Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 80)

                Піпер порядкував свою дипломатичну канцелярію, Левенгавпт закурював люльку. Реншільд спинився і глянув крізь вікно:

                — Ще трохи — і вимерзнемо, як під зиму мухи або як миші на полі, і хіба якесь чудо станеться, коли з тієї України оден швед до Швеції верне.

                — Хто верне, а хто ні, — відповів спокійно Левенгавпт, — на те ми й вояки, щоб бути готовими на смерть і не думати про неї. Я вірю в будучність Швеції і не боюся погрому.

                — Недоцінюєте себе. Погадайте! Якщо ми загинемо в Україні, то хто поведе діло в Швеції?

                — Знайдуться такі, що поведуть. Народ — не верба, зрубав, викорчував і — пропало. Не бійтеся, підросте нове покоління. Історія нині не кінчиться.

                — А скінчився вже Вавілон і Картаго.

                — Нам ще до того далеко.

                — Далеко? — свиснув Реншільд. — Звідки тая певність, що далеко? Історія — се книга несподіванок.

                — А по-мойому, ланцюг причин і наслідків, — відповів спокійно Левенгавпт.

                — Так, так, оден спричинить нещастя, а другий відповідає за наслідки.

                — Другий хай поправляє промахи першого, — поправив Левенгавпт, розуміючи аж надто добре, що Реншільд його за Лісну колючкує.

                Піпер відірвався на хвилину від своїх паперів і, простуючи спину, казав:

                — Non est desperandum [102], панове. Що ж мали б казати українці і їх гетьман? Подивіть, у яку халепу вони попали. Москалі знущаються над ними, як дикі бестії, гетьманові пограбували палати, забрали гроші, вибрали наслідника, хоч він ще жиє, а невже ж ви чули одно гірке слово від Мазепи? Все він чемний, усміхнений, дотепний.

                — Старий лис! — надув зневажливо рожеві губи Реншільд. — Оббріхує царя, короля, себе і весь світ. Обіцяв двадцять тисяч війська, а має дві з невеличким лишком... Слов'янин... Слов'яни ще до слова в історії не прийшли і не знаю, чи прийдуть; вони добрі до забави, та не до справи. Або заводять, як баби, або тішаться, як божевільні. Зі скрайності у скрайність скачуть. Не розумію тієї породи. Англо-сакси, німці, ми, загалом германи — це вже люди, а тамті — фі! — і свиснув своїм звичаєм.

                Левенгавпт спокійно пикав люльку.

                — Недоцінюєте людей, ексцеленціє, — почав. — Слов'янський світ — це якраз та книга несподіванок, на яку ви зводили перед хвилиною натякнути. Чоловік не є такий, яким ми його бачимо, лиш такий, яким він себе чує. А до того всякий про себе якнайкраще думає. Народи також. Шведи зарозумілі дещо.

                — Якраз тому й журюся ними. Зарозумілість нашого наймилостивішого може статися труною Швеції.

                — На всякий спосіб це була би не труна, а величний саркофаг, — припечатав розмову генерал Левенгавпт. Реншільд на хвилину замовк. Вдивлявся у вікно:

                — Біло і зимно, зимно і біло, біла смерть. Простори, як море, могили, як гори, — величний саркофаг! — декламував.

                Піпер вертав до своїх паперів.

                Лишім, панове, загальну журбу одному, а кождий з нас хай журиться тією частиною, яку приділено йому.

                — Одному, себто королеві? — питався Реншільд.

                — Авжеж, що не мені, ані не вам, — відповів Піпер.

                — Ха-ха-ха! Гарно він журиться нами. Жиємо гірш наємних вояків, котрим фальшивими грішми платять. П'ємо червону горілку по кілька талярів чарка, їмо здохлу конину і мешкаємо, як свинопаси. Дякуємо за таку журу. Ви, панове, як хочете, а я: ад'є!

                Але завтра той самий Реншільд перший стояв на чолі своїх баталіонів, лаявся, кричав, грозив карами воякам і старшинам, а побачивши здалеку короля, поскакав йому назустріч, випрямлений, стрункий, гарний, як грецький бог. Не минуло полуднє, як у Ромнах одного шведа не стало.

                Вивезли навіть лазарети.

                Тільки трупи ледяними очима дивилися слідком за ними.

                Багато їх, багато лежить довкола Ромнів, наверху й під снігами... Хто їх почислить і впише в історичний пом'яник? У ньому місце тільки для великих?

                Не так легко пішло діло в козацькім таборі.

                Гетьман цим разом мав замикати похід. Сталося це за згодою короля, найкращий доказ, що король не вірить у сплетні, буцімто гетьман хоче зрадити шведів.

                Не лишав же би його в Ромнах, щоби легше міг до царя перейти. Біля гетьмана дійсно мало що більше понад дві тисячі козаків лишилося. Зате мав табор великий. Не так військовий, як з родинами і достатками старшинськими.

                Набралося того сотні саней, аж страшно. Рушити цей табор з місця тяжче було, ніж двигнути двадцятьтисячну армію шведську з гарматами.

                Жіноцтво зразу про Гадяч навіть слухати не хотіло. Який це город, які там можна знайти квартири, які вигоди? Нарікали, що на них ніхто не зважає, що кажуть їм, як циганам, перетягатися з місця на місце. Дорікали чоловікам, що не лишилися на своїх місцях, не потратили б були ні ранг, ані маєтків.

                От Апостол мудрець! Вернув до Миргорода, і спокій.

                Насилу старшини вговорили своїх пань, що тепер війна, що треба слухати приказів своїх вождів, а то можна попасти у велику халепу, бо й гетьман не святець. Довідається і може покарати.

