Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 65)

                Сказав і так якось ворожо глянув на Кожухівського, так йому зморшками постягало кутики уст, буцім він шкірився до нього. От-от і — вкусить.

                — Мертві сорому не знають, — повторив Кожухівський голосом сумно-рішучим. — Невже ж ви бачили сором на обличчях батуринців? Я бачив у них завзяття, жах, злість, навіть розпуку, а сорому ні. Сором тут, поміж нами...

                Останні слова він вимовив тихо, і обличчя його стало беззахисне, сумно-всміхнене, ніби на все готове.

                За вікнами вітер гудів. Щось гуляло по даху і реготалося злобно...

                — Пан компанійський полковник Кожухівський, — перервав тишину Ґалаґан, — каже, немов то сором поміж нами. Добре було би знати, у кого і в чім він цей сором бачить? — І зморшки постягали йому не тільки кутики уст, але й очей-Ліве прижмурилося, ніби питалося: "Еге ж?"

                Кожухівський відкашельнув і встав.

                — Хочеш, полковнику, знати, так слухай! Голос його нараз змінився. Звучав певно і безбоязко, а обличчя з лагідно-всміхненого зробилося суворе-грізним.

                — Миргородський полковник натякнув перед хвилиною на Термопіли. Si parva magnis comparare licet [97], порівняймо себе з тими спартанцями, що в Термопілах на певну смерть сіли. Не гадали вони, як і куди їм спасаться, хоч ясна річ, ще коли Єфіяльт якусь там стежку знав, так і їм могла вона бути відома. Але не шукали вони тієї стежки, лиш повечеряли востаннє з вождем своїм, розпрощалися і на другий день, здержуючи навалу ворожу, трупами своїми загатили їм вхід до рідного краю... А було їх лиш триста. Триста героїв!

                — А хто це сказав тобі, що я або Апостол хочемо спасатися? — схопився Ґалаґан.

                — Еге ж, еге! — притакнув Апостол. — Хто тобі сказав?

                — Хто? Слова ваші говорять, — відповів Кожухівський.

                — Які слова?

                — Ті, що ми їх перед хвилиною чули.

                — Ті, що ви перед хвилиною казали, — схопився і собі Андріяш. — Про дезерцію і про те, що нікчемне життя краще лицарської смерті.

                — Нікчемне? — спалахнув Апостол. — Я про нікчемне життя не казав.

                — Ти, полковнику, казав "усяке", так тоді, значиться, і нікчемне, — відрубав Андріяш.

                — Нікчемне? — І Апостол зірвався з місця. — Постривай, голубе, я тобі зараз пригадаю, що і як я сказав! Але Ґалаґан сіпнув його за рукав.

                — Сідай, товаришу. Панове компанійські все краще знають.

                — Краще компанійський, а вірний, ніж настоящий, а...

                Не докінчив, бо гетьман постукав рукою об стіл:

                — Я вас, панове, не кликав на сварку, а на раду. Кінчи, що почав, Кожухівський!

                Кожухівський шукав рукою спинки свого крісла. Видно, хвилювався.

                — Не штука втікати з корабля, якщо він тріщить, а штука боротися з вітрами, щоби він не потонув. Наш корабель у небезпеці. Ми врятуємо його лиш тоді, коли будемо рятувати згідно, слухаючи нашого капітана.

                — Або врятуємо, або ні, — перебив Апостол, закручуючи карлючку на вусі.

                А Кожухівський:

                — Отож-то й біда, що в нас віри немає, біда, що між нами є люди іншої гадки.

                — Якої ж то, якої? Виразно кажи! — наставав Ґалаґан.

                — Такої, щоб примиритися з царем, — сказав Кожухівський, ніби кістку виплював з горла.

                І всім так якось зробилося, буцімто їм довго щось в горлі і в грудях стояло, а тепер воно уступило і зробилося легше.

                — Недовго треба чуба мняти, щоб відповісти тобі, — почав Апостол. — Не про царя ми з Ґалаґаном гадаємо, а про наше діло. Кождому вільно свою гадку мати, а за слова ловити — це негарно і не по-товариськи. Ми не ретори, а козаки, що зуби свої на війні з'їли, і воювали вже тоді, як дехто ще на деревляному коникові їздив і бодякам голови стинав.

                — Молодість нікого не обиджає, — завважив Андріяш. — Деколи старий більшу дурницю зробить, ніж молодик.

                — Ти, полковнику, знову кусаєшся, — шарпав свій вус Апостол. — Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти.

                — Дай, Боже, і вам, — побажав йому Андріяш, а гетьман знов пальцем об стіл застукав. — До речі, панове, до речі! Ти, Кожухівський, скінчив?

                — Я тільки хотів сказати, що не дай, Боже, щоб ми тепер один до ляса, а другий до саса тягнули. Вийдемо на тім, як на двох королях Польща. І в нас ось тепер двох гетьманів настало. Але ми стіймо при тім, якому присягали. Доволі того віроломства на Україні, пора показать, що й ми знаємо честь.

                — Пора! — притакнув Зеленський, а Горленко, Ломиковський і Чуйкевич повторили й собі: — Пора! Пора!

                Гетьман з-під ока на них дивився. Ніби байдуже слухав, як вони перемовлялися, а на ділі добре бачив, що його старшини поділяються на два гурти, на непримиримих з Москвою і на таких, що ладні були би й помиритися, щоб не втратити своїх чинів та маєтностей. Не віднині знав це, але треба йому було доказів, щоб діло вивести на чисту воду. Хай рішаються, бо з хиткими годі по одній дорозі прямувати.

