Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 111)

                Король, захоплений боєм, забув, що провід віддав полевому — маршалові Реншільдові, і, не надумуючися довго, притакнув головою.

                За хвилину генерал Кройц сидів московській кавалерії на задах і пер її над Ворсклу, як стадо перепуджених волів. Не було сили, щоб здержала цей гін. А рівночасно на другому крилі двигнув Левенгавпт свої закалені в боях піхотні полки, щоб зайти ворога збоку і приступом на багнети взяти від полудня його укріплений табор.

                Здавалося, що битва рішена і що побідили шведи.

                Войнаровський, котрий разом із Понятовським стояв біля королівської носилки, недалеко знаменитого Остгета-полку, написав кілька слів на шматку паперу, скрутив і розсильним післав до гетьмана в обоз.

                Між тим шведські генерали, вкриті порохом, керваві, деякі ще навіть з неосмотреними ранами, стримували спінених коней в бігу, знімали капелюх і здоровили з побідою свого улюбленого короля.

                Прискакав і Реншільд. Задиханий, червоний, гнівний.

                — Хто це важився рушити з місця Кройца? — накинувся на Піпера. — Я тут приказую, більш ніхто!

                Король видивився на його. Невже ж Реншільд аж до тої міри забувся? Хотів скочити до його, так нога ніби розпаленим цвяхом була прибита до носилки.

                Насилу запанував над собою.

                — Можете відкликати Кройца, — сказав коротко.

                — І таки відкличу! — свиснув Реншільд, повернув на місці конем і, як вітер, пуднув.

                Ніколи король не чув такого болю, як тоді. Він хорий, його легковажать! Він уже не вожд! Слава розвівається, як дим... Нараз пригадав собі генерал-майора Рооса... Його лишили в боротьбі за редути...

                — Носилка на горбок! — крикнув, і трабанти з придолинки, в котрім хвилину відпочивав король, понесли його на горбок.

                — Вище! Вище! — Двигнули на рамена носилку, король припіднявся, глянув, і кров бухнула йому до очей...

                Цар запримітив непорозуміння в головній команді. Побачив, як хоробрий Кройц понехав нараз погоню і повертав свої баталіони назад, спричинюючи нелад і суматоху полків. Не надумуючися довго, велів Меншикову з десятьма тисячами свіжої кавалерії вдарити на корпус Рооса. Меншиков рушив на тую його частину, що стояла під командою Шліппенбаха.

                — Роос окружений. Лягеркрона і Шпарре на відбій! — крикнув король, і очі зайшли йому імлою.

                Темно, червоно, темно...

                "Що? Шпарре вернув?.. Він ранений?.. Цілий у крові?.. Не міг перебитися до Рооса?.. Що?.. Можливе, щоб Шліппенбах з цілим штабом піддався?.. Чому Левенгавпт не получився з Кройцом?.. Що значить цей безладний кадриль?.. Чорно, червоно, чорно... А Реншільд знову тут?.. Чого він хоче?.. Чи я двигнув Левенгавпта з місця, питає?.. Я?.. Ні..." Чорно, червоно, чорно... "Чого ті громи так б'ють, чого той дим такий гризкий, а кров так чути, чути, аж млісно..." Чорно, червоно, чорно... Реншільд ще тут?.. Але ж..."

                І король відчиняє очі:

                — Ні, — каже, здвигаючи раменами. — Я не двигнув Кройца. — Ні? — питає фельдмаршала, але видно, що на устах має інше слово: брешеш.

                — Ваша королівська милість все так роблять! — кричить Реншільд і знову повертає конем і пудить.

                Король хоче зірватися, стати на рівні ноги і кричати, щоб його аж у Швеції чули: "Ні! Я ніколи не брешу! Я тільки слави вам і собі бажаю. Хто того самого хоче — за мною! Бій ще не скінчений, я вас веду. Побідимо!" Як підстрілений орел, зривається і паде, бо його нога пригвожджена розпаленим цвяхом.

                — Носилку перед фронт! — кричить король, і трабанти кладуть на рамена носилку і кроками велетнів ідуть туди, де кипить бій.

                — Скорше! Скорше! — наглить король. Прив'язують носилку між кіньми до сідел, 12 трабантів і 24 гвардейців окружують короля, женуть.

                Войнаровський пустив другу записку в обоз і пігнав за королем, доганяючи Понятовського з його стрійними товаришами. Насилу посуваються вперед крізь град куль, крізь трупи, почерез тіла важко ранених, серед шелесту роздираних прапорів, що хиляться вниз, як сторощені крила вірлів.

                Сурми, литаври, обої, свист куль, як удари кнута, як сик. гадюк, як грюхоти грому.

                — З нами Бог!.. Я тут, між вами, я вас веду! — кричить король і мало не вилітає з носилки, бо одного коня розшарпав гранат. Трабанти другого відпрягли, беруть носилку на рамена і дальше ходою великанів ступають.

                — Гур-ра! Гур-ра! Гур-ра! — Цар піхоту з табору рушив" Сам веде... Великий, жорстокий, грізний. Король і цар кулями себе шукають.

                Царський капелюх передірявлений, друга куля влучила в сідло, третя в груди, але відбилася від нагрудного хреста.

