Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 59)

                Та, на диво, гетьман нині, незважаючи на сильні зворушення під час панахиди в церкві, якось добре тримався. Ніби забув про збурений Батурин, а бачив зацілілий Бахмач, Переходив від одної канцелярії до другої, вислухував питань, приймав звіти, рішав. Бог його знає, звідки в ньому тільки сил бралося і як він у тому хаосі всякого діла не губився... Голова!

                Щолиш підвечір відійшов до своїх покоїв і казав, щоб годину-дві не турбувати його.

                У великій салі засвічено всі свічки, прийшов Войнаровський з Ганною Обидовською і Чуйкевич з Мотрею. Покликали також Апостола і старого Чуйкевича тільки. Орлика від роботи не відривали. Лакей розносив перекуску, а Кендзеровський наливав чарки старим вином, якого в гетьмана в кождій палаті було чимало.

                Апостол, вихилюючи першу чарку, шепнув до старого Чуйкевича:

                — Але ж бо, мабуть, це вино Меншикову на Гончарівці смакувало.

                А Чуйкевич до нього:

                — Уважай, брате, щоби Меншиков ще й тебе тим вином не угостив.

                Апостол підкрутив закарлючений вус.

                — Суддя зі злочинцями діло має і в найчеснішому злодія бачить. \

                — Судді помилятися не вільно.

                — Бог тільки непомильний.

                — Тому-то й не хвали днини, поки не звечоріє. Мазепині старшини радо собі колючки за обшивку пускали, оден другого в непевних намірах запідозріваючи.

                Гетьман лиш деякі відірвані слівця чув, але і з них догадувався змісту розмови, та вдавав, що не цікавиться нею.

                — Що ж там, Ганно Василівно? — звернувся до Обидовської.

                — Нічого, ваша милосте. Гарно так.

                — Гарному весь світ гарний, — засміявся гетьман.

                — А чим би то й ні? — боронилася Обидовська. — Перебули всячину, бували і на возі, і під возом, аж тут сидимо в гетьманському палацу, тепло, ясно, як у раю.

                Ангели, що заблукалися на землю, — завважав гетьман. — Нічого, і таких нині треба. Веселішає на світі... а що ж ти на це, Мотре Василівно? — звернувся до Чуйкевичевої.

                Мотря, не надумуючися, відповіла:

                — Ваша милість знають, що я.

                І, перескакуючи на іншу тему, стала йому дякувати, що подбав про її лічницю. Деякі з недужих вже й забалакали про те, коли їм вільно буде до Батурина вертати.

                — Скажи їм, що й мене туди тягне, так заки до хати вернуть, треба перше ворога позбутися з подвір'я. Заки відбудовувать руїну, треба перше незруйноване від руїни забезпечити.

                Кендзеровський наливав вина до гетьманської чарки. Гетьман його за руку вхопив.

                — А без отруї? — спитав.

                Кендзеровському обличчя збагровіло і зараз побіліло, як полотно.

                — Ваша милосте! — промимрив голосом, в котрім почувалося і здивовання, і біль, і жалість. Гетьман усміхнувся.

                — Не дивуйся. Ми тепер, так сказати, суперники. Я гетьман, і твій шурин, Іван Ілліч, теж гетьман. Тільки я бувший, а він "настоящий", свіжо царем настановлений, а митрополитом поблагословенний. Не диво, якби ти ради свого шурина старому гетьманові дорогу на другий світ промостив.

                Чарки на підносі в руках Кендзеровського дзеленькотіли.

                Гетьман по плечах його поклепав.

                — Ну, ну, синку! Я лиш так собі жартую.

                — Надто болючий жарт, — відповів Кендзеровський і зжахнувся своєї сміливості.

                — Прости! Якщо я не довірював би тобі, так у закладники взяв би, як Іван Ілліч моїх бере, або, як цар, жінку Бистрицького в закладницях тримає. Наливай дальше чарки!

                Мотрю немило вразила ця розмова, але Чуйкевич заспокоював її.

                — Іван Степанович універсал Скоропадського читав. Дуже його це заболіло. Новий гетьман був йому близьким чоловіком, аж нараз бач що.

                А гетьман, вихиливши чарку, знову до Кендзеровського звернувся:

                — А тепер я вже не жартом, а поважно питаюся тебе, чи не спішно тобі до Стародуба? Все ж таки ти новому гетьманові родина, а я тобі чужий.

                — Бувають чужі від найрідніших ближчі, — відповів, кланяючися, Кендзеровський. — Поки ваша милість не проженуть мене, остануся біля його достойної персони.

                — Чуєш? — торкнув старий Чуйкевич Апостола.

                — А ти чув? — спитав Апостол, і тихо зробилося в салі.

