Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 29)

                Усміх її пригадував поранковий чар батуринських садів, коли то вишні білим цвітом обіллються, коли троянди зацвітуть і бджоли над липами стануть гудіти, питаючися їх, чому ще й вони не розцвілися.

                І тієї одної душі, рівно самотньої на всій Україні, як його, Господь відмовив йому. Може, за кару, що протягом життя, як бджола від цвіту до цвіту з жінки до жінки пролітав.

                Шукав своєї.

                Аж на старості літ знайшов, — на те, щоби так скоро згубити.

                І ніколи ще так діймаво не відчував гетьман тієї згуби, як нині. Здавалося, коли б тут була Мотря, все складалося б інакше. Тепліше було би серед тієї стужі, сміливіше очі гляділи би в будучність, не прилітали би серед нічної тиші гадки про смерть і про забуту, може, й опльовану могилу...

                Цур їм! Чесне діло сорому не боїться, а боротися за волю свого народу — це діло найчесніше в світі. Не що друге робив покійний гетьман Хмельницький.

                Мазепа нав'язує Богданові нитки, продовжує традиції 1654 року.

                Москва не може стерпіти вольного народу. Вона й у себе не дає людям волі. Цілу Європу, рада би прибрати до свого кріпкого кулака.

                Династичні традиції, безпідставна гадка, немов то московські князі є одинокими спадкоємцями своїх київських попередників, пертимуть москалів до щораз то нових воєн, поки вони до своєї імперії не влучать не тільки Києва, але й Волині, Холмщини, Галичини і Закарпаття. А влучать їх на те, щоб позбавити ті землі не тільки самостійності, не тільки їх громадського устрою, але й характеру національного. Москва не стерпить вольного сусіда, цар Петро навіть Дніпрові пороги розбити бажає, щоб кораблі зі своїми бандерами султанові під його закоцюрблений ніс пустити.

                Що ж робити тоді, щоб не допустити до такого трагічного кінця? Союзи з Польщею, з Кримом, з Семигородом і з Туреччиною завели, оставалося те, чого не вспів зробити Хмельницький, — союз зі Швецією, на основі, що Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і з народом малоросійським має бути вічними часами свобідною від усякого чужого володіння.

                Це, ніщо друге, зробив він, Мазепа.

                Чого ж тоді хочуть від нього? Чого з-під лоба дивляться на свого вожда? Не пішов же він всупереч їх бажанням. І старшини не давали йому спокою, щоб поривав з царем, і народ нарікав слізними словами на московські утиски. Не було такої днини, щоб кілька жалоб до його канцелярії не вплинуло. А тепер, коли він рішився на важке й небезпечне діло, не ради якоїсь особистої користі, а для добра народу, вони бісом на його глядять.

                Козаків можна ще виправдати. Журяться долею своїх родин, що осталися за Десною, знають, що їх самих ждуть великі бої і ще більші труди серед лютої зими; а свідомості, котра би їм казала бути готовими на найбільшу жертву, не мають, — але старшини! Чоти поспускали носи й похнюпилися, як осіння ніч?

                Невже ж вони не намовляли його до того, що зробив, не клялись, не цілували хреста, і то не один раз?! Невже ж не доповідали стиха, що коли Мазепа не порве з царем, так вони це зроблять без Мазепи?

                А нині, — коли б цар до них лівим оком моргнув, побігли би до нього, як до псярника собаки!

                Довго ходив своїм звичаєм кругом стола, аж, утомлений, сів на крісло, якраз під образом Христа на Оливній горі.

                І здавалося йому, що Христос молиться не за себе, а за нього, за гетьмана, щоб чаша горечі віднята була від уст його.

                Гетьман глянув і задрижав душею. Пригадався великий тиждень і страсті Спасителя, і Пілат, що вмиває руки, і Петро, що відрікається учителя благого, і товпа, що реве: "Распни, распни його!""

                Сімнадцять сот літ з тої пори минуло, а товпа осталася товпою — де б вона не була і кого та за що не розпинали б на хрест.

                "Распни, распни його!"

                Аналогії аж надто різко кидалися в очі.

                Гетьманові наскучили вони. Хотілося про щось друге думати.

                Шукав інших образів на стінах, але очі вертали назад на Оливну гору.

                Пригадувалася розмова Божого Сина з Богом Отцем, ввижався хресний хід. причувалися удари молотків, що вбивали цвяхи в руки й ноги Спасителя. і торох тих кісток, що їх воїни о ризи його метали...

                Господи! Невже ж з приказу твойого новітний кесар новий хрест і нову Голгофу для України готує? Невже ж і її велиш Ти розпняти на хрестному древі, на те, щоб Меншиков і другі, чужі й свої посіпаки жребія о її ризи княжі метали, щоб добро, котре він призбирав для більшої достойності і для більшого блеску української держави, розграбили, як круки, що падло жвякають?

