Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 62)

                Це питання ще й після батуринського погрому висіло у воздусі. Ще й тоді було чимало таких, що соромний мир воліли б, ніж чесну війну. Потішалися гадкою, що гетьман показав цареві зуби, щоб добути від нього те, чого цар по-доброму не хотів дати, а добуде, так знову по-давньому стане. Заживуть у добрій злагоді, як дотепер. І хоч тая злагода боком Україні лізла, хоч цар виснажував немилосердно, а все ж таки народ бажав собі не війни, а миру. Батуринський погром скріпляв це бажання. Був відстрашаючим доказом царської сили і злості... Гетьман не був страшний. Ні разу не карав народу. Милувати любив. Навіть Кочубея помилував би, коли б не царський суд.

                Так міркували собі.

                Гетьманські сердюки знали настрої народні і тим більшою тривогою турбувалися.

                Стогнали дерева в саді, снігом до вікон било, по криші ніби діти ногами тупцювали, то знов ніби стадо буйволів десь недалеко ревіло, ніби табун степових коней на гетьманську палату налітав.

                Війна, як стоголовий змій, на залізних ланцях біля границь Гетьманщини прикована стояла. Цар пустив її з тих лапців на Батурин, тепер знов Менщикову прив'язати велів...

                А як пустить?.. Як пустить?..

                Ніч була чорна, як мазюка в бочці.

                Ані квочка курят не випустила на небо, ані віз не викотився з небесної возівні.

                Було вже, мабуть, пізно, бо півні кукурікали в Бахмачі. Їх голос ледь-ледь продирався крізь шум навісного вітру... "Ку-ку-рі-ку!"

                Вітер снігом крутив. З одного місця здирав, а на друге кидав. Такі купи на шляху понасипував, що кінь аж постогнував, пробиваючись крізь них. Їздець коня стрем'ями попід черево штовхав. Спішився.

                Кінь зривався, порскав, ніби знав, що і йому спішитися треба, але за хвилину попадав знову у снігову заспу, і тоді вітри, як тічня голодних собак, кидалася на коня і на вершника, шарпали їх, тручали, гризли, ніби їм щось залежало на тім, щоби їх не пустити. Насилу дочвалали до Поросючки і пристали перед вартівнею.

                — Хто такий?

                — Свій, свій, — почувся тихий храпливий голос.

                З вартівні вискочив сердюк.

                Побачив коня, волохатого від інею, засніженого, що боками, як ковальський міх, робив, і парубка, що ледве зволікся з кульбаки. Мав на собі свитку довгу, ніби псаломщик або київський бурсак. Телепало ним і зубами дзвонив. Не міг розпростувати пальців, щоб поводи пустити.

                — До кого? — спитав сердюк.

                — З Лебедина до своїх утікаю, — відповів гість.

                Сердюк казав коня відвести до стайні, а вершника попрохав до вартівні. Цей ішов, похитуючися на ногах, як моряк, що давно суші не бачив.

                У вартівні обдало його теплом, запаморочив дим, світ йому закрутився, мало не впав.

                Посадили на лавку, натирали снігом, трусили.

                Десь і горівка взялася.

                — Випий чарку, зразу й нагрієшся, — припрошували, та він буцім не розумів. То загулював повіками очі, то розтулював і дивився непритяменно. — Та ну ж бо, випий, християнська душе, бо задубієш, дурний! — приговорювали до нього, вливаючи горівку крізь заціплені зуби.

                — Положім його на бокун, лежати все-таки краще. І положили парубка, як мерця на лаві.

                — Десь також розум посилати людину на таку заметіль.

                — Я й собаки не вигнав би з хати. Добре, що з вовками не зустрінувся.

                — Вовки не голодні тепер. Гадаєш, мало поживилися в Батурині.

                — Над вовками святий Юр рейментує. Як кого дозволить з'їсти, то з'їдять, а не дозволить, так навіть не тронуть. Парубок приходив до себе.

                — Принесіть котрий сала, — жартував великан. — Якщо він до сала не схопиться, так це не справедливий козак.

                — То він, мабуть, і до дівки не став би.

                — Але до костей то так, — колов щасливого грача той, що програвся до нитки.

                Парубок усміхався добряче. Його обдало тим прихильним товариським повітрям, якого поза козацьким життям не знайдеш. Був молодий, двадцятилітній, обличчя мав тонке, більше дівоцьке, як козацьке, вус ще не вкорінився добре, такий вус, що його ще пальцями треба зі шкури наверх підтягати.

