Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 35)

                — За ваше здоровля, Гавриіл Миколаєвич! — і пригубилася.

                Він вихопив михайлик і випив до дна. Налив знову, підняв до її уст, відірвав і випив: ще, ще...

                Оп'янів дорешти. А тоді вхопив її впів і, заточуючися, ніс до другої комнати, в котрій стояв його похідний тапчан.

                Одарка пручалася. Кричала. Він цілунками загулював її уста.

                Але на порозі спотикнувся і впав.

                Вихопилася, як кітка, і двері за ним на засув замкнула...

                Хвилинку слухала, як лаявся. Але лайка негрізно звучала.

                Добродушно.

                — Бач яка. Матір її з євреєм дєло імєла, ну да, да... хорошенькая така, пташечка неопіреная! Я по добру, ну, — да... да... не бойся! — і захропів.

               

                Одарка вдягнула кожух. Верх його накинула командировий плащ, насунула на очі шапку і взяла ключ.

                — Пітєрбург, — промовила голосом Гавриіла Миколаєвича, а тоді згасила каганець і відчинила двері до сіней. Надворі було темно, хоч око виколи.

                — Пітєрбург, — говорила, проходячи мимо сонних, від зимна продроглих вартових.

                — Пітєрбург.

                Так дійшла до амбара, в котрім лежав Сидір після першого допросу фельдфебелем, з пристрастієм [84], дожидаючи непевного ранку і другого допросу.

               

               

                               XXV

               

                Здригнувся, почувши скрип заржавілого замка, бо гадав, що надходять мучителі. Дивувався тільки, чому йдуть без ліхтарки; тут же так темно, як у комині вночі.

                Нараз почув голос Одарки:

                — Ти де?

                Ніби сонне видиво майнуло перед ним. Те, що вважав втраченим навіки, верталося до нього. Дожидав мук, припікання свічками, рвання ніздрів, може, й колесування, а тут нараз Одарка.

                — Я тут! — прошепотів, підходячи дівчині назустріч. — Звідкіля ти? Яким дивом? — питався радісно й тривожно.

                — Розкажу опісля. Вбирай шинель, ось тобі шабля і пістоль. А по-московському ти вмієш?

                — Як по-нашому.

                — Так тоді вважай, щоб по-нашому не вихопився. Московський офіцер хахлацьку дівку веде — розумієш? Яке кому до того діло? Пітєрбург.

                — Смілива ти.

                — Біда сміливості вчить. Ходім.

                Вартовий віддав офіцерові честь і всміхнувся в душі, побачивши, що він жінку перед собою жене. Пограється... А ти, бідний хлопе, зубами на морозі дзвони!..

                Сидір хотів вийти короткою дорогою з села на поле.

                — До квартири команданта веди мене! — шепнула йому.

                — Небезпечно!

                — Веди! Вартовому скажеш коня собі подать. Розумієш?

                — Ще б то ні!

                На ґанку біля квартири Гавриіла Миколаєвича солдат мушкет, як дівчину, притулив до себе і дрімав.

                — Спиш! — гукнув на його Сидір. — Я тебе, сукин-сина, провчу, як на варті спать! Коня мені сейчас!

                Солдат зірвався на рівні ноги. Віддав честь, кліпнув очима і не знав, що йому з мушкетом робить.

                — Мушкет остав. Бігай!

                Перестрашений, сонний, сповнив, не надумуючись, приказ. Побіг у стайню, що була зараз за хатою.

                Одарка глянула в темні вікна і торкнула Сидора рукою.

                — Чуєш?

                — Що таке?

                — Як здорово Гавриіл Миколаєвич хропе. Дійсно, крізь одно з вікон лунав такий здоровий хропіт, якби хто гарматами по хаті котив, аж шибки здригалися.

                — Здорово випив добряга командір, — всміхнувся Сидір.

                — Запорошив трохи око, — відповіла Одарка.

                — Та й хитра ж бо ти, небого!

                — І собака плисти навчиться, як вода ухами наллється.

                — І брешеш, ніби шовком шиєш.

                — Звідтіля правдою не вийдеш.

                Почувши тупіт кінських копит, Сидір метнувся, скочив у

                сідло, Одарку притулив до себе і почвалав.

                — Пітєрбург... — промовив двічі гугнявим голосом крізь піднесений ковнір і — щез у темряві глухої, зимової ночі.

