Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 81)

                — Тому й ми тут, — відповіла Мотря.

                — Божевільна? Бачиш? Бій!

                — Не балакай багато. Де гетьман? — і вискочила з саней. За нею Обидовська.

                Якась куля заблукалася й перелетіла попри них.

                — Мотре, стривай! — кричав Чуйкевич і силувався вдержати її біля саней.

                — Пусти! Де гетьман — чуєш?

                — В чотирикутнику, перед нами, безпечний. В чотирикутнику серед трабантів і сердюків сидів на коні гетьман, випрямлений, спокійний, о двадцять літ молодший. Даром підбігали до нього то Орлик, то Войнаровський і просили, щоб зіскочив з коня, бо москалі прицілюються до нього, — не слухав. Казав, що йому з коня краще видно.

                — Цей також буцім смерті собі шукає, — шепнув оден із королівських трабантів до свого найближчого сусіда.

                — Як наш король.

                — Дібралися, як зі свічкою в днину.

                — І вожд не дурний з нього.

                — Гарні прикази дає. Стереблять Москву.

                Балакали сміло, бо ніхто їх мови не розумів. А козаки і справді теребили драгунів і калмуків. Чимраз жалібніше лунало дике "І-і-і!", і чимраз слабше ревіло "Гур-ра!". Не були це вже крики надійної побіди, лиш болючі верески погрому. Чимраз менше баранячих тулубів і зелених каптанів вискакувало з поперечних улиць, а чимраз більше людських тіл валялося в снігу. Сніг був не білий, а рудий, як з кервою перемішана каша.

                Мотря бігла до чотирикутника, за нею ледви наспівала Обидовська. Обох лиця паленіли, очі горіли. Виглядали, як валькірії.

                Козаки розступалися перед ними, лиш трабанти загороджували їм дорогу довгими, рівними шаблями.

                — Іване Степановичу! — крикнула Мотря. Гетьман озирнувся і дав трабантам знак, щоб перепустили пані.

                Щолиш тепер зіскочив з коня і подав їм руку.

                — А ви тут чого? — спитав подібно, як Чуйкевич.

                — Ваша милосте, кінчайте скорше діло і доганяйте короля! — говорила, ніби приказувала Мотря.

                — Ого! Скучилося королеві за мною?

                — Діло поважне. Переловили ми шпига.

                — Без шпигів війни не буває.

                — Він москалям вість про похід на Гадяч подав. Це ви з передньою царською сторожею б'єтеся, а за нею велика сила йде. Захопить вас.

                Гетьман глянув на Мотрю. Коли би хто другий з такою вісткою прийшов, то розпитував би, який це шпиг, де, коли і як зловили, але Мотрі не питав.

                — Спасибі. Діло дійсно, як бачу, поважне.

                Скочив і казав трубіти до збірки.

                — Ще лиш часочок, — просив Мручко, почувши голос сурми. — Як же їх без науки лишати? Роззухваляться дуже.

                Сурмачеві довелося вдруге сурмити, щоб відірвати завзятого сотника від останніх москалів, що все ще ставили опір.

                — Овва! Не люблю я такого поспіху, — жалувався Мручко, витираючи шаблю до кінського хребта. — Негарно переривати чоловікові діло.

                Але довідавшися, на яке тут діло заноситься, гукнув на Сидора:

                — Бери, сирото, два десятки щокращих моїх козаків і скачи до скриньок. Але вважай! Їх, а не Одарки пильнуй. Бе-ре-жись!.. А я, — додав, — на цей раз біля гетьмана залишуся. Може, тут краще пригоджуся.

               

               

                               XIX

               

                Та на цей раз біля гетьмана Мручко не пригодився. Москалі зайняли опущені Ромни і своїм старим звичаєм взялися їх грабувати. Знали, що роменці заробили дещо на шведах і козаках за квартири, за їжу, горілку і всякі вислуги, і як же воно було би, щоби ці гроші не перелилися в бездонні московські кишені?

                Почали їх переливати разом з людською кров'ю, і, відбираючи гроші, відібрали не одному життя.

                Тямили Ромни половців і татар, але коли би вони балакати вміли, то, мабуть, і сказали би нам, що воїни Петрові страшніші від тамтих.

                Зайняті грабіжем, насильством над жінками і безпотрібним кровопроливством "от нічего ділать", навіть не прібували доганяти гетьмана.

                Даром командант давав такий приказ, даром сурмачі по цілім городі бігали й сурмили на збірку. Хоч ти йому до уха труби, то він не рушиться з місця, поки не вкраде, не обрабує і не вб'є.

                — От тобі народ! —жалувався пузатий майор.

                — Дисципліни нікак не панімаєт.

                — Широка руская натура, — потішав його ад'ютант.

                — Коли б нам так із-за тої широкої натури та не було завузьке.

                — Тобто як?

                — В дибах або у петлі.

                — Божа воля.

