Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 107)

                — Через море крові, пане графе, — повторив Піпер і присів, бо попри голову перелетіла йому куля.

                — Фу, чорт! — закляв Реншільд. — Навіть побалакати спокійно не дадуть.

               

               

                               XLVII

               

                В Жуках з тої пори, як прийшла вість про збурення Січі, панував похоронний настрій.

                Усякий робив своє діло, але видно було, що в душі щось його мулять.

                Важко було погодитися з гадкою, що не стало того гнізда, з котрого вилітали степові вірли.

                В порівнянню з утратою Батурина, Переволочної або хоч би й Старих Санжарів страти в людях на Січі не були великі, але ж все-таки — це була Січ! Не оден провів там свої молода літа, а їх не забувається ніколи.

                Гетьман відхорував вість про упадок Січі, і тепер при нім не починали розмови на тую тему.

                Зате серед козаків ходили найвсілякіші вісті. Але як воно справді було, ніхто не знав.

                Аж одного вечера на квартиру до Чуйкевичів зайшов Мручко.

                Звичайно веселий і навіть у теперішні важкі часи жартов-ивий, а нині був, як осіння днина.

                — Сотнику, я вас таким не люблю, — почала Обидовська.

                — Я сам себе таким не люблю, — відповів Мручко, шарпаючи свій сивавий вус. — Та нічого, ласкава пані, не вдієш, бо і Мручко має не лиш губу, а й серце.

                — Влюбився сотник? — зажартувала собі Ганна. Мручко з докором подивився на неї.

                — Запорожця стрінув, що зі збуреної Січі до Гордієнка втік, — відрубав.

                В хаті зробилося, хоч мак сій. Всі присунулися ближче до Мручка і очима просили, щоб розказував. І він почав:

                — Яковлєв, збуривши Старий і Новий Кодак, післав в оден бік підполковника Баріна і нашого полковника Кандабу, а в другий царського війська підполковника Башмакова, щоб ловили й мордували де якого лиш стрінуть запорожця, мазепинця, одним словом, українця. Сам він неділь тому п'ять до Кам'яного Затону біля Січі човнами приплив. В городку була зараза, і Яковлєв розложився у полі, а на Січ післав письмо князя Меншикова, щоб запорожці здалися...

                — А запорожці? — спитало кілька голосів нараз.

                — Кинули письмо разом з післанцем у Дніпро. Дніпрові води розлилися широко, до Січі годі було приступити. Яковлєв висипав шанці і з гармат став обстрілювати Січу. Гадаючи, що досить її дошкулив, на лодках припустив штурм.

                — А запорожці? — спитали знов ті самі голоси.

                — Оборонялися хоробро. Кількасот москалів у завзятім бою лягло, більше, ніж було всіх запорожців у Січі, бо було їх там душ триста з лишком, інші з Гордієнком пішли.

                — І що, і що? — питалися, очима повисаючи на устах оповідача.

                — І була б Січ відперла Москву, коли б не зрада.

                — Зра-а-да?..

                — Зрадив наш таки чоловік, Гнат Ґалаґан, бодай би його сира земля не прийняла, бодай би його ім'я разом з Носовим вовіки прокляте було! Ґалаґан надтягнув зі своїм полком і з драгунами князя Волконського. Запорожці, побачивши далеко в степу куряву, думали, що це надходять татари, котрих їм хан у допомогу прислати обіцяв, і врадувалися дуже. Аж незабаром виявилося, що це за пособники прийшли! Гнат Ґалаґан добре знав Січ, бо й сам колись пробував у ній, знав план фортеці, всі її входи й переходи, всі тайни, яких Яковлєв знати не міг. Під'їхавши до Січі, гукнув: "Піддайтеся і покоріться. Вас помилують. Я на це хрест святий цілую!" Скажіть, як же було не повірити колишньому кошовому? — спитав Мручко і глянув по зібраних. Та ніхто й пари з уст не пустив. — Запорожців під тую пору обмаль було на Січі. Як кажу, душ живих сотень три з лишком, а ворога сила! Так повірили Ґалаґанові і — здалися.

                — І — здалися, — сумно притакнув Чуйкевич.

                — А Ґалаґан? — спитала Ганна і глянула на Мручка повними сліз очима.

                — Хто раз свого рейментаря зрадив і на чужу службу пішов, лицарської честі позбувся, той не чоловік, а звір. Як звір лютував пан Ґалаґан на Січі. Товаришів своїх по "достоїнству" казнив. Одним рубав голови, других вішав, інших мордував так, як у поганстві за давніх мучеників не бувало. Як у Батурині, так і тут на тратвах до шибениць і хрестів прибивали людей і пускали для постраху Дніпром. Тьфу!

                Сплюнув і очі рукою прикрив. Видно, що не міг спокійно розказувати про тії звірства. Чуйкевич нервово ходив по хаті, Мотря крізь вікно дивилась кудись у далечінь.

