Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 28)

                І знову захиталися московські роти і подалися назад і набоки. І знову нові сили займають їх місця. Ще хвилина, й шведам буде кінець. Король Карло попаде москалям у руки,

                Піоніри, перервавши біля мосту роботу, позбивалися в гурти і цікаво приглядалися, як їх король переходив Десну.

                Перейшли і собі, ніби він їх тягнув до себе, ніби очей від свого героя не могли відірвати.

                Посувалися лівим берегом в напрямі плавнів, у котрі увігнався Карло.

                Бачили боротьбу, але встрявати в неї не сміли, бо король того не любив, не любив тих, що рятували його.

                Щолиш тоді, як ясним стало, що король у небезпеці, понісся клич: "Короля, короля нашого рятуймо!" — і кілька сот людей з сокирами, з лопатами, вартові з рушницями наперли несподівано на ліве московське крило.

                Закипіла боротьба наново. Рукопашний бій о короля. Москалі билися завзято, щоб грізного ворога в свої руки дістати, шведи докладали всіх зусиль, щоб не допустити до того. Був це не бій, а прямо різня. Шведи, як перед хвилиною колоди бардами кололи, так тепер черепи єгрів грюхотали, стелючи поміст до свого короля.

                Та це їм не прийшлося так легко. Москалі пхнули запасні роти на ліве крило. Нові сили нове завзяття в битву несли.

                Шведи стояли кріпко, як мур, але втрати їх з кождою хвилиною більшали, бо по московській стороні була надто велика перевага.

                І вже здавалося, що Карпові XII вибила дванадцята година, що його Аякс лобом ударив у тую сухоребру, як терлиця, конину, на котрій чвалує найстрашніший з усіх їздців — смерть, коли нараз на московські тили напер козацький відділ — Мручкова сотня, а з нею гетьманський небіж Войнаровський.

                Вибрали вони якраз найболючіше місце, вдарили там, де король Карло бив, як невтомний змолоцок ціпом, шаблею молотив.

                Козаки наспіли в найважніший момент, тоді, як рішалася несподівана битва.

                Рішили її.

                Даром товстопузий майор, як ранений кабан, на всі боки кидав собою, заохочуючи своїх людей, щоб витривали в строю, щоб постояли кріпко за царя і за віру православну, даром золоті гори обіцював за голову шведського короля. Москалів обхопив цей страх, на котрий ніяка стратегія в світі ліку не зна.

                Кидали збрую, загулювали очі долонями і розбігалися, як вівці, коли в кошару лусне грім, або навколішках ставали, як перед образами в церкві, знімаючи вгору руки й благаючи пощади.

                Не вблагали.

                Довго вганялися козаки на своїх бистрих конях, поки останнього москаля не простромили списом або не досягнули кулею.

                Тільки декількох взяли живцем для язика.

                Щолиш тепер король ніби зі сну збудився. Обтер з крові шаблю, поклепав по шиї Аякса і всміхнувся своїм хлоп'ячим усміхом.

                Аякс гордо зняв вгору голову і заіржав з повної груді. Козацькі коні відповіли йому товариським іржанням.

                Король глянув туди. Побачив Войнаровського і здивувався.

                — Euer Gnaden auch hier? [75] — спитав, ніби засоромлений, простягаючи до нього руку.

                Войнаровський привітав його з побідою.

                — Kleinigkeit, eine kleine aber nette Emotion [76]. Що робить ваш шановний дядько?

                — Його милість гетьман післав мене шукати вашої королівської милості й прохати побачення.

                — З паном гетьманом?

                — У нього є важне діло до вашої милості.

                — Догадуюся — Батурин. — І король задумався. Крики "Vivat Carolus rex!" збудили його з задуми. Повернув конем і махав рукою до шведів і до козаків:

                — Спасибі, що потрудилися. Гарно билися, хлопці. Дуже гарно!

                Обличчя його сяло, повеселішав, ніби нове життя увіллялося а те зв'ялене довгими трудами й невигодами невеличке тіло,

                — Ваша милість, — почав Войнаровський, — замало дорожать своєю достойною особою.

                — Lapalien, mein Herr, Lapalien [77]. Найліпше береже себе той, хто не боїться нічого. Невже ж можна забезпечити себе перед смертю?

                — Але й провокувати її не годиться.

