Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 40)

                Мовчала хвилину.

                — Він був добрий.

                — І чесний і хоробрий, знаю, знаю, але чи любила ти його, питаюся.

                — Він пропадав за мною.

                — А ти?.. Чому не відповіш на питання?

                — Поміж мною і ним все наша перша любов стає.

                Войнаровський задумався.

                — І за мною вона теж, як тінь, снується.

                — Мститься, бо ми зневажили її.

                — Карає нас.

                — Кажуть, гріх не любити того, кому присягала, а я гадаю, що куди більший гріх не присягати тому, кого любиш.

                — Ти поповнила гріх.

                — А ти, Андрію, ні?

                Потонули в гадках... За дверми почувся шорох. Наслухували хвилину.

                — Мабуть, дядькові якась гадка до голови прийшла, встав і записав собі, щоб не забути дорана. В нього це часто буває.

                — Якби не та булава, не боліла б голова.

                — Хто її запопав, той спокій попроїдав.

                — А все ж таки для неї ви жертвуєте усім. Для неї й ти, Андрію, жертвував нашою любов'ю.

                Хотів перечити, виправдуватися, — не давала.

                — Ах, кинь ті викрути! Знаю, гетьман шукав для тебе жінки між княжними, та не без твоєї згоди.

                — Може, — а асе ж таки я не вженився донині, а ти — Обидовська.

                — Бо Обидовський сватів прислав, а Войнаровський тільки гарні слівця підсилав до мене. Мусіла я волю батьків сповнити.

                — Як Мотря.

                — При чім тут Мотря? Мотря нікого не любила, лиш свою мрію, химеру, а я любила тебе й люблю. Не перебивай. В ту пору, коли тобі грозить небезпека, хочу бути при тобі, не так, як Мотря, що Чуйкевича з гетьманом пустила, а сама залишилася в Батурині, Бог вість чого.

                — Дивно, як гарні жінки не любляться, — навіть сестри.

                — Тільки мужчини так люблять жінок, що похибок їхніх не бачать. Я Мотрю люблю, але знаю, що вона непритяменна.

                — Може, якраз тому й подобається мужчинам.

                — Так було тоді сватів до неї післати; мати, певно, вибрала б тебе, а не Чуйкевича. Чому не післав?

                — Чому? Бо я любив Мотрину сестру, Ганну.

                — Ні, бо ти — баба. — Войнаровський здригнувся. Але вона вже вспіла притулитися до нього й щебетала, як дитина. — Та який би він не був, цей пан Андрій, Ганна його любить. Вона їхала до нього, лід на Десні тріщав, московські кулі свистали, а Ганна про ніщо не дбала. Пан Андрій не покине Ганни, правда?

                Не відповідав, лиш притулив її до себе і слухав того щебетливого голосу, як співу.

                Метелиця гула, сніг шибки у вікнах обліплював, ніби зима замурувати тих двоє хотіла й відділити від світу.

                Нараз Ганна, зміняючи голос, спитала:

                — Чого це люди такі дурні?

                — Дурні?

                — Так. Хоч би й ти, Андрію. От одружився б був, любив би жінку, а вона тебе, плекав діток...

                — І помер смертю чесного чоловіка.

                — А хіба на війні краще?

                — Обов'язок, Ганно.

                — Чому якраз на тебе цей обов'язок паде?

                — Хтось же мусить його сповнити, хтось мусить послухати голосу землі.

                — Той голос страшний!

                — Могутній.

                — Заглушує голос серця, робить варварами людей. Не люблю його, ненавиджу війни, хоробрості, лицарства, я люблю чоловіка.

                — Яка ж ти не подібна до Мотрі!

                — Я жінка і тільки жінка, котра слухає голосу серця.

                І цей голос привів мене до тебе.

                — Бідна, чому ти послухала його?! Ти Кочубеївна, а Кочубеї підуть тепер в ласку в царя. Могла підскочити високо.

                — А так низько паду... Правда?.. Ні, Андрію. Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хочу бути з тобою, з гетьманом, з вами. Хочу з своїми жити і вмирати.

                — Вмирати? Тобі це слово не до лиця, Ганно. Ти така

                свіжа, чорнобрива. — Як кукла.