                — Уліво повертай! — казала Одарка, коли вихопилися з села. — Бо направо в напрямі Чепліївки реконесанс поїхав.

                Сидір, не допитуючись, слухав. Мимохіть пригадав собі біблійну Юдиту, майнула перед ним тінь Іродіади і Даліли, і всі ті хитрі жінки, про які чував в академії, бо щолиш недавно скінчив її, маючи ще в ушах краснорічиві слова Теофана Прокоповича... Всміхнувся...

                Одарка тулилася до нього, як хміль до тичини, гарна, любляча, безмежно віддана йому, — чого ж тобі ще більше треба, козаче?

                Недавно зустрілися з собою, а вспіли вже стільки пережити.

                Господь пособляв їм досіль, може, й на дальше ласки своєї не відмовить.

                І з тією надією принаглював коня до скорого бігу.

                Сотників син, скінчивши академію, поступив до гетьманської канцелярії, але прослужив тільки два місяці і добровільно попросився до Мручковсї сотні на осавула, бо забажав козацької слави в час теперішньої війни. Почуття честі не дозволяло сядіти за паперами тоді, як другі життя у жертву Марсові несли. По війні сподівався знов у канцеляристи вернути, а звідтам або на сотника колись дістатися, або в бунчукові товариші за воєнні заслуги попасти, від чого була і честь чимала, і вигода велика, хоч би й та, що суду ніякого не треба було боятися, крім гетьманського, а гетьман з бунчуковими товаришами дуже ласкаво поводився, покладаючись на них, що вони в першу чергу будуть йому помічниками в будуванню нової держави.

                Молодий Чуйкевич, про котрого добра слава кругом гула, був для нього зразком вірності.

                Сидір числився теж. до свідомих молодих козаків, на котрих гетьман всю свою надію покладав, знаючи, що старше покоління, знеправлене дотеперішньою політикою, дбало в першу чергу про власне добро, а не про загальне.

                І ось перші кроки на тій новій дорозі, котру Сидір вибрав добровільно, нелегкими показалися. Кождий день приносив нові пригоди, з дощу попадалося під окап.

                Від тих пригод аж у голові бриніло. Приском в очі доля сипала, воду з нього варила. Дотепер... А що буде завтра?

                Це щолиш початок баталії, а чим дальше в ліс, тим більше дерев. Бою з москалями ще й не було, лиш принагідні сутички. А вже й у тих душа на рамені сиділа. І тепер сидить, бо хтозна, чи командир не прочуняє зі сну і не пішле за ними погоні.

                Скоріш, скоріш!

                І вони з вітром у перегони летіли, як недавно, коли його

                Одарка з-під відьминої хати в слободу на санях полуживого везла. Тоді вона його, а тепер він її спасає. Коли б тільки Господь дав щасливо дібратися до своїх.

                В дотеперішніх пригодах він уже дещо обзнайомився з околицею. Догадувався, в якому напрямі лежить Чепліївка. Туди треба йому дібратися, не стрічаючися з московським реконесансом, про який натякнула Одарка.

                І він нарошне пробирався балками й байраками, щоб безпечніше.

               

               

                               XXVI

               

                Породистий, високої міри і великої сили кінь без надмірного зусилля ніс двоє їздців.

                І, на диво, йшов так послушно, ніби Сидір здавна був його паном.

                — Мабуть, це не московська коняка, а наша, — завважав.

                — Чому б то? — спитала Одарка.

                — Бо навіть не озирнеться тобі за своєю стайнею, лиш у Караївку спішиться.

                — Можливо, що це гетьманської стаднини кінь або якого панського хову. Тому й спішиться до своїх.

                — І звірині до своїх спішно.

                Кінь дійсно аж стогнав, так щире двигав наших утікачів. Щасливо з'їздили і виїздили з балок, перескакували байраки, сугаком шульгали крізь очерети, аж і попали на гурток людей, що грівся біля варти в придолинку, над самою річкою. Сидір гадав зразу, що це якась козацька або шведська сторожа, яка продрогла на морозі і тепер гріється біля огнища. Але, під'їхавши ближче, завважав, що не воєнні це люди, а світські, узброєні принагідне і будь-як, хто яку зброю у руки запопав.

                Огонь освічував їх хмарні обличчя, їх високі баранячі шапки і звисаючі вуса.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2