                — Божа і царева, — заспокоювали себе з монгольським фаталізмом. І що їм другого було робити? Тут не щодесятого, а щодругого треба би було вішати за грабіж та кровопроливство.

                І хто це мав робити? Тих кількох старшин, що на війну гляділи, як на прикру конечність, а не як нагоду до широкої забави?

                Тому-то не лиш козацький обоз, але й гетьман зі своїми сердюками й компанійцями щасливе добулися з халепи, в яку так несподівано попали були в Ромнах. Вночі прибули до Липової Долини, якраз в половині дороги з Ромнів до Гадяча. Вся Липова Долина кишіла людьми, шведами й козаками. Багатьом доводмлося ночувати під голим небом. Перевертали сани, складали одні біля других, зв'язували, щоб вітер не порозтручував, захищувалися від бурі і від стужі, як могли. Одного цілого плота, одних воріт у Липовій Долині не лишили.

                Була це та славна, люта ніч з 29 на 30 н. ст. грудня, якої найстарші люди на Україні не затямили і про яку діди внукам своїм розказували.

                Місцевий священик казав відчинити церкву, і цілу ніч правили там молебен і читали часи, щоб хоч деяка часть людей могла таким чином захиститися перед вітром і стужею.

                Кругом церкви і скрізь по садах, городах і полях горіли огні. Ломили й рубали безпощадно де яке дерево було, бо й так не було надії, щоб перезимувало щасливо, навіть хрести з могилок приносили, бо Бог гріха простить. Новий хрест вистружеш і поставиш, а як задубіє чоловік, то вже його не поставиш на ноги.

                Але й огонь піддавався силі морозу. Ті, що сиділи біля нього, гріли груди, а мерзли в плечі, то знов гріли плечі, а мерзли в груди. Не один як тієї ночі не задубів, так зараз-таки другої днини на запалення легенів зліг. Навіть горілка у пляшці замерзала, бо кріпкої ти за жадні гроші не дістав, лиш сильно розпущену водою.

                Найвідважніші й найхоробріші вояки попадали в розпуку. То зривалися й гуляли якогось божевільного, до нічого не подібного танка, то, підіпхавши ноги під себе і знітившися, як карлики які, притулювалися до себе тісно-тісно, дзвонили зубами й вили, поки їм запарі в руки й ноги не позаходили і поки люте зимно не перемінилося в передсмертне тепло. Тоді ввижалося їм весняне сонце, пахли вишневі сади, бриніли бджоли, й вони засипляли навіки, щасливі, що позбулися свідомості терпіння. Так застав не одного блідий ранок 30 грудня, так не оден і залишився у тій Липовій Долині, що перемінилася в долину ледяної смерті.

                Ранком двигнув гетьман свою невеличку армію і в Русанівці дігнав королівський двір. Король був у бадьорому настрою.

                — Але ж бо у вас мороз! — говорив, вітаючи гетьмана.

                — Козацький! — відповів, притакуючи, гетьман.

                — Дійсно, багато дечого у вас на велику міру, край, урожайність землі, літом спека, а зимою мороз. Сподіюсь, що й народ виросте тут до великих діл спосібний.

                Гетьман усміхнувся гірко.

                — Коли б не надія, що так, то чи хотілося б мені двигати на своїх старечих плечах такий тягар, як нині?

                — Треба, треба! — повторяв король, доторкаючись пальцями відмороженого обличчя. — Для будучності живемо, для майбутнього, бо теперішність нецікава, правда, що нецікава?

                Гетьман глянув на короля і в його мутних очах вичитав підтвердження цих слів.

                Цей чоловік скучав нині, а цікавився завтром, тільки завтром. Для нього не існувало carpe diem [103], він не хіснувався життям, не пив з його солодкої чаші, цей володар був рабом невідомого.

                І гетьманові жаль зробилося його. Оба одною ідеєю жили — народ свій зробити великим. Гетьман двадцять, а король десять літ життя посвятив тій божевільній, якщо не божеській ідеї. Але ж гетьман жив, гетьман у чарівну криницю життя спускався на саме дно, збагнув його тайни, чув, як ридає розпука і як регочеться щастя. А цей???

                Оба не знатимуть одного, тихомир'я, суботнішнього передвечір'я, коли скінчиться робота в полі і в хаті, — закочені вози й плуги, підметене подвір'я і ти на воротах стоїш, слухаючи, як дзвонять у монастирській церкві вечірні дзвони і як від лісів, живицею і цвітами пахучих, як від хвилястих нив і сонних водних плес тихо наближається ніч, наче велика чорна квітка з загадочно блискучими очима.

                Ні, вони того не знатимуть ніколи. Невідома сила вижбурляла їх з лона вічності, гнала, батожила, перла з силою скитійського вітру і з розгоном тієї стихійної потуги, що ледняками з півночі на полуднє пре, і оба вони заспокояться щолиш у могилі...

                Мовчки стиснули собі долоні.

                Нараз король:

                — Правда, ваша світлосте, що нема такої твердині, якої б не можна було здобути.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2