                — Ні, як весна, як саме кохання. Тобі лиш жити й любити, а в нас не радість, а тривога, а перед нами не життя, а смерть, — пустиня.

                — І так балакає той, що по Мазепі булаву має носити Соромся! Я такого не хочу. Давай вип'ємо вина: за кращу долю, за надію, за наше друге життя. Хай завтра світ в безвісті провалиться, ми нині веселими будьмо. Пропадай горе, веселися доле! Ось тобі мої уста, бери, цілуй, цілуй!

               

                Метелиця ущухла, сніг на шибках рожевів, ніби це не сніг, а платки вишневого цвіту до шибок поприліплювалися.

                — А про Батурин ти не чувала, Ганно? — спитав по хвилині він.

                А вона відповіла:

                — З Батурином, мабуть, погано, Андрію.

                — Не на гаразд покинули ми його.

                — Ой ні. Проїздом чула я, як там сильно гармати грали, город горів. Така горяч била, як з пекла.

                — Чорти облягають Батурин, а як добудуть, то пекло з нього зроблять.

                — Там мати з Мотрею, а ми тут, а батько... — І очі прикрила рукою.

                — Батько благую часть ізбрав, — гадав потішити її. А вона кинулася йому на шию і — розридалася. — Чого ж бо ти? Цить, дядька розбудиш! Сталося. Мабуть, так Бог хотів. І не відстанеться. Сама ти перед хвилиною казала, щоб понехати чорні думки, цить!

                — Благай дядька, принаглюйте короля Карла. Як же так, оставили гатьманську президію і не поспішаються!

                — Поспішаємо, Ганно, але ж ти не забувай, що це не полк, а велика армія, з табором, з лазаретами, з гарматою. І над королем ми не маємо сили, над ним ніхто сили не має.

                — Так чого тоді в'язалися, чого переходили Десну? Треба було наладити з царем.

                — Не нам знати, що треба. Це щолиш для наших нащадків ясним стане. Гей, коли б то цей розум наперед мати, що опісля.

                — А мають же його великі люди.

                — Буває, але рідко. Errare humanum est [86].

                — Страшно! — і притулилася до нього, як перестрашена дитина. — Страшно мені. Ввижається, що Батурин добутий, руйнують його, людей ріжуть, катують.

                Не заспокоював її, знав, що слова тут безсилі.

                — Що вони переживуть, перестрадають, заки погибнуть... Коли я доїздила до Десни, за мною гонили москалі, кількоро їздців, от-от і зловлять. Саме тоді наткнулася я на наших. Між ними одна дівчина була, гарна, як образ. Відстрілювалися ми вкупі. Аж один і каже до мене: "Всім нам не спастись. Переходьте ви на другий бік, а ми спинятимемо погоню. Ви до гетьмана, значиться потрібніші". Жалую тепер, що згодилася, але я не Мотря, лицарського духу не маю. Спасала життя, незважаючи на них. В половині річки озирнулася я, — їх не було!..

                — Погибли або москалі в полон забрали.

                — Їх життя на мою совість паде. Страшної

                — Тепер совісті нема, — тепер війна, а війна безсовісна.

                — Жаль тієї гарної дівчини; над нею москалі будуть знущаться.

                — Це, мабуть, тая вихрестка з Гірок, що в Мручкового осавула влюбилася. Але як же ви аж за Десною зустрінулися?

                — Бо я до Гірок пішла, а не заставши вас, назад через Десну вертала.

                — А вони?

                — Вони до Караївки доїздили, як на них москалі наскочили. Втікли за Десну і там-то на отсей московський відділ наткнулися, що за мною гнався.

                — Москалі, значиться, добре бережуть Десни.

                — Собаці перескочити важко.

                — А все ж таки на великий бій не зважуються. Перше знесилити хочуть.

                — Я так само гадаю. Так що ж! Тут король Карло вожд, не ми.

                — Боюсь, щоб вождем не було безголов'я.

                В світлиці стали майоріти стіни, образи, меблі. Щолиш тепер побачив Войнаровський, яка збідована була його несподівана гостя. Біла, аж зелена, очі запали глибоко, уста полиняли.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2