                — Панове скінчили? — спитав.

                — Цьому ділу ще далеко кінця не видно, — завважив Галаган.

                — Отож я і хочу, щоб було видно, — почав з притиском гетьман. — Мені треба знати, кому я рейментую і на кого можу числити, а на кого ні. Після ваших дотеперішніх заяв і присяг тут ніякого сумніву не повинно б бути, але ж бо бачу, що останні цареві успіхи нагнали декому страху, а на війні нема гіршого ворога, як страх. Тільки відважні і тільки на все готові можуть побідити, цього я, мабуть, і пригадувати вам не потрібую.

                — Не потрібуєш, Іване Степановичу, — перебив Апостол. — Не потрібуєш. Ти знаєш нас, а ми тебе. Не одну ложку солі з'їли і тому-то й обиджати себе не дамо.

                — Ніхто вас не обиджає, — гукнув Андріяш. — Самі ви себе обиджаєте, якщо про нікчемне життя замість лицарської смерті починаєте балачку. Кожухівський сказав, а я це повторюю, що нам усяку гадку про примирення з царем покинути треба, і хай буде проклятий, хто його брехливим маніфестам повірить. Чорт їх складав, а не чоловік. От як воно!

                Ґалаґан вертнув собою на кріслі:

                — Також політика! Каже, що не обиджає, і знову обидив. Який тут чорт про нікчемне життя балакав?

                Андріяш покивав головою, аж йому чуб захитався.

                — Гей, панове! З дітьми ви граєтеся, чи як? Та ж нині останній чура в обозі знає, що декому ласки царської забажалося. Військо чує, що думають старшини. І це найгірше. Бо в нас війська мало. Хай би старшини йшли, якщо котрий влесливим царським словам повірив, але війська ми й одної сотні не пустимо.

                — Ого! — гукнув Ґалаґан. — Не пустите? А то ж то як?

                — Спробуй а побачиш! — відповів, аж зубами заскреготав, Андріяш.

                — До речі, до речі, панове! — заспокоював їх гетьман.

                — Не пустить! Фі! — свистав Ґалаґан.

                — Не пустить, — карлючкою на вус мотав Апостол.

                — А щоб ви знали, що не пустимо! — почувся нараз голос Чуйкевїг-іа, але такий, що тамті лиш глянули на його і — принишкли, буцім знітилися у собі. Ґалаґанові тільки зморшки біля уст дрижали. Апостол перестав сіпати вус і кашляв...

                По даху ніби чорти гуляли й реготалися "хі-хі-хі", Чуй-кевич стояв, як з білого каменя витесаний, одна рисочка йому не дриґнула, лиш очі від Апостола на Ґалаґана перебігали.

                — Хто зі старшин втікати хоче, хай іде, але сам, хіба з чурою, так, щоб не бачило військо. Війська тривожити не вільно. Полева варта наладжена. Дезертирам смерть і смерть тим, що затіють змову. Ви собі того, панове, навіть у голову не кладіть, щоб дальше мали воду мутить. Вам усе давні часи навертаються на думку, так тії часи минули. Козаків не дамо, вони не цареві, а гетьманові, вони — українське війська.

                Говорив, ніби спокійно і стримано, але слова його перетинали воздух, як меч.

                Апостол глянув на гетьмана, що він на те.

                Але гетьман мовчав.

                Ґалаґан сопів. Плечі його здригалися. Ніби хотів щось казати, та не зважувався.

                За вікнами буря гуділа. Шибки у вікнах жалісливо бриніли.

                Аж о слово попросив Орлик. Всі відсапнули, почуваючи, що момент найвищого напруження минув. Політичний розум Орлика помирить непримиримих. Він звичайно снував з голови гадку, як нитку з повісма, рівно і гладко, без гудзків, і будь вона тонесенька, як павутинна пряжа, а не прорветься у його. Та ще знали, що Орлик любив мирити, а не підштовхувати одних на других.

                — Не знаю, панове товариство, — почав, — з чого тут такий колот учинився. Дозвольте завважити, що нам ще до Термопілів далеко. Положення наше важке, але ж не безнадійне. Ще час балакати про смерть, а пора турбуватися життям. Велика війна великі зміни спричинити мусить. Так, як перед війною жили, по війні жити не будемо. Цього дійсно навіть у голову нема собі що класти. Його милість пан гетьман зі щирої душі бажає, щоб життя наше зробилося краще і свобідніше, щоб стало воно життям державного народу. Гадка велика і незвичайна, але здійснення її вимагає не менше великих жертв. Може, й Батурина замало... Так, так, панове, може, й Батурина замало!

                Старшини слухали, журливо пронизуючи очі. Лубенський полковник, Зеленський, раменами здригав; не знати було, чи він зітхає, чи плаче. Орлик шанобливо розглядався кругом.

                — Всі ми любимо Україну, але ж бо любов любові не рівна, оден корчує ліс, щоб засіяти пшеницю, а другому кождої деревинки жаль. Так декому з нас жаль тих жертв, яких війна від України жадає. Міркує собі: "А може б, без них обійшлося?" Я перший до такого гріха признаюся; ще недавно я так собі гадав. Його милість пан гетьман знає...

                Гетьман притакнув головою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2