                Господи, невже ж це воля Твоя святая?..

                Гетьман закрив очі руками.

                Образ мовчав. Христос благальними зіницями глядів у небо; темне й мовчаливе, без місяця і зір.

                "Га. що ж! Хай станеться воля святая! Якщо невідклична вона. дай, щоб і наша жертва не безплодною стала, щоб і вона у майбутньому спасення народові принесла, щоб і наш хрест, подібно, як той, на котрім повис колись Спаситель, зі знамені сорому символом святості зробився, щоб згірдливе ім'я, котрим нас вороги нині назовуть, нащадки наші названням чесним для себе обібрали і під іменем тим дальшу боротьбу за визволення своє вели.

                А якщо я, недостойний раб твій, милості своєї сподобився, дай, щоб я чашу сію за народ сповнив, щоб я терпінням своїм гріхи його спокутував. Сподоби раба свойого честі тієї — амінь!"

                Хтось застукав до дверей.

                — Увійди!

                Орлик переступив поріг.

                — Що доброго скажеш, Пилипе?

                — Нічого доброго не чув і не бачив, милосте ваша.

                — Крячеш?

                — Правди скривати не хочу.

                Гетьман уважно глянув йому в очі. Генеральний писар погляду не видержав і спустив очі додолу.

                — По тобі я чогось іншого сподівався. В словах гетьмана почувся докір.

                — Хочеш, щоб тебе відпустити? Слово одно скажи, і — вільному воля. Москалі тільки тих карають, що йдуть до Мазепи, а милують і нагороджують, котрі від нього втікають. Приставай, поки час, до тих других.

                Орлика якби хто в серце вколов.

                Спаленів і, дивлячись гетьманові сміливо в очі, сказав:

                — Такого гіркого слова я від милості вашої, мойого рейментаря і добродія, ніяк не сподівався. Обов'язком своїм вважаю не затаювати перед ним нічого, і хоч легше й вигідніше бути вістуном добрих, ніж злих, новин, не жахаюся донести ці останні, бо хоч як високо ціню собі ласку і прихильність мойого пана, а все ж таки добро його особи і успіх нашої спільної справи вище того кладу...

                — Так? — перебив йому гетьман.

                — Так, милосте ваша. А щоб я нині до ворога мав перейти, про це й мови бути не може.

                — Нині ні, але завтра.

                — Ані завтра, ані ніколи. Не затаю, що така грішна гадка була в мене колись...

                — Що було, те знову бути може.

                — Але не після присяги. Слова свойого не зломлю. Я ж не чура, який ще без шаблі ходить.

                В його голосі почувалася обида. Гетьман поклепав його по рамені.

                — Обидився мій генеральний писар. Чи маю червону шапку вбирати?

                Орлик обіймив його за коліна.

                — Ваша милість забувають хіба, що сина мойого до хресту зволили тримати. Що сказав би мій син, дійшовши до літ, коли б я його хресного батька зрадив?

                — Заспокійся і не дивуйся мені, Пилипе. Знаєш мою біду.

                — Знаю і спочуваю щиро.

                — Розказуй, з чим прийшов.

                — Приніс до підпису папери.

                — А більше нічого? Що чувати в таборі? Перше всі ви до мене з новинами бігли, а нині мовчите. Не люблю я того мовчання. Краще бунтуйтеся, кричіть; а не суєтіться, як тіні, як душі над Ахеронтом. Таке мовчання нічого доброго не віщує.

                — Якщо милість ваша готові почути правду — без обиди й гніву, так я скажу.

                — Говори!

                — Старшини наші сподівалися більшої сили у шведського короля.

                — А шведський король сподівався більше сили в нас. Так що ж з того?

                — Бояться, що не дамо москалям ради.

                — І?

                — І... — Орлик зам'явся. Важко було виповісти гадку.

                — І?.. — наглив гетьман.

                — І радять, а краще сказати, міркують собі — вони, а не я, підчеркую це рішучо, — міркують собі, чи не добре було би нав'язати зносини з царем.

                — З царем? — аж крикнув гетьман. — Як?

                — Післати котрогось з полковників, буцімто він утік від нас. Цей подав би умови, під якими ваша милість готові були б вернуться до царя. Москалі в поганій скірі, підуть нам назустріч і, так гадають старшини, — можемо добути від них вольності, ще більші від тих, які дотепер мали.

                — А хто їх забезпечить? — спитав, гірко всміхаючись, гетьман.

                — Цар присягою скріпить, — відповів Орлик.

                — А на переяславські пакти царі не присягали?

                — Можна закладниками обмінятися поки що.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2