Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 36)

                Така зустріч не віщувала нічого доброго, і приходилося жалувати, чому не оминули заздалегідь тієї, на всякий спосіб, непевної купи.

                Але годі! Втікати було запізно, бо товариство побачило їх й гукнуло: "Стій!"

                Ще коли б Сидір і Одарка на окремих конях їхали, то можна було б пробувати щастя, але двоє на одному, — то таки дуже небезпечно.

                Тому й, не надумуючись довго, під'їхав до них і зупинився на кілька кроків перед огнищем.

                Привиклий до всіляких пригод, обкинув оком ватагу. Людей було сімох, всякого віку й різно вдягнених. Видно, не з одного села.

                Кілька коней ногами гребли сніг, добираючися до трави. Коні були хоч худі, але породисті, а по сідлах неважко було впевнитися, що це шведські воєнні коні. По них і догадався Сидір, на яке-то він товариство так несподівано наскочив.

                Шумовиння, котре в каламутній воді рибку для себе ловить. Підкрадаються до шведських постоїв і коней крадуть. Конокради, а як треба, то й горлорізи.

                Злість його взяла. Ось до чого несвідомість веде! Тут велике діло рішається, о майбутність країни змагання йде, а вони, — щоб коня запопасти!.. Коли б міг, повбивав би їх, як собак. Але затаїв у собі гнів і, під'їжджаючи, гукнув:

                — Здорові були!

                Спідлоба глянули на нього.

                — Доброго здоровля і вам! — відповіли непевно.

                — Далеко до Чепліївки, добрі люди? — спитав.

                — Кому близько, а кому далеко, — відповів якийсь хитрун.

                — Як же так?

                — Декому до смерті ближче, як до Чепліївки, — і дивився на офіцерську шинелю, дивуючись, що москаль по-нашому балака, хоч і таке буває, бо й наші у москалях служать.

                — Хто має доїхати, для того гонів десять буде, а хто ні, то й турбуватися не варто.

                — Отож я доїхати хочу, і тому питаюся, — відповів різко Сидір.

                — Московський офіцер до Чепліївки їде, та ще дівку везе? Від царя гетьманові дарунок? — і зареготалися.

                — Старому прелюбодієві!

                — Я не москаль, а свій, — відповів різко Сидір, — а гетьмана ти обиджати не смій!

                — Ого! — почулося кілька голосів. Але другі загалакали тамтих.

                — Лиши! Може, гетьман і правий. Пощо обиджать.

                Сидір побачив, що гурт тільки на одній точці згідний з собою, а саме на крадежі коней від шведа, а поза тим, що голова — то розум. І нова надія вступила в його серце.

                — Гетьман добра цілому народові бажає, від угнітів московських визволити вас хоче, — почав Сидір.

                — Від московських, то, може, й так, але й старшинські не легші, — відповів котрийсь і додав: — Але, якщо ви свій, так не погордуйте нашим товариством. Вип'ємо по чарці, і поїдете собі в Чепліївку. Свойого чоловіка ми не скривдимо. Ось вам моя рука!

                Підійшов і подав Сидорові велику, космату, як у ведмедя, руку.

                Сидір надумувався хвилину. Злазити з коня — значиться збуватися останньої надії на втечу. Але ж не послухати — все одно, що відтрутити, може, й приязну руку і наразитися на нерівний бій одного з сімома, маючи ще й безборонну Одарку біля себе.

                Стиснув простягнену руку і зіскочив з коня. Та ще він і не доторкнувся землі, як двох людей кинулося на нього. Двох поспіло йому на поміч, а трьох байдуже грілося біля огнища, нібито для них така сутичка була не новиною, а щоденним явищем.

                Огонь потухав звільна, бо дерево було мокре й сичало, як гаддя.

                Почалась шарпанина. Хотіли Сидора роззброїти.

                — Лиши чоловіка в спокою!

                — Ото!

                — Кажу тобі, зі мною діло маєш, не з ним!

                — Не питаюсь тебе!

                — Я слово дав. Я з козаків, козацьку честь знаю.

                Заспокоїлися якось і за хвилину сиділи біля потухаючого огнища, запиваючи згоду горілкою.

                — Гадаєш, що лиш козак честь має, а другі люди — ні? У всякого своя честь. Дотепер ми, посполиті, лиш з панами та старшинами дрались, а тепер бачу, що й козаки наші вороги.

                — Але коней на шведах добувать, то вони приятелі, — підхопив другий. — Коли ти козак, так чому не козакуєш?

                — На кочерзі на війну поїду, чи як?

                — Не пив би горшки, то й не проворонив би' коня.