                — Ангел над Бахмачем пролетів, — засміялася Обидовська.

                — До Ганни Василівно! подібний, — завважив гетьман.

                — Ах, ваша милосте, куди куцому до зайця, — боронила-^ ся Обидовська. — Споганіли ми, більше до чортиць подібні стали. Грішимо, ой, грішимо, аж страшно, як то колись у смолі горітимемо.

                — Не треба гіршого пекла, як тепер, — завважив генеральний суддя.

                Обидовська споважніла:

                — На мою гадку, це, що тепер, більше на бурю подібне, ніж на пекло. Кругом море реве, хвилі горами знімаються, скалисті береги торощать, а ми на кораблі заховалися. Корабель не кріпкий, щоправда, так зате кермач досвідний.

                — І не оден, — перебив її гетьман. — Бо вже і другий біля керми стоїть... І це якраз для корабля найгірше. Двох керманичів, і згоди поміж ними бути не може, бо оба вони не в одну провідну зорю задивилися, не в оден гуж вони тягнуть.

                Сказав і задумався. Нараз, повертаючися до Чуйкевича, спитав:

                — А де ж цей твій сотенний осавул Сорич, чи як там йому на ім'я? Поклич його. Послухаємо, як то нового гетьмана обібрали.

               

               

                               VIII

               

                На війні так не боявся Сорич, як тепер, коли входив до гетьманської салі. Раз, що ніколи в великопанських покоях не бував, а друге, що не вірив, щоб гетьман міг його ласкаво приймити. Боявся, чи не піддурюють його мостиві пани, щоб насміятися. Та ж він нині цілу церкву стривожив, мало що великого нещастя не спричинив.

                Увійшовши й побачивши гетьмана, як довгий, повалився йому до ніг.

                — Негідний я милості твоєї, ясновельможний пане, ледар я окаянний! Не ласки, а кари твоєї прошу! Але гетьман підніс його, ще й сідати казав.

                — Коли б я тебе карати хотів, то не кликав би до себе, а в канцелярію на допрос післав би. Ти у Глухові був?

                — І в Глухові був, і в Лебедині. В Лебедині бачив, як цар мазепинців (прости за слово) карав, а в Глухові Івана Ілліча в гетьмани вибирав.

                — Так тоді розкажи нам про цей вибір, але коротко, бо часу не маю, а від очевидця послухати рад би.

                Сорич перевів дух, глянув кругом, чи не сон це йому сниться і почав:

                — Сотня моя, як це милості вашій відоме, до Ніжинського полку приналежить. Полковник наш, пан Журахівський, з царем кріпко держить, так кріпко, як і нас в руках своїх тримає. Казав з чолобитнею іти, так і пішли ми.

                — Усі?

                — Хіба хто нездужав або на час не поспів, так не пішов. А в мене здоровля кріпке, і сотня моя біля Ніжина стояла, годі було не послухати "начальства".

                Гетьман притакнув:

                — Годі!

                — У Богданівні збиралися ми. Крім ніжинців, прибули ще: стародубський полковник Іван Ілліч Скоропадський, чернігівський Павло Леонтійович Полуботок і переяславський наказний пан Тамара. З ними їх полкові старшини, сотники і сотенних старшин та військових товаришів хмари.

                — Коли це було? — перебив йому гетьман.

                — Цього місяця з другого на третій день, у четвер якраз два тижні буде.

                — І що?

                — З Богданівки двигнули ми до Глухова. Супроважав нас царський драгунський білозерський полк, казали для більшої честі, а я собі гадаю, щоб люди не разбігалися, бо як відомим стало, що нового гетьмана обирати маємо, то не оден захитався в душі. Як же так? Законний гетьман, славити Бога, жиє, а вже другого вибирати?

                Гетьман порушився на кріслі.

                — А що було в Глухові? — спитав.

                — Перед Глуховом, гонів кількоро, вийшов тамошний сотник Туранський зі своєю сотнею назустріч, він же буцімто хазяїн в цьому городі, хоч, по правді сказати, скрізь там тепер москалі хазяйнують, наших за чуба водять. Ох і як водять! — зітхнув і на хвилину зупинився.

                Нелегко йому було потрібне від лишнього, як зерно від полови, відділити. Надумувався.

                — Перед самим Глуховом дожидало нас духовенство з хоругвами й іконами, їх милостей панів полковників благословили, городський старшина хлібом-сіллю вітав. А дзвони грають, а пушки ревуть, а з самопалів стріляють. Ніби принци які у цей Глухів в'їздили.

                Войнаровський вертівся на фотелі, мовби там хто у волосінь шпильок навтикав. Бачив, що Соричеве оповідання немило гетьмана вражає, тому-то підійшов і шепнув йому щось до уха. Але гетьман заперечив:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2