                Найвірніші гвардейці, трабанти й носильщики королівські побиті, куля сторощила носилку.

                Гультман насилу зв'язує її уздечками від побитих коней.

                — Чого ж ви стоїте? Несіть! — наглить король, і його знов несуть у самий найгірший крутіж бою, де сині й зелені каптани сплітаються так тісно, що хіба чорт їх на другім світі розплете, де люди людей рубають, давлять, гризуть і валяться безсило, як снопи.

                Чорно, червоно, чорно... "Чого це старий Ріттерборг кланяється?.. Ах, то куля його в спину влучила, припав до землі. А його гарний син, молодий рітмайстр, перед хвилиною тільки за серце вхопився рукою і назадгузь з коня скікіць!.. Убитий?.. Чому нині так багато вбитих, як ніколи?.." Чорно, червоно, чорно... "Полковник Торстензон щось кричить: "Vivat Carolus rex!" Душу випустив з тим криком. Спасибі і прощай!.." Чорно, червоно, чорно... "Хорунжий Гес, що ти так жвякаєш перестріленими устами? Шматок подертого прапора їж, щоб ворогам не попався в руки?.. Добре! Добре!.. Але чому це Левенгавпт, Шпарре і Герд ніяк не можуть втримати баталіоиів?... Левенгавпт так любить своїх людей, а тепер їм пістолями грозить..." Чорно, червоно, чорно... "Люди, я тут! Я з вами! Я вас веду!"

                Гри-им!.. Куля знову влучає в носилку, торощить її, і король лежить серед трупів.

                Це так та нога тягне, як олово в шматку серця з бзини.

                — Шведи! Шведи! — кричить король, але в тім крику вже нічого більше не чути, крім великого болю.

                "Що? Можливе це? Шведи втікають?" — питається король здивованими очима і тратить пам'ять.

                — Король убитий! Нашого короля вбили! — чути кругом.

                — Ні, ні, я живий! Шведи! Шведа!..

                — Людиі Спасайте короля! — гукає Реншільд, а сам кидається в боєвий крутіж, щоб відперти від нього настигаючу ворожу навалу. Крутіж пориває його, несе, і за хвилину він отямиться у московській неволі.

                Майор Вольфельт королеві свого коня дає. Понятовскі і Войнаровський помагають висадити його. Хору ногу йа кінську шию кладуть. З тої ноги цюрком спливає кров. Майор Вольфельт біля коня біжить, одною рукою відбивається від москалів, другою опаску на нозі короля поправляє.

                Знов гук... І Вольфельт лежить без духу, а його кінь на трьох ногах скаче.

                — Короля вбили! — знову хтось крикнув, ніби камінь у воду жбурнув. Стовп жаху знімається високо, і розпука розливається кругом.

                Левенгавпт даром прицілюється до уступаючих з поля бою людей.

                — Не лишайте короля, діти! — кричить голосом розпуки. Калмуцьке "І-і-і!" лунає щораз ближче.

                — Діти, не лишайте раненого короля!..

                Капрал Гієрта, цілий у крові, скаче з сідла, і короля на його коня саджають. Сам Гієрта усувається набік, щоб під якимсь сторощеним плотом сконати.

                "І-і-і!"

                Королівський конюх ще одного коня провадить і саджає на його доброго капрала Гієрту.

                Утікають. Допали повозу Понятовського, помчали...

                "І-і-і!"

                Як корабель, бурею розбитий, хитається армія шведська, без начального вожда, без старшин, без команди.

                Тільки ліве крило ще кріпко стоїть. Там запорожці і кілька шведських ескадронів, про котрі Реншільд забув, з москалями рукопашний бій зводять. На смерть і на життя. Знають, що здатися — це сором і муки, краща смерть зі збруєю і в славі.

                Згинуть...

               

               

                               LV

               

                Обоз хвилювався і шумів.

                Більше ніж десять тисяч возів то збираються їхати вперед, то готовилося до втечі.

                Обоз випулював очі і насторощував слухи, щоб довідатися, як битва йде.

                Дітей ніяк втримати не міг. Розбігалися перепілками по полі або летіли в ліс, як стадо птахів. Більшенькі аж туди забігали, де пацали кулі ворожі. Збирали й подавали батькам, котрі з розпукою стискали гарячі кріси, бо стріляти не було чим.

                Матері від ума відходили. Рейвах, шльох...

                Насилу карні баталіони шведські і Мручко з козаками вдержували це розгойдане море.

                Гетьман у своїм шатрі на пригірку під самим лісом лежав. За ним дерева шуміли, а перед ним ніби море гуло.

                В димах і копотах, в сопуху й крові, в зойках і риданнях на полтавських полях доля у злогах лежала. Що вона вродить? Свободу і щастя чи горе і неволю?

                Хтось перед очима гетьмана розгортав кольорові малюнки. Образи довгого життя. Ясні і темні, веселі і сумні, але мальовані рукою вправного митця, дбайливо і працьовито, з вірою, що вони вічні.

                Розвертаються скоро-скоро. Як морські хвилі, оден за другим проходять, аж до останнього, донині.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2