                — Хробака заливаю. Ось чому п'ю. Але ти не піп, так не сповідай мене, бо як я тебе запричащаю, то й сам чорт не розгрішить!

                — Ой-ой! Та й налякав же мене пан козак, безштанько, що мало очкур з переляку не луснув.

                Одарка тулилася до Сидора. Ніхто її ніби й не бачив.

                — Люди добрі, — почав Сидір. — Бачу, що й між вами згоди немає, як нема її на цілій Україні.

                — І не буде, доки ми всіх оцих білоручків не пішлем чортові в зуби.

                — Вважай, щоб перше я тебе не післав, харцизяко!

                — Горлорізе!

                Насилу примирилися. Сидорові гидко ставало на душі. Не втерпів.

                — А чого це ви шведам не даєте спокою? Вони ж союзники наші, — спитав.

                — Ніяких союзників нам не треба. Робучий народ сам собі раду дасть.

                — З царем?

                — А хоч би і з чортом! Всіх ми вас перетриваємо. Ми з тутешньої землі родом, не навіяні.

                — А все ж таки негарно бідного шведа турбувати. З такої далекої сторони прийшов. Як же він без коня обійдеться?

                — І на нім далеко не заїде, а мають відняти москалі, так краще відіймемо ми, — відповів принагідний Сидорів союзник.

                На оцю циганську мораль Сидір відповіді не знаходив.

                — Бо то знаєте, — почав той, — мені теж ці наші промисли теперішні, так сказати, не дуже по нутру. Та що робить! Горе одно. Б'юся, як риба об лід, і — ніщо не виходить. То дитинка вродиться і вмре, то жінка зляже, то худобина здохне, куди не ступиш — хрест. Взяв я в нашого пана горшки ведер чотири на вишинк. І шинкую...

                — Пропиваю.

                — Не перебивай, чорт!.. Знаєте, як воно є. Випити всякий спішиться, а заплатити — ні. Минув місяць чи два, висохла моя бочка, але і в кармані сухо.

                — Бо дурний.

                — Мовчи!.. Взяв я знову ведер троє, і знов. Пан не спирається, боргує, аж нараз: "Плати!" Чим же я тобі заплачу, коли в мене, бач, і хрестини, і похорони, і худібка подохла?.. Не питає... На суд пізвав. І водилися ми, і судилися ми, і в сотні, і в полку, і в генеральному суді були, аж до гетьманської військової канцелярії ускочили, бо оба ми люди не прості, він шляхтич, а я козак.

                — І що? — спитав Сидір.

                — А що ж би? Не знаєте? Право за сильнішим стоїть. Програв я. По четвертому розділі 28 артикулу, пункті першім, якщо позваний не в силі заспокоїти свого позовника грішми по обліку, так тоді дозволяється награждать позовника недвижимим імінієм позваного, по оцінці. Говорив, ніби він і литовське, і магдебурзьке, і саксонське право наізуст витвердив. Недаром же літ кілька правувався і письменний був, від батька письма навчився і — навіть у Чернігові трохи латині лизнув. У нас буцімто всі козаки правом шляхетським судяться, але якщо козак з паном або зі старшиною в право зайде, так тоді якісь тобі другі, панські закони вигадують. Так і зі мною було. Програв я, а коли стали моє недвижиме добро оцінювати, так двір пішов за десять рублів, а морг землі за п'ятдесят шагів. Погадайте!

                — Морг землі, цебто двадцять сажень вшир, а шістдесят вдовж! — повторили гуртом.

                — За п'ятдесят шагів!

                — Морг навожений...

                — І оброблений, обсіяний.

                — Морг землі за п'ятдесят шагів!

                Кивали головами й зітхали... "За п'ятдесят шагів".

                — Що ж мені було тоді робить? До пана на відрібок іти? А луснув би він! Пішов я у посполиті, полетів з саранчею, як говориться у нас.

                — Не ти перший. Таких тепер чимало, — потішали його.

                — В кождій слободі козаки з посполитими, як горох з капустою, перемішані, навіть не вгадаєш, де козак, а де чорняк.

                — Як мир — то він козак, а як війна — так посполитий, щоб дома сидіть.

                — Промишляє народ.

                — А на який кінець?

                — На який? На такий, як я отеє зійшов. По дорогах промишляю.

                — Не журись, брате. І пани заїжджають себе. От у нас. Ще пан і не застиг, а вже сусід його двір наїхав. За довги, мовляв. Вдова кудись із діточками повіялася, душу спасаючи, а він сидить. Просидить десять літ, і маєток його.

                — Нігде правди нема, навіть між панами — ні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2