиба”.

“Брешеш! — крикнула, збентежена такою злощасною вісткою Мотря.— Брешеш, щоб заманити мене, чорте”.

“Богом клянусь”.

“Не вірю. Пусти мене. Пусти!”

“Не пущу! Не пручайсь. Попалась”.

“Як в Бога віруєш, пусти!” — кричала і просила Мотря, маючи тепер одне на гадці — летіти до Чечеля, докласти йому про втечу Кандиби, про небезпеку, яка з боку втікачів городові грозить.

Але Ніс, хоч поранила його стилетом у руку, тримав її у своїх обіймах, силуючись підняти її і понести з собою, з городу, потайником забутим усіми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив їй буркою уста, обкрутив голову, переміг. В цей мент щось ухопило його ззаду за шию, перегнуло і він повалився на землю.

 

* * *

Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою її обкручено було сильно, аж болюче, не рівна боротьба закінчилася.

На землі лежав умираючий паж, Івана Носа не було.

“Рятунку, люди, рятунку!” — кричала, посилаючи кулі за тою чорною тінею, що втікала попід мури в напрямі забутого всіми батуринського потайника.

Надбігли люди й допомогли Мотрі перенести вмираючого пажа до її двора.

Прикликали хірурга, порятунку не було.

ЧЕРЕЗ ДЕСНУ

Пором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо між рікою і високуватим берегом росли шуварі й густі верболози. З порому на берег кинено місток, по котрім пройшов гетьман і його товариство. Пором відчалив, щоб перевозити решту возів, котрі все ще наспівали. Деякі спізнилися із-за лихої болотистої дороги та всіляких непередбачених пригод.

Гетьманський приватний обоз був чималий. Він представляв велику вартість, і гетьман турбувався, щоб він не попав у руки московської погоні. Дивився позад себе — на широку смугу Десни, на прибережні верболози, між котрими вона ніби соромливо окривається, так що її здалеку й зовсім не видно, і на той рівний, злегка тільки схвильований краєвид, що простягається аж до Сейму. Весь він вповитий тепер осінньою імлою, у котрій прямо потопає, ніби в молочному морі. А за Сеймом, ген далеко, його Батурин.

Що там тепер?

І гетьманське серце сповнилося жалем і турботою про долю цього города. Чи видержить він московську облогу і як подавати батуринцям знаки, що про них не забули?

Заспокоївся, перенісшись у гадках на Дехтярівку. Там стоїть церква на горбку, висока і з високою дзвіницею. Можна буде давати світляні сигнали.

Заспокоївшися — глянув перед себе.

І тут імла, крізь котру насилу пробиваються сонячні промені.

Сторінка 51 з 51 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.docx)Bogdan_lepkiy_mazepa.docx
Скачать этот файл (Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2)Bogdan_lepkiy_mazepa.fb2