Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 84)

                Іржали коні, допрошуючися ранніх оброків, ревіла на майданах худоба, люди бігали, волохаті від інею, і перекликувалися всілякими мовами.

                Над городом висів туман з димів і випарів.

                Сопух і згар дер по горлі й викликував кашель. Москалі одну третину города спалили, а хоч шведи й козаки вгасили пожар, то все ще курилося зі згарищ, все ще дим сірим на-висом бовванів над хатами й садами, не пускаючи сходячого сонця.

                — А тебе звідкіля Господь таким раннім ранком провадить? — спитала Войнаровського Ганна.

                — Від Понятовського вертаю. Вісті з Польщі дістав. Присилав по мене чоловіка.

                — Ов! І що ж він тобі цікавого сказав?

                — Розкажу опісля. А тепер не балакай, бо простудишся. Мороз ще не пустив.

                — Незабаром буде відлига.

                — Хто казав?

                — Тамариха.

                — Правда, що вона тут має свій двір. Я й забув.

                — Мешкаю в неї. Недалеко відсіля. Зайди. Це твоя якась далека своячка. Рада буде.

                І вони не йшли, а бігли, раді, що зустрілися з собою.

                Двір Тамарихи бовванів серед вишневого садка, з димарів дим піднімався вгору, у вікнах ще світилося, на муравнику перед ґанком горіли огнища і грілися гуртки продроглих, невиспаних людей.

                Дівчата зі збанками гарячого молока вискакували з кухні й обділювали ним козаків. Ті пили жадібно й жартували.

                — От пізнати родовиту козачку, — завважив Войнаровський. — Дбає про наших людей пані Тамариха.

                — А як же ти хотів? Своя душа. Двох синів втратила на війні, знає, що таке горе.

                В сінях звіталися з сотничихою. Мала на собі чорну спідницю, підшубок по коліна, а на голові теж чорний чіпчик, з-під котрого кучерявилося біле волосся. Блага усмішка на устах.

                — Кого я бачу! — крикнула, — Мосіє Войнаровський!

                — Він самий; кланяється милості вашій.

                Пригорнула його, як сина.

                — Вільно? Не погнівається сестричин гетьманський?

                — Як же гніватися за ласку такої шановної матрони? — відповів, цілуючи перстенями прибрану руку.

                — Ох, бо нинішні наші молоді достойники дуже в вашеці несуться, гонорні такі, що без бука й не приступай. Спаніла наша Україна, спаніла, а мені чомусь здається, що наші старосвітські звичаї кращі були.

                — Бо наші, — відповів Войнаровський.

                — Наші, — і собі притакнула Ганна.

                — Ох, лишенько! — схопилася Тамариха. — Вибачте, ніколи мені. До хазяйства треба, — а нахилившися до уха Войнаровського, довірено шептала: — Бо то, бачите, заховала я дещо на чорну годину і якось щасливо зберегла перед москвою, а тепер треба для своїх добути, — і побігла, тільки шовкова спідниця зашелестіла за нею.

                — Ходім до мене, — звернулася Ганна до Войнаровського, — ось туди, наліво.

                Перейшли декілька світлиць, аж опинилися у боковій, що ціла була виложена тисовим деревом.

                Стеля зі сволоками напоздовж і напоперек. У стінах малі заґратовані віконця. Попід стінами лавки, на стінах образи, старі й задимлені, що годі були й угадати, чи це святі, чи портрети предків. На середині здоровенний стіл.

                — А де ж це пані Обидовська опочиває? — спитав Войнаровський, недобачуючи нігде ліжка.

                — Ось тут, — відповіла, відчиняючи великий мисник від землі аж до стелі, що ніби вбудований був у стіну.

                — Жартуєш, — сказав, дивлячись на безліч усяких пляшок і склянок, збанків і тарілок, усякої форми і міри.

                — Жартую? — і потиснула оден із сучків, яких чимало було в тисових грубих дошках, з темнавими жилами й химерно повикручуваними баранцями. Мисник здригнувся, аж скло у ньому задзвеніло. Доторкнулася другого сучка, і мисник на двох залізних чопах обкрутився так, що можна було пройти попри нього.

                — Не бійся, в западню тебе не втручу, — сказала Обидовська і взяла його за руку. — От тут стій, поки світла не впущу. — А тоді знов доторкнулася якогось таємного сучка, і в стелі розсунувся оден з касетонів, пускаючи горішнє світло.

                В стінах не було ані одного вікна, всі вони завішені були образами.

                — Ніс sunt tabernacula tua! [106] — аж скрикнув Войнаровський, побачивши світлицю, як маленький музейчик. — Ось розкішниця яка! Так і хотілося б сказати: hie habitabo in aeternum! [107] — з тобою, Анночко, розуміється, з тобою!

                — Який шармант, мосіє Войнаровський, — покрутила головою, — і який брехун, — додала втихомовку. — Не диво, в дядька пішов. Ой багато ви лебединих душ на свою чорну совість взяли.

                — Ах, ангелиці мої неповинні! — відповів Войнаровський, розглядаючися кругом.

                А дивитися було на що. Оден килим що варт! Великий, на цілу світлицю, темно-вишневе дно, аж чорне, а на йому і пташки співають, і цвіти пахнуть, і винні китиці солодким соком наливаються.

                — Ковер-казка! — аж скрикнув Войнаровський. — Дивишся і забуваєш про зиму і війну, про горе, як море, а хотілося б... ет! — і махнув рукою.

                — Мабуть, хотілося б того, чого хотіли тії руки, котрі його ткали... — додала Обидовська.

                І обоє на хвилину замовкли. Думали, чиї то руки могли такий гарний ковер ткати, двірської дівчини, що влюбилася в пайового сина, чи козачки-Пенелопи, що свого мужа Одіссея з далекого походу, як з Трої, виглядала? Хто б не ткав, не іглою він нитки крізь основу пересилював, а своєю власною тугою ті пишні узори мережав.

                Вже, мабуть, руки, що цей килим ткали, давно в домовиш зітліли, а пташки все ще співають, цвіти пахнуть і спіють ягоди в китицях.

                — Ars longa, vita brevis [108], — сказав Войнаровський і обережно, щоб не потолочити квіток і не придусити пташок, підступив до канапи: — Боже ти мій, звідкіля вони такої штуки добули?

                — Тамариха казала, що це таки наші полтавські майстри робили.

                — От молодці! На тому сідалі хоч би шістьом Полуботкам сидіти, так не завалиться. А все ж таки яка вона у своїй формі легка, яка вигідна і притульна, як гарно жовтий ясень, мов слонова кість, до цих малинових обоїв підходить. Казка, не канапа!

                — Дійсно, як сиджу на ній, то хотілося б слухати якоїсь гарної казки