Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 69)

                Двох товаришів перешіптувалося:

                — У старого Хмеля не такі скарби були, та де вони?

                — Виговський добув та витратив на війну.

                — Еге, Виговський!.. Богданових скарбів чорт береже і нікому приступу не дає.

                — Великі маєтки все нечиста сила в землю до себе потягне, і пожитку з них чортма!

                — Тому-то в тебе і шаг не загріє місця.

                — А щоб ти знав. Краще пожити, ніж мають у землі гнити.

                — Може, й так. Але в когось же і гроші мусять бути.

                — Найкраще, коли б їх не було на світі.

                — Вицідив би півведра горілки і заплатив конем.

                — Чогось зараз конем!..

                — Не знати, куди ми йдемо? — питався якийсь піхотинець, насилу витягаючи ногу з грязюки. — Кара Господня, не марш. Зимно таке, мороз, а до того ще й вітер.

                — Кашель, а до кашлю колька, — відповідав йому товариш.

                — А щоб ти знав. Коле мене і шпигає під боки, ще кілька гонів поженуть, і впаду.

                — Не бійся, чорт тебе не вхопить, підеш, бо мус.

                — Але куди?

                — Або я знаю!

                — Тут, мабуть, ніхто нічого не знає. Були за Десною і вернули на Сейм, а отеє вже і Сулу переходим. А за Сулою що?

                — Побачиш. Хочуть, щоб ти світу провидів.

                — Самі вони не знають, чого хочуть. Коли битися з москалем, так тоді треба піти йому назустріч і дати баталію, а як миритися, так післать людей з білою хорувою. А то москаль туди, а ми сюди, він гайта, а ми вісьта. До чого воно подібне?!

                — Жаль, що тебе гетьманом не зробили.

               

                — З нашої сотні нинішньої ночі знов двох козаків пропало.

                — Добрий козак своєї сотні не покине.

                — То колись, а нині і старшини від гетьмана втікають.

                — Бо нинішній старшина не козак, а пан; в нього козацької честі немає.

                — Ой, тото! Мій дід розказує, що Богун, хоч який пан був, а на війні, як звичайний козак, бився; все напереді, все перший.

                — Нема тепер таких. Тепер полковник до гараздів охотник. Що ж тоді від нашого брата хотіти?

                — Я б усім цим дезертирам та мародерам кулею в лоб. Запорожці який вольний народ, а в поході такий послух тримають, що кращого й не треба. Послуху в нас чортма!

                — Послух велика річ. Без нього і побіди нема.

               

                Вітер, що трохи ущух був надраном, зривався тепер наново. Десь від Донця табунами розгуканих коней летів. З лівого боку вдаряв, ніби до серця добирався. Не лиш вершників і піших тручав, але й вози перевертати хотів. При якому коні не досить крепкі, цей і повертався дишлем управо. А спинявся оден, так і ціла валка захитувалася, одні на других наїздили. робилося каліцтво, знімався заколот і сварка. Бралися й до шабель.

               

                — От і погода яка! Краще було в Бахмачі перечекати.

                — Щоб москалі наскочили знічев'я. Правда?

                — Москаль як схоче, то і в Ромнах наскоче.

                — В Ромнах шведи стоять. Не зважиться.

                — Ми все на чиюсь поміч рахуємо, а найкраще не оглядатися на нікого.

                — Лиш з трьома тисячами добувати світ. Правда?

                ...Мовкли.

               

                Сніг ліпив. Такий білий і густий-густий, що робилося чоловікові, як комасі у мішку муки. Не знати було, де небо, а де земля, де ліс, а де річка, і коли б не те, що вітер віяв від сходу, то не знати було б, куди йти. Прямо безконечне біле море гуло, ревіло, сатаніло... А-у! А-у! А-у!

               

                Похід у білому морі потопав. Де-не-де тільки з цього моря дишель торчав або колесо на осі вертілося, або людська рука вітру хапалася — знак, що туди недавно тому перейшли шведи. Дорога тільки зверху була присипана снігом і рівна, а під сподом, який аршин углиб, вона розмішана, як тісто, як "чортяча розчина", у котрій ноги грузнуть.

                Передні, вершники і піхотинці, то ще якось насилу по скреплій заморозі пробиралися, але чим дальше, тим гірше ставало, розмішувався шлях, робилася дійсно якась дідьча розчина, у якій коні грузли по черева, а люди по пахи. Все когось доводилося витягати з неї, бо обмілів і застряг, як муха в мазі. Осаулчики і стойчики вискакували іноді на своїх шпарких конях з тієї каравани набоки, а перебравшися насилу крізь снігові гори й безодні і виїхавши на рівне поле, з котрого вітер поздував сніг, мчали з дорученням до передових відділів або скакали до хуторів, що ледь-ледь майоріли в балках. Заволохачені від інею коні й люди майнули на хвилину, як сонні привиди, і розпливалися в білому морі сніговії.

