Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 53)

                — Не чуєш? Щось озивається з-під землі.

                — Затьмарило тебе! Вигадуєш Бог вість що.

                — Глухоман! Кажу тобі — голоси чую! Не вали так джаганом! Заступ бери!

                Відхилювали шкурятяний каптур від правого уха й наслухували.

                — Наче котеня м'явчить.

                — Яке там котеня — дитина. Добре чую. А ось тепер хлипає жінка. Клич людей! Удвох не дамо ради.

                Прибігли. Руками розгрібували румовище, щоб скоріш дібратися до кам'яного льоху, з якого голоси людські добувалися.

                Аж і винесли звідтіль молодицю з немовлятком при груді. Смолоскипи яркіше спалахнули, і червоні язики кинулися лизати обличчя, наче виліплені з воску. Молодиця дихнула повітрям, хоч і як вонючим, а все ж таки свіжішим від того, в якому стільки днів і ночей задихалася, і непритяменним зором глянула на своїх спасителів.

                — Звірі, пустіть! Бачите, дитина на руках. Бога ви не боїтесь! Пустіть!

                Рванула собою, хотіла бігти кудись, втікати, але ноги послуху відмовили. Мов мертва, повалилася на руки козаків. Дитина кидала собою, як риба на піску.

                — Води скоріше! Натирай горівкою виски! Діда поклич!

               

                Прийшов із замку дід, каплями якимись жінку й дитинку чутив, долонями виски їм гладив, аж знову розплющили повіки.

                — З другого світу відкликав! — загомоніло кругом.

                — Житимуть.

                Тішилися люди, що два огники на цвинтарищу не погасли.

                Взяли їх і, мов свічку й свічечку маленьку, вважно на замок несли, запираючи дух у собі, щоб не здмухнути.

               

                — Також людина цей дід.

                — Звідкіля він?

                — На руїні з'явився, мов із-під землі виріс. Ніхто його імені не знає. Дід, та й тільки. Кажуть, словечком не обізветься, лиш своє діло робить. Не одного він тут, мов Лазаря, з домовини добув. І на замку якісь комнати прочистив, туди стягає їх. Лікує і харчує Бог знає чим.

                — Несамовитий дід. І дивитися на його моторошно.

                — Чорт своїх, а Бог своїх на землю посилає.

                — Небо пеклові не піддається.

                — Ні...

               

                І дальше гребли.

               

                Найжахливіше біля церков було.

                Туди збігався народ, вірячи, що ворог перед дверми святинь зупиниться. Це ж оден Бог і віра та сама, — як же ж Господа свого зневажати?..

                Завелись...

                Для побідника і Бог побідженого — не Бог. Богом був тут цар, а приказ вождів сильніший від голосів віри. Меншикова боялися, не совісті своєї. Церкви трупами начинили.

                На гори тіл валилися різьблені стовпи престолів, ікони з грюхотом розбивалися об черепи людські, свічки з панікадил злітали, висмалювали очі і підпалювали одіж, аж і склепіння заломлювалося, хилилося вниз, летіло й торощило те все, чого дорешти не понівечив ворог.

                Не церкви були це, а монументи варварства, образи того, що роблено з Україною протягом довгих літ.

                Казав би ти, що нема способу дібратися до отсих жахливих могил, щоб розгребти їх і відділити тіло від жужелиці.

                А все ж таки і до цих ран доторкалися наші самаритяни. Крок за кроком вдиралися вглиб, ніби в праліс, бурею знівечений, виносили збезображені останки людських тіл і складали їх до спільних ям, а кожду зацілілу дощечку з дорогоцінних ікон, кождий шматочок з риз золототканих, кождий лист із старовинних літургійних книг відносили на замок.

                Що з землі зросло, най обернеться у землю, як родючий погній для нового життя, а що святого сотворили батьки, хай переймуть наслідники їхні, щоб відчути зв'язок кращої майбутності з минувшиною страшною.

                Росли могили, прочищувалася руїна, розвівалися останки домів. Вітер роздував труповонний сопух.

                Мовчав Сейм, небо не розплющувало зорішливих очей.

                Лиш смолоскипи, як червоні хустки, маяли серед чорної пітьми, над могилками, в обсмалених пожежею садах, вили бездомні пси, а крізь тьмаву імлу, мов з-поза світу, поблискував місяць.

               

               

                               II

               

                — Ось де ми зустрінулися, Мотре Василівна!

                — Там, де й розпрощалися, Іване Степановичу, в Батурині.

                — У Батурині?.. Де він?.. Його нема.