                Сердюки раді були гостеві. Все-таки хтось новий прибився, і, може, щось нового почують.

                Не давали йому спокою, питалися.

                Відповідав насилу.

                — Так ти з Лебедина, кажеш?

                — Еге ж, з Лебедина, — відповів, ніби кригу в хату вкотив.

                Лебедин — це було страшне слово. Приходили на гадку колесо, шини, палі. Там мазепинців карали.

                І хотіли, щоб розказував про тії кари, і раді були, щоб мовчав.

                Парубок, промовивши "Лебедин", примкнув повіки, і біля його уст появилася морщина болю, ніби і його там на муки брали.

                — Ти втік? — приставали до нього.

                — Еге ж, — відповів, ніби крізь сон, і задрімав.

                — Хай спить. Нема ліку над сон, — рішили і, не раді, що не довідалися нічого нового, розбрелись гуртами по вартівні. Хто в кості кидав, хто вірла грав. Влюблений козак знов плечима об стіну оперся, голову вгору задер і, зітхаючи, вдивлявся у стелю.

                Вітер трохи ущух, другі півні співали.

                Знов змінялися варти.

                — Ще радять?

                — Бог знає. В гетьманових покоях ще світиться. Кендзеровський снується кругом. Дивиться попід вікна, чи не заглядає хто та не підслухує.

                — Цей нікому не вірить, навіть Рачкові — ні.

                — Рачкові найменше вірити можна. Ті блазні лиш дурними прикидаються, а вони мудріші від нас.

                — Як від кого. Але вірні. Скорше Апостол гетьмана зрадить, ніж Рачок.

                — Вже оден апостол відрікся свого учителя.

                — Не говори. Данило не з таких.

                — Зробить Данило, що йому буде мило. Побачиш.

                Парубок спав неспокійно. Кидав собою, аж нараз сів, потер рукою лоб, очима повів кругом. А тоді зсунув ноги з лавки і попросив пити.

                Випив три чарки зразу.

                — Отак було давно зробити. Видно, небоже, що ти козак.

                — Бурсак, — відповів той. — Лебединський попович. Здивувалися козаки.

                — Так чого ж тобі було втікати? — питалися.

                — Дайте розкажу. — Обтер долонями лице і почав. — Як на гетьмана анатему кидати мали...

                — На гетьмана? Анатему?.. Що тобі приснилося, хлопче?

                — То ви нічого не чули?

                Дивилися на нього, як на божевільного.

                — Чи одно ми чували, але такого — ні. На гетьмана Івана Степановича Мазепу щоб анатему кидать? Ні, ні, тобі щось, братчику, в голові не теє.

                — Як не хочете, так не вірте. Не приїхав я тут, щоб вас дурить. Правду кажу, одного слова не збрешу. І не гадайте, що мені щось у голові попсувалося, — хоч тепер і збожеволіти не важко. Але я, дякувати Богові милосердному, при пам'яті.

                Раменами здвигали й головами похитували, а бурсак розказував:

                — Отож, як відомим стало, що архієреї у Глухів понаїздили, щоб викликати Мазепу, то нас, кількох лебединців, що в Київській академії вчилися, сказали собі: до такого безбожного діла рук своїх не приложимо. Навіть як співаки — ні! Невже ж ми не знаємо, хто таке гетьман і що він для академії зробив? Невже ж ми не величали й не славосла-или його, не підносили апотеозу, як добродієві свойому? А тепер щоб виклинати, з церкви святої викидати, проклинати від роду в род?

                — І що? І що? — загуло кругом.

                — Цілу ніч билися ми з гадками, що нам робить, щоб спинити це погане діло. Була гадка (не смійтеся, ми молоді, старечого розуму не маємо), була гадка тягнути жереб. Хто витягне, тому й підкрастися до царя...

                — До царя? Підкрастися? — зашепотіли сердюки.

                — Підкрастися і — вбити, — докінчив бурсак, важко зітхаючи.

                Він сказав щось таке просте, а разом з тим таке дивне, що нікому й на гадку не приходило.

                — Вбити царя?

                — Гадаєте, не вбивали? — відповів палко бурсак. — А скільки кесарів римських не своєю смертю померло! Гадаєте, гріх? Бог простив би за деспота такого. Мало він намучився людей. Та не було такого, щоб сказав: нам треба це зробити, ми зробимо... А жаль, великий жаль! — І його обличчя скривилося.

                Сердюки збилися в купу біля оповідача, щоб якого слова не пропустити.

                — І що? І що?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2