Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 71)

                — Чому ж то так?

                — Швед вигадав. Варта стояти мусить, а має мерзнути свій, так краще хай замерзає ворог.

                — А не зрадить такий?

                — Не має що. У таку стужу навіть москаль, мов медвідь, у гаврі сидить.

                — Шведи і собак на варту ставлять.

                — Це найпевніші вартові.

                Дикі верески пронизували воздух, як мечі. Гурти біля огнищ скупчувалися. Люди тулилися до себе. Всували голову в тулів, руки в рукави, кождий в себе влізти хотів.

                — Москалі коням черева розпорюють, щоб руки погріти. Наш чоловік того не зробить. І худобина — Божий твір. Гадаєш, вона розуму не має? Страдає, як чоловік. Розказували про розум звірів.

                — Кажуть, що цар і над звірем силу має.

                — З нашої сотні бачив оден, як він на оленю їхав.

                — Де?

                — У лісі, як блискавка летів.

                — І воюй же тут з таким!

                Замовкли, бо затріщав сніг, хтось надходив. Середнього росту худощавий чоловік, у високих чоботях, у старому зношеному футрі, якого в нас і сотник не вдягнув би.

                Король!..

                Зривалися з місця і віддавали честь. Довга тінь шульгала по снігу.

                — Цей і морозу не боїться.

                — Примір дає. Страдаєте ви, знайте, що й я страдаю.

                — Ох, не розкошує він, ні.

                — А може, це дух...

                — Ні, король, чули ж, як сніг під чобітьми скрипів.

                — Дивний.

                — Не будь він такий, так не пішли би за ним шведи Бог вість куди.

                — Примір — велика річ.

                — А наші?

                — Гетьман старий.

                — Так полковники!

                — Спаніли і збабіли.

                — А Мотря ходить. Бачив сам, як замерзлих снігом відтирала!

                — Несамовита... Знов хтось ішов.

                — Цитьте!

                До огня наближався Мручко.

                — Доброго вечора панам! Козацький морозець, що?

                — Запорізький!

                — А може б, ми так розігрілися, панове що?

                — Може б, і розігрілися, але як?

                — Горілкою, гадаєте? Ні. Від неї не оден замерзне нинішньої ночі.

                Мручко був цілий заволохачений від інею, а вуса з лиць звисали йому, як два скапи зі стріхи.

                — Присядьте на хвилину та обігрійтеся, пане сотнику.

                — Нема як. Охотників збираю.

                — Та присядьте ж бо.

                Послухав, пустили його до вогню, і з вусів стало йому скапувати, як зі стріхи дощівка.

                — А нащо вам охотників, кажіть.

                — У недалекому лісі москаль. Не вену, як мені ворог під боком.

                — Розуміємо. А як ви гадаєте, кіньми чи пішо?

                — Пішо, бо розігрієшся, як ідеш.

                — Гаразд. Має гинути чоловік від морозу, так уже краще від шаблі.

                — Або від куль. Ходім!

                — Ходім.

                Піднімалися, осмотрювали мушкети, ішли.

                — Куди, товариші? — питали їх ті, що біля сусідніх огнищ сиділи.

                — Сотник Мручко веде.

                — Як Мручко, то підемо й ми.

                — З Мручком весело йти.

                — Хоч би й на смерть.

                — Авжеж, авжеж...

                І Мручків відділ ріс.

               

               

                               XII

               

                Гетьман встав нині скорше, як звичайно. Він тепер спати не може. Безсонниця, на яку нездужав король, і його навістила...

                Добре то казав король Карло, що непередбачений припадок — це найгірший ворог.

                А тих непередбачених припадків багато!

                Як громи з ясного неба б'ють. Самі Йовові вісті. Погром Левенгавпта, Батурин, Стародуб, вибір нового гетьмана, анатеми, стужа — одного з тих нещасть доволі, щоб захитати навіть найсильнішого душею. Тільки не Іваном Степановичем Мазепою!

