Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 37)

                — Поміж ними ще менше, ніж між людьми.

                — Гетьман ладу вдержати не може, бо війна, багато турбації має.

                — Багато.

                — А старшини все одно, що шляхта, правом сильнішого живуть. Від козаків землю скуповують, хоч воно в законах нібито й поставлено, щоб козак тільки козакові землю продавав.

                — Закони на те і є, щоб їх обходити.

                — Світ на неправді стоїть.

                — На ошуці.

                — Тому, бо рівного права для всіх нема.

                — Бо люди людьми... А ви з яких? — звернулись нараз до Сидора, ніби зразу спитати й позабули.

                — Сотниченко.

                — Ага! І самі, мабуть, у сотники вскочити гадаєте, а може, й у полковники.

                — Не знаю. На війну пішов.

                — У канцеляристах краще. Безпечніш. Та й суду ніякого не боїшся, ні сотенного, ні полкового; військовий суд тебе судить, гетьман за тобою стоїть, як і за товаришем бунчуковим. Добра вигадка, що?

                — Не знаю. З ніким не правувався.

                — Молодий ще. А вже, бач, промишляєш. У московській формі до москалів підкрадаєшся... Хитрець!

                Підсміхалися лукаво.

                — А може би, ти так до нас пристав? — питали, глузуючи.

                — Не хочу, негарно ви робите, панове. Кіннотчикові коня віднять — все одно, що руку відрубати.

                — Ще й покарають.

                — Може, й розстріляють такого.

                — Може, — так яке нам діло до того? Такі часи. Про себе думай, не про шведа... Чого лізе до нас? Сидів би собі за морем та до Лютра молився б.

                — А нас москаль дорешти прикрутив би, — завважав Сидір.

                — І без того прикрутить. Не бійсь! Цар від гетьмана сильніший.

                — Бо цар!

                — Бо за ним сам Бельзевуб стоїть. Не одолієш його.

                — Ні.

                — А коня все-таки або продаш, або дмухнеш на ньому, куди тобі треба, хоч би й на Січ.

                — На Січ нелегко перебратися тепер. Кажуть, цар дороги в Запорожжя, як ока в голові, пильнує.

                — Бо боїться, щоб запорожці до Мазепи не перейшли.

                — Не перепинити йому запорожців. Хитрий народ.

                — І лицарський. Як схочуть, так таки перейдуть. А тоді й ми пристанемо до них. Куди запорожці, туди й народ. Вони за нами стоять.

                — От Палія жаль, цей за нами стояв.

                І стали згадувати фастівського полковника щонайкращими словами, стали гетьмана зневажати, що видав його цареві.

               

                Ой де ж то тепер пан Палій Семен,

                Де він тепер журиться,

                Та невже ж йому, бідному, в уму

                Ще й досі Хвастів сниться...

               

                Журлива п'яна пісня хриплими голосами підбігала північному вітрові назустріч.

                — От де був козак! От де була щира душа людська! Абазина на паль посадили, Самусь гетьманські клейноди Мазепі вручив, а Палій все-таки ще тримався.

                — Це був козак.

                — Це був оборонець нашої волі.

                — Це був ненависник всякого насильства.

                Сидір не міг добитися до слова. Бачив, що як колись, так і тепер душа поспільства Палієві, а не гетьманові сприяє.

                — Лицарський дух одно, а політика друге, — почав. — Знаєте, як гетьман обороняв Семена Пилиповича. Нелегко йому приходилося відстоювати фастівського полковника зарівно перед Польщею, як і перед Москвою. А відстоював же, поки міг.

                — Поки не піддурив.

                — Бо мусів.

                — Як я чого не хочу, то й не мушу.

                — Гетьман побоявся за булаву.

                — Боявся, щоби народ булави від нього не відняв та не вручив Палієві.

                — За булаву війна йде, не за що.

                — Не за добро наше, посполите.

                — Їм до нашого добра, як мені до торішнього снігу Власними пожитками турбуються, не нами. Нагарбали землі, хуторів, млинів, ставів, усяких пожитків, золотистими каритами, як польські вельможі, Їздять, фореси, гайдуки, стремінні, гончі, ловчі, чортзна-що... і має тут бути добро на Україні?

                — Козаки на посполитих сходять, посполиті, як цигани, з місця на місце перетягаються, роздивляючись, де кращий хрест стоїть.

                — Хрест? — спитав Сидір, не знаючи, до чого цей веде.

                — А хрест. Хіба ви не чували? Як який там пан землю під нову слободу відводить, так хрест на ній кладе і на ньому виписує або карбує, які-то він полекші тим поселенцям дає, що до нього перейдуть. Мені теж незабаром привілеї на мойому побілку, себто на моїй "волоці осадженій", кінчаться, і я сина післав, щоб за яким новим, добрим хрестом розглянувся.

                — Ціле наше життя — це один хрест.

                — І нелегкий.

                — Куди! Аж тобі очі з лоба лізуть, як несеш.

                — Тому-то мало хто й нести бажає.

                — От посидить скільки там літ, навіть домівки людської не поставить і тільки глядить, як би йому на нове місце перебраться.

                — На кочевиків збирається народ, на бурлаків.

                — А що робить?

                — Що робить? — і очі їх стали зиркати зловіщр.

                Сидір сидів, як лящ на сковороді. Спішився. У його тільки й гадки було, щоб у Чепліївку, а їм на розмову зібралося. Не слухати — все одно, що обидити "добрих людей". Ще чого доброго й покалатають тебе або гуртом кинуться, як на кодло панське, старшинське, і рознесуть. Треба, бачите, якось так хитромудре невеликим коштом вихопитися з тієї балки.

                — Багато ви дечого мені сказали, чого я досі не знав, — почав.

                — Бо молодий. Ще не розглянувся по Божому світі.

                — І гетьман не одного, може, не знає, хоч старий.

                — Не знають пани, що людей болить.

                — І знати він не хоче.

                — Як на худобу дивиться на нас.

                — Гетьте з ним! Краще вже під царя православного. Хоч за віру святу постоїш, в наругу її ксьондзам не віддаси!

                — А гетьман запродати нас гадає.

                — Єзуїтам.

                — Лютрам.

                — Панам.

                — Хто більше дасть.

                — Кому вигідніш буде.

                Горілка ще більше злісними їх робила.

                — Чому ж ти, сотниченку, не п'єш? Гордуєш чорняками, саранчею ненаїсною?

                — Пий! На дні молоді дні!

                — І дівка твоя хай пригубиться.

                — Це не дівка, — відповів, — а дружина.

                — Яке нам діло до того, що вона тобі? Не сунемо носа до чужого проса. Коней, не жінок, відбиваємо.

                — Конокради ми, — притакнув той із козаків.

                — Горлорізи! — і жбурнув чарку в огонь. — Тю! От на що зійшов чесний козак!

                — Ого, ого! — загуло кругом. Бач якої почав! Козацької честі заманулося.

                — А заманулося, щоб ти знав. І плюю ж бо я на вас і на погані промисли ваші... Тю!

                — А ми на голову твою.

                — Тю!

                — Тю!

                Схопився, як ужалений, і до шаблі. Тамті теж. Двох на двох. Останні і дальше біля огню сиділи, мов поснули. Сидір кинувся у боротьбу:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2