                Край, літом такий привітливий і гарний, перемінився тепер в білу, студену, смертельну пустиню.

                Мороз з кождою хвилиною кріпшав. То не сніг політував на землю, а сипалися якісь тонесенькі колючки, пробивали найтеплішу шубу і вбивалися в тіло людини аж до шпікукості, ранили й калічили його.

                Дрож пробігав по шкірі, зуби дзвонили, в руки й ноги запари заходили, а тоді в губі робилося млісно-солодко, перед очима хтось блискучими коліщатами грався, хтось тихеньким голосом найулюбленішу пісеньку наспівував, хотілося одного: присісти де-небудь хоч на хвилину, на маленьку хвилиночку тільки і задрімати.

                Але такий вже зі своєї дрімки не будився.

                Зима добре подбає про нього. Обтулить периною снігу, студеною долонею приплеще місце, де він лежить, і щолиш весною, як розтануть сніги й розцвітуться квітки, побачить тепле українське сонце жертву жорстокої зими. Жертв таких з найближчою весною буде більше, ніж за останніх сто літ коли-небудь бувало, бо й зими такої за минуле століття не було!

                Була це зима, яка, здавалося, хотіла знесилити людей, відняти в них всяку охоту руху, вбити всяку енергію, зробити війну неможливою.

                Так люди не давались.

                Посередині валки вози й сани з батуринським лазаретом посуваються.

                Між ними Мотря.

                Коли валка зупиниться на хвилину, вона злазить зі своїх саней і обходить недужих. Обтулює їх, вкриває, з острахом дивиться, чи котрий на стужі не заков'яз.

                Вона тепер їх одинокий ангел хоронитель, бо благий дід в Батурині остався. Що не напросилися його, їхати не хотів. На руїнах городу залишився — сам-оден.

                Мотрі він з гадки зійти не може.

                Бачить його серед могил і звалищ, одну живу душу поміж тисячами мерців.

                А може, ті мерці живі для нього? А може, й він не живий, а дух?

                І на ту гадку кров теплішою стає. Хочеться вести борню з ворогом і з зимою, хоч би зі світом цілим, за право життя, за те, щоб отся широка й багата країна не задубіла під подувом північного вітру, щоб вона діждалася своєї буйної, гарної, розкішної весни.

                Дід з батуринського пожарища добув недогарки життя, Мотря роздуває їх, долонею обтулює свічку, щоб не згасла.

                Ні, ні! Життя сильніше від смерті! Хай живе життя?

                Вітер кидається на неї, снігом у лице сипле, собакою в руки гризе — "ау! ау! ау!".

                Мотря сідає в сани, її обтулюють вовчою шубою, женуть.

                Заморозь від кінських копит відривається, б'є візника в лице, до Мотрі скаче.

                Поле біжить, утікає кудись, поспішає перевалитися за обрій, котрого і не видно. Дерева зриваються з місць, осніжені, волохаті, не дерева, а духи тих дерев, що були зелені літом, а осенею золотисті, гіллям, як руками, одні других чіпаються, метушаться, як у тривозі перед тим, що хоче з ними зробити зима. Вона вже добирається їм до коріння... Втікати, втікати, втікати!

                Мотрі не зимно, а горячо. Вона стомилася до болю... За останні два годи вічність пережила... Не жалує... І не думає про себе... Почуває себе заодно з людьми, з полем, з землею. Вона — це вони, а вони — це вона... "Забути про себе, щоб не бути забутим", — сказав колись Войнаровський. І вона хоче забути... Забула... Її нема... Є тільки цей край, за котрий іде боротьба, і люди, які цю боротьбу ведуть... Щоб вони не зімліли, щоб не склали оружжя: ось чого вона боїться... Коли б могла глянути їм у душу! Рвала б її, бичувала, останні сили добувала би з тих душ, що позбуваються гарту, хлянуть, м'якнуть, маліють. Власну кров переливала би в їх жили...

                Чуйкевич на засніженому коні прискакує до її саней. Кінь дихає горячо. Жар б'є від нього.

                Чуйкевичеві очі горять.

                — Не змерзла, Мотре?

                — Ні, ні. Мені горячо. Вертай до гетьмана. Про нього дбай!

                Він повертає конем. Вітри, як тічня голодних вовків, кидаються за ним. Виють, заводять, харчать. Поле біжить, дерева зриваються з місць, небо паде, земля перекочується за обрій, світ іде шкереберть.

               

                Хтось хлипає, ячить, хтось крикнув, ніби з нього душу деруть, хтось зітхає востаннє у життю, хтось ригає прокльоном, регочеться божевільним сміхом: "Ха-ха-ха"...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2