                Не можна сказати, щоб він байдуже ставився до всіх отсих подій укупі і до кождої зокрема. Кожда з них вражала його, бентежила і засмучувала, прямо ножем врізувалася в серце, але навіть усі разом не спромоглися на те, щоб трутити його в розпуку, в тую безодню, у якій чоловік затрачує розум, волю, надію, навіть охоту до життя... "Амінь!"

                Гетьман не сказав того слова...

                Найгірше схвилював його Батурин. І не диво. Там він найбільше стратив. Не лиш як людина, але й як творець задуманого ним діла.

                Це зрозуміла річ.

                На вість про втрату Батурина він почував себе, буцім земля захиталася йому під ногами, — паде й не може знайти рівноваги...

                Мотря піддержала його.

                А тепер кожда нова недобра вістка скріпляє тільки його непереможне завзяття.

                Боротися аж до побіди або до загину. "Зі щитом або на щиті", — пригадується клич старинних героїв.

                Ум, від п'ятдесяти літ заправлений до праці, навіть вночі не хоче спочивати.

                Гетьман не спить. В безсонні, зимні ночі зміняє плани, на місце давніх, знівечених отсими непередбаченими припадками, строїть нові — долею і ворогом порвані нитки зв'язує докупи.

                На всякий спосіб камінь зрушений з місця.

                Історичні події покотять його вперед. Де і коли він упаде, кого і як сторощить — годі нині сказати.

                Але що під тим каменем не кублитимуться гадини і хроби, — це певне.

                Мазепа двигнув українське питання, і нема вже такої сили, котра б могла завернути його назад.

                Може спинитися на деякий час, може потерпіти навіть дуже важкий погром, але воно вже має тую внутрішню силу, котра зробить його невмирущим...

                Ані на одну хвилину не сумнівався гетьман, що його великий задум таки колись здійсниться, хоч би й по смерті, за літ сто або двіста, але все-таки здійсниться... Камінь зрушений з місця...

                І як людина серед довгої сльоти пильно вдивляється в небо, чи хоч одного яснішого шматочка на ньому не побачить, як путник серед чорної ночі у полі за світельцем, хоч би й найслабшим, стежить, так розглядався гетьман довкола, щоб щось надійного знайти.

                Думки на Запорожжя бігли.

                Там тепер кошовим Гордієнко. Людина умна й великий патріот. Не раз між гетьманом а Січею непорозуміння бували. Січ бажала державою в державі стати, мало того, хотіла, щоб не було України, тільки Січ. А воно неможливе. Годі всьому народові жити на тих правах, на яких живуть запорожці. Але тепер, коли рішається спільна судьба і Січі, й України, Гордієнко про давні непорозуміння, певно, забуде. З царем проти України не піде. Гетьман числив на його, як на чотири тузи. Гірше діло з татарами і з турком. У них рішає гріш. Хто більше дасть, той їх і купить.

                Цар тепер при грошах. Забрав Мазепині скарби. Добре, що не всі. На всякий спосіб гетьманові треба щадити, бо тепер війна, як витратиш, так звідки візьмеш? А тут ще і королеві Карпові треба давати. Він з грошем поводиться, як хлопчик. Розкидає де не треба.

                А туркові пельку золотом нелегко заткать.

                О, нелегко!

                І гетьман обмірковує, як би то Порту на свій бік прихилити, а від неї переходить до короля Станіслава і до тих шведів, що разом з ним проти Саса воювати мали. І тут діло нелегке. Король Карло дав вправді приказ своїм військам, що стояли по німецьких залогах, щоб злучилися з коронною армією Станіслава і через Волинь на Київ прямували, але як вони це зроблять? І чи зроблять?.. І король Станіслав, і генерал Крассов, люди не дуже-то активні, крім того, згоди поміж ними нема, а час наглить!.. Треба з королем Карлом обговорити це питання.

                І гетьман велить Орлика покликати до себе.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2