Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 54)

                — Мусиш, — крикнула, — мусиш! Хоч би валився світ, хоч би всі трупи з гробів повставали і казали: "Вертай!" Цей шлях судилося тобі пройти. Не колотитися нам довіку, як отарі загнаній в огорожу і батоженій страхом. Ми народ, а ти провідник його. Одна смерть може тебе спинити. Але я чую, що вона ще далеко.

                — Своєї смерті не боюся, Мотре, а страшно мені, щоби не вмерло діло.

                — Велике діло не вмирає ніколи. Поховаємо трупів, нове життя добудемо з руїни. Хоч як ми у Ковалівці прочищували стежки, а трава все-таки виростала... Люди ж сильніші від трави.

                — Правда твоя. Та подумай, Мотре, яке покоління виросте з нинішньої жахливої днини? Батьком його буде страх, а матір'ю покора, — покоління рабів.

                — Вбий рабство доостанку. Без пощади, без милосердя. Чим більший жах, тим тривкіша пам'ять. Замовкне голос Петровий, а зойк мордованого Батурина лунатиме крізь століття. Правнукам причується колись, як мордували їх предків.

                Гетьман очі на неї підвів.

                То не колишня Мотря стояла перед ним, а видиво якесь. Тамта тягнула до себе, приманювала, як молодість, як весна, сп'янювала, чарувала, а теперішня поневолювала, побі-джувала, як Немезіс, як фурія, як світовладна конечність.

                — Ти страшна, Мотре! — сказав і закрив рукою обличчя.

                — Страшна, як доля України, — відповіла.

                Мовчали, але чули, що це не мовчанка, а лиш розмова, на котру слів немає.

                Заскрипіли двері, і гетьман побачив пару вірних очей.

                — Увійди, Кендзеровський, — сказав, і гетьманський покоєвий спинився біля порога. — Що нового?

                — Нічого. Ваша милість, може, повечеряти зволять?

                Мотря зірвалася з місця.

                — А це куди? — спитав її гетьман.

                — До моїх недужих. Дідусь не дасть собі ради з усіми. — І вийшла.

                Кендзеровський розставив похідний складний стіл, добув із ящика срібну посуду і накладав на тарілки страву.

                — На Гончарівці був? — питався його гетьман.

                — Збігав, милосте ваша.

                — І що?

                Кендзеровський мовчав.

                — Камінь на камені не остався, правда?

                Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана.

                — На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, — промовив.

                — А в Бахмачі?

                — Бахмача не спліндрували.

                — Хоч оден дах мені над головою лишили.

                — Не вспіли зруйнувати, милосте ваша.

                — Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив?

                — Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини.

                — Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? — І гетьман підступив до вікна, щоб затаїти своє збентеження.

                Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішне різьбленою, хуторами, гаями, банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо. Весь край лежав, як мрець на марах.

                Нігде й сліду людського животіння...

                Про гунів і татар розказували колись, що куди вони пройдуть, там і трава не поросте більше.

                Мабуть, ми даром всю вину за зруйнування нашої першої держави на татарву спихаємо. Тією заслугою мусять вони поділитися з нашими північними братами... І гетьман думками став пробігати криваві стежки нашого минулого від року 1169-го аж донині, від першої руїни Києва аж до зруйновання Батурина.

                Кендзеровський, не сміючи переривати цих думок, висунувся безшумно з кімнати.

                Увійшла Мотря, а побачивши гетьмана в задумі, хотіла й собі податися назад.

                Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї:

                — Мотре, ви не дорожите собою.

                — Я?

                — Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі.

                — А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ, як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, — скрізь була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить.

                — Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв'язків.

                — Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я хотіла другою бути... Ви знаєте, як я хотіла... Змирилася перед життям, каялася гордості прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим. Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви самі зволили сказати.

                — Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для вас.

                — А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?.. То вони мали страдати, а я ні? Справедливо це?.. Всі ми діти тої самої землі, одні — її кість, а другі — сіль, але коріння одного. Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і і розточаться врази її, і побіжать от лиця її ненавидящі її.

                — Мотре! — промовив гетьман. — Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте мене, киньте чорні думки.

                — Вони для мене ясні.

                — Та небезпечні.

                — Для мене ні.

                — Але для других і — для мене...

                — Для вас, Іване Степановичу? — І глянула на його очима, в котрих побачив майбутність тисячооку. Взяв її за руку.

                — Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок.

                — На м'ясо й дивитися не можу.

                — Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали.

                — Гореч на моїх устах.

                — Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що перед хвилиною сказали.

                Голос його звучав м'яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні. Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої.

                Заслухана і задивлена в минуле, незчулася, коли опинилася біля його. А він, мов хазяїн гостерадісний, краяв хліб, мастив його медом і подавав її. Брала й несла слухняно до уст.

                — Багато пережили ми, Мотре, багато!

                — Пережили ми велике, і не бути нам малими!

                — А що ви про Чечеля гадаєте? — спитав, щоб відірвати Мотрю від її власних гадок.

                — Дай, Боже, більше таких.

                — А Кенігзен?

                — Краще своїх за нашу справу постояв. Коли б не злощасне ядро, може б, Носову зраду переміг.

                — Супроти зради не маємо ради, — відповів гетьман. — Одинока, щоб зрадники не родилися більше.

                — Клин клином вибивають.

                — Як гадаєте, Мотре?

                — Ніс зрадив, щоб убити зраду. Другого Носа не буде.

                — Гадаєте?

                — Хочу.

                — Ах, коли б наше хотіння перетворилося в діло, одна десята часточка його, одна сотна! Як гарно було би тоді, — мов у раю!

                — Силою треба хотіти.

                — Силою... — І гетьман похитав головою. — Без згоди і сила безсила.

                Чули, що вривається розмова, бо балакають про те, що від них не залежить.

                — Гетьмане! — почала нараз Мотря. — Ти або припізнився, або поскорився на світ. Кому ти гетьмануєш? Гадкам і бажанням?

                — Гетьманую помершим і ненародженим, Мотре, і це моє нещастя.

                Задумалася, а по хвилині, як би спросоння заговорила:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2