                — Навіть покійникам спокою не дали, — розказував Мручко голосом, дрижучим від зворушення. — Розривали могили, викидали мерців, втинали їм голови, здирали шкури і вішали на списах. Дич! Сіркову могилу теж зневажили і перед чернечими гробами не спинилися. Живодери! А тоді всі курені і всі будівлі зруйнували і спалили, вали й фортифікації збурили, гармати вивезли, січову церкву злупили і, забравши старшин, у диби закутих, відійшли геть. Кажуть, цар дуже похвалив Ґалаґана за те, що він прокляте кубло, корінь зла і зради знищив і Бога Всемогущого "благодарив за це зі стрільбою". Та чи Бог ці благодаренія приняв, не знаю.

                — Бог москалям сприяє, — промовила крізь сльози Ганна. — Від нас він відвернувся.

                — А як же не відвертатися, — питався Мручко, — коли ми обиджаємо його незгодою, сварнею і найгіршим із усього зла — зрадою?! Поки на Україні виростатимуть Носи й Ґалаґани, поти нам добра не буде. Не дивуюся нашим чорнякам, що затуркані й заголюкані йдуть туди, куди їх силою потягнуть, або як вовки і шакали по лісах та нетрях жирують, але панству нашому ніяк простити не можу, що воно, як полова від зерна, від свого гетьмана відлітає. Не через що друге, а через них пропаде Україна!

                Зніяковіли, почувши таке слово з уст бадьорого Мручка. Зле з нами, коли й він сумної починає!

                Аж відізвалася Мотря:

                — Полова хай летить, та останеться зерно. І хоч його нині копитами в землю затопчуть і кров'ю поллють, прийде весна, зазелениться і колосом здоровим покриється українська нива. І чим тяжчий буде посів, тим буйніші збиратимем жнива. Збурили Січ, так що! запорожці новим кошем сядуть, а збурять і його, нове місце знайдуть, наша земля велика. І буде так, поки в кождій українській груді своєї Січі не буде...

                Стояла у вікні, лицем звернена на хату. Гаряче українське сонце золотими контурами обрисовувало її стать. Волосся горіло, як сяєво над головою святої.

                — Сказали "аз", скажемо і "буки", — промовив Мручко, поклонився у пояс і вийшов.

               

               

                               XLVIII

               

                З королем було гірше, ніж зразу медики собі гадали.

                Вправді в таборі оголошували бюлетені, що король тільки легко тронутий кулею і що рана добре гоїться, але в дійсності рана не гоїлася і жара не уступала. Що гірше — показалося дике м'ясо.

                Лікар хотів випалити його ляпісом, та недужий не дав. Вхопив лікарські ножиці і, дрижучою від жари рукою, витинав м'ясо.

                Що така операція не віщувала нічого доброго, це можна було згори знати.

                І дійсно, п'ятої ночі гарячка піднялася так високо, що лікарська рада винесла рішення, щоб сподіватися найгіршого. Хірурги хотіли втинати ногу, бо боялися, щоб гангрина не підійшла нагло під серце. Але ніхто не важився приступати з таким рішенням до короля, котрий мимо високої гарячки не тратив пам'яті.

                Лікарі здвигали раменами.

                — Хорий довше одної днини не проживе.

                — Здаймося на ласку Божу, — відповів Піпер, — бо нічого іншого нам не остається.

                — Серце не видержить жари, — відповів прибічний медик, — а найдостойніший пацієнт ніякого ліку приняти не хоче. Хай панове хоч до того його намовлять. Тепер Піпер в свою чергу раменами здвигнув.

                — Він мене не послухає.

                — І мене ні, — додав Реншільд.

                — Я про себе й не кажу, — докинув королівський секретар Гермелін.

                — Я також, — зітхав Левенгавпт, свідок нещасливої пригоди.

                — Хай канцлер радить. На те він дипломат, — рішили.

                Піпер подумав хвилину.

                — Остання рада, — сказав, — пішлемо з ліком Гультмана.

                І післали. Ніхто не знає, як це Гультман зробив, досить, що король перший раз за час своєї недуги приняв лік і заснув твердо.

                Цілу ніч просиділи біля його постелі лікарі, а на рано пішла по таборі радісна вість, що королеві краще.

                Жара уступає, і рана починає гоїтися.

                На другий день, хоч лікарі противилися тому, король прикликав до себе визначніших своїх людей на раду.

                — Я вам казав, панове, що це пустяки, — почав, — от бачите, ще два-три дні, і я знову сяду на коня.

                — Тішимося, ваша королівська милосте, що небезпека минула, — відповів Піпер, — але просимо і благаємо вас більше вважати на свою найдостойнішу особу.

                — Bagatelle [123], мої панове! Побачите, нічого мені не буде, нічого! Стільки людей влучають кулі в голову або серце, невже ж я маю, гніватися, що мене влучила в п'яту, і то в ліву, в додатку. — І легка усмішка промайнула по його блідім обличчю.

                Чоло зробилося ще вище, а очі ще більші і ще глибші. З другого світу вернув.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2