                — Мусимо бути провокаторами смерті. Не людей, а її викликуємо на бої. Я поки її не побачу, поти й не б'юся радо. Але чи бачите, якої ми добичі набрали?

                Добичі справді було багато. Шведи збирали по полю московські рушниці, списи, шаблі, — добро, якого на війні ніколи не може бути забагато. Муніції теж чимало знайшлося, кілька ящиків куль і кілька бочівок пороху.

                — А сухі? — питався король.

                — Як перець, — відповіли йому вдоволені шведи.

                — Будемо їхніми кулями і з їх мушкетів до них стріляти.

                — Треба ж власникові віддати його добро. Правда, monsieur [78] Войнаровський?

                — З причинком, ваша королівська милосте.

                — Добре кажете, з причинком. Постараємося. Я нині нарочно пробував, чи тверді вони на руку.

                — І що ж?

                — Не дуже. Але зате багато їх.

                — Як сарани, аж чорно від них.

                — Брудно.

                — Заллє нас тая повінь, якщо ми не припинимо її тепер.

                — Тієї гадки був ще мій дід. покійний король Карло X. Його посли клали це вашому гетьманові на серце.

                — Хмельницькому?

                — Так, Богданові Хмельницькому, але він з Москвою не зривав.

                — До часу, бо незручно було, а потім прийшла нагла смерть.

                — Вона не одно добре діло припинила. Це наш найгрізніший ворог. Але якраз тому требе їй показати, що не зі страшковими синами має діло. Вона й наміри мойого діда теж знівечила, а по його смерті шведська політика іншими шляхами пішла, аж я, як бачите, на старий шлях завертаю.

                — А ми також.

                Минали сани, на котрих сиділо кількоро людей. По одягах можна було пізнати, що не з простих. Якась старшинська родина.

                — А це хто? — питався король.

                — Хто ви такі? — звернувся до саней Войнаровський.

                — Я сотник Імжицький, а це моя родина. Москалі нас по дорозі за Десну перейняли і, мабуть, у Глухів везли, так Господь змилосердився, ніби з неба зіслав ваші милості і поміг нас відбити.

                Войнаровський переклав це королеві.

                — А за що їх москалі забрали і чому якраз у Глухів везли?

                — Бо їхали в напрямі Десни, значиться, хотіли до гетьмана перейти. Таких, мабуть, у Глухові допрошуватимуть й каратимуть.

                — Значиться, цар гостро до ваших людей береться.

                — Він пощади не знає.

                — Потерпить ваш народ. Га, що ж! Боротьба за волю — це болюча операція, дуже болюча.

                І король казав сотника відіслати гетьманові Мазепі.

                — Може, вам щось нового й цікавого розкаже.

               

               

                               XX

               

                Гетьман вернув якраз з об'їздки. Продрог; затираючи руки, ходив по своїй квартирі. Не найкращі привіз вражіння.

                Козаки з понуреними лобами вітали його. Мало котрий глянув прямо в очі. Ніби якийсь жаль таїли, ніби якісь недобрі гадки крили.

                Не любив такого настрою. Любив щирість, бо самому через двадцять літ доводилося бути нещирим, грати комедію, боючись трагічного кінця.

                Наскучило. І він аж відітхнув, коли змінив ролю, коли з мутної виплив на чисту воду.

                Двадцять літ втриматися на театрі Східної Європи і з соромом не зійти зі сцени — це було діло, котрого не довершив ні один із його попередників. Двадцять літ ходити з машкарою на обличчі, вдавати зовсім когось іншого, окриваючи себе, — це нелегко.

                Тепер, на склоні життя, він хоче виявити своє "я", хоче Іваном Мазепою зійти до гробу. Так що ж! Земляки не розуміють його. Може, один Войнаровський догадується, хто таке його дядько. Це робить кров. Чужі того не знають, навіть Орлик — ні.

                З чужих одна тільки Мотря читала тайне письмо його душі.

                Де вона тепер?

                Гетьман став і долонею прикрив очі, щоб побачити її.

                Явилася, ніби жива, і розмовляли з собою, як колись у Ковалівці і в Бахмачі.

                Чув, як горіла бажанням волі і слави, охотою пірвати пута, котрими зв'язана була Україна.

                З кождого її слова била міць, як міць землі весною; в кождім погляді горів огонь, подібний до сонячного сяйва, котре озолочує дозріваючі лани української пшениці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2