                — Він у серцях наших, в пам'яті людській, у майбутності.

                — У майбутності, — повторив, гірко всміхаючись, гетьман. — У майбутності.

                — Так, у майбутності, Іване Степановичу, — стояла при свойому Мотря, — бо навіть цар землі і неба знівечити не може.

                — Але люди, Мотре! Де люди?

                — Люди з землі і з неба.

                — Правда твоя, — притакнув, — люди з землі і з неба. Я з землі, а ти...

                Не дала йому докінчити.

                — Я з пекла, Іване Степановичу, з пекла! Злість одна, помста одна, — більше нічого не хочу, не бажаю. Хто бачив, як конав Батурин, тому вже не радуватися довіку, не всміхатися навіть до рідної дитини, не любити, лиш ненавидіти!

                Гетьман зжахнувся.

                — Мотре Василівно, що ви це? Вам не личать такі слова. Ви жінка, прегарна жінка.

                — Цитьте! Коли б ви бачили, що тут з гарними жінками творили! Ні, ні! Не нагадуйте про красу, про добро, про кохання, забудьте, що вони є на світі! Надто вже добрі були ми, — і що нам за це? Земля наша — толока повсякчасна, жировище звірів, а звірі доброго слова не розуміють, вони огня і заліза бояться. Треба нам бути палкими, як огонь, і гострими, як меч...

                Гетьман з острахом дивився на Мотрю.

                — Лишіть це нам, мужчинам, а самі останьтеся такими, як були. Ненависть тільки нівечить, а творить любов.

                — Ха-ха-ха! Багато вона натворила, — відповіла Мотря, показуючи рукою на вікно.

                — Так, справді, — притакнув гетьман, — ненависть поборола любов, але тільки на час, бо любов усе ж таки сильніша від злості. Вона відбудує руїну. Самі ви перед хвилиною сказали, що чоловік з землі і з неба. З неба ненависті бути не може, вона з землі, — може, з пекла, а любов з неба, і невмируща, як воно.

                — Нам треба земної любові, Іване Степановичу, не небесної. Треба нам зродити й виховати покоління нове, сильне і невгнуте. Не співати нам про плакучу березу, не скиглити чайкою над колискою дитини, не грати на розбитих бандурах, а змалку привикати до бренькоту шабель і до гуку гармат. Жахливе, невблаганне, грізне те наше українське життя! Про Берестечко співаємо й досі, а про Конотопи забули.

                — Про Конотопи забули, — повторив гетьман і поник головою.

                І щолиш тоді побачила Мотря, що голова та вже не таха чорна, як була донедавна. Ніби інеєм припорошило її. І не так гордо трималася вона невгнутих рамен. Ніби тягар великий принизив її. Побачила це Мотря, і на устах, що перед хвилиною ненависть проповідували, появилося спочуття. Не бачив, але відчув його... Пригадалася Ковалівка й Бахмач, пригадав собі, що після смерті матері не має ні одної жіночої душі, перед котрою міг би розкрити своє серце, — але разом із тим прийшло на гадку, де він тепер.

                Не міг скрити тієї бурі, що бушувала в ньому. Руками голову стиснув:

                — Мотре! Мотре!

                Мотрі мороз пішов по спині.

                Це говорить він, в якого руках майбутнє цілої країни, і в такий мент, як нині!.. Як він сміє бути слабим?! Хотіла йому це сказати — просто й безсердечно, хотіла кричати, щоб не виявляв себе другим, ніж був тоді, коли вона його полюбила.

                Але почула, що любов побіджує її.

                — Іване Степановичу, — проговорила тихо, — важко тобі?

                Не знімаючи очей, відповів:

                — Важко, як ніколи.

                Мовчали. Крізь вікна долітав скрегіт заступів і гомін козаків-гробокопателів. Ворони з дерев на дерева пролітали, кракаючи злісно, що люди добичі їх збавляють. Вони ж сестри війни, це їх жир! Пощо трупів загрібують у землю, пощо бідних птиць поживи збавляють? Зима надходить, жорстока, люта зима...

                Мотря чула, що гетьманових слів без відповіді оставити не може.

                — Гадаєш, Іване Степановичу, — почала, — що мені легко?

                — Того я, Мотре, гадати не можу. Але не знаєш, як відповідальність гнітить.

                — Хто її приняв на себе, хай страдає. Пора привикнути до цього, — відповіла.

                — Знаю. А все ж таки я тільки чоловік. Не осліп і не оглух. Бачу, що діється, і чую, що тут діялося, Мотре. Не здержу я!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2