                Сонце звертало з полудня, як врешті висунулася з Ромнів довга валка саней. Були звичайні, якими дрова з лісу возять, тільки сильніші і довші, навантажені усяким добром і шкурами або надехченими полотнами вкриті. Але були й на високих копаницях, з довгими крилами, з гарно повирізьблюваними плечима й химерно повигинаними грудьми, мальовані, визолочувані, з будами або без буд, та зате повні вовчих і медвежих шкур, у яких поринали пані, панночки й діти, пообв'язувані й посбтулювані, як кукли, бо мороз був тріскучий, аж свічки займалися в очах.

                Напереді їхав Мручко зі своєю сотнею. Як ока в голові пильнував скриньок з гетьманським золотом і сріблом.

                — Отеє і є тая муніція найважкішого калібру, — приговорював, — без котрої на війні, як без рук. Бе-ре-жись!

                Боками скакали на баских конях молодші зі старшин. Приставали до саней і питалися, хто жінки, а хто знайомої дівчини, як себе почувають?

                Їхали шляхом, котрим перед якою годиною перейшла шведська армія. Шлях був розбитий, місцями глибоко повиорюваний гарматами, ніби велетенськими плугами, то гладкий із затоками, то знов ямистий, або з кучугурами снігу, бо вітер віяв і віяв, ніби хотів завіяти всякого, хто замість за печею сидіти, сміє виходити йому назустріч у поле.

                — Де-не-де з тих кучугурів торчали задерті вгору копаниці, або дишель, як журавель, знімав високо шию, або кінь задирав ноги і костенів.

                Стада галок крякали, билися, сварили.

                Здалеку виглядало, буцім якась велика чорна хоругов маяла над валкою.

                Гетьман зі своїми сердюками, з половиною тисячки компанійців Кожухівського та ще з сотнею Андріяша замикав тую довгу валку саней, людей, коней, собак і худоби.

                Минали церкву, рідли міські будинки, починалися хати передміщан, як нараз з бічних вулиць почулося дике: "І-і-і!" та грімке "Гура!"

                Калмуцькі баранячі кожухи і зелені драгунські каптани вискакували з поперечних вулиць, з садів, з огородів, з-поза хат, як чорти, випущені з пекла. Посипалися стріли з калмуцьких луків, засвистіли кулі з драгунських ваганів, наїжилися списи і блиснули шаблі.

                Кардові трабанти окружили гетьмана. Прискочив Орлик, Чуйкевич, Ломиковський. Почався бій в обороні гетьмана, бо всякий розумів, що москалям хочеться його живцем узяти Хтось їм доніс, що шведи з Ромнів відійшли, а лишився тільки гетьман зі своїми вірними козаками та з табором, понад міру й потребу великим. Отож і захотіли вони скористати з доброї нагоди, щоб запопасти того, за якого цар готовий був дати великі гроші і ще більші почесті, щоб тільки пімститися на кім, бо ніщо його так не дратувало, як незаспокоєна пімста.

                Напад був так несподіваний і напрасний, що годі було в перший мент думати про якийсь план бою. Стихійно одні скупчилися біля вожда, а другі кинулися на напасників з шаблями, бо на кулі не було часу ані місця.

                Не був це бій, а ціле множество двобоїв дуелів, великий кривавий герць.

                Як заскочені знічев'я тигри, кидалися компанійці Кожухівського на ворогів, оден на двох, а то й на трьох навіть, із завзяттям, яке дає чоловікові крайна конечність, билися на шаблі, на ножі, навкулачки, не жаліючи ні нігтів, ні зубів. Напасники, втративши силу першого розгону і тую сміливість, яку дає звичайно наступ, стали подаватися за брами, за ворота, за плоти. Компанійці і туди йшли за ними. Тріщали плоти, валилися ворота, на порогах хат качалися люди в смертельних обіймах, гнули, ломили, кусали себе.

                Між тим чотирикутник, що утворився кругом гетьмана, насилу і не без страт пробивався вперед, щоб видістатися з вулиці на поле, де можна б було зробити вжиток з самопалів.

                Гетьман, подаючися, придумував план тієї несподіваної баталії, коли нараз перед ним знялася курява, ніби буревій від Гадяча на Ромни летів.

                Мручкова сотня і сто Андріяшових компанійців летіло гетьманові на поміч. Напереді Мручко з шаблею в руці і з прокльонами на устах, як бог помсти.

                Перешуміли попри чотирикутник, розділилися надвоє і ніби двома мітлами вулицю мели, одні вправо, а другі вліво. Списами пригводжували калмуків до частоколів, шаблями розколупували зелені каптани надвоє, за втікачами з ваганів кулі посилали.

                — Отак вам, козулупи калмуцькі, отак вам, медляки московські! Провчу я вас, випортки гемонські, як на гетьмана нападати. Бач, чого Москва захотіла! А дзюськи не хоч! Не давайте їм пардону, хлопці, кінчайте бішених собак, що на чесних людей з-поза плотів скачуть! — гукав сотник Мручко, кидаючи собою на гетьманському булані від одного боку вулиці до другого. Сидір біля нього.

                — Так його, іродового випортка, за кривди наші, за муки братів, за зруйнований Батурин!

                Довго здержувана злість і помста, що в серцях накипіла, перемінялася в енергію м'язів, нездержану, стихійну.

                Від Гадяча знов закурилася дорога. Вітер нею в Ромни гонив. На санях візник і дві жінки. Чуйкевич Мотрю пізнав і поскакав назустріч. Біля Мотрі сиділа Обидовська. Обі горіли від морозу і від зворушення.

                — А ви чого? — крикнув Чуйкевич і зараз таки схопився: — Як можна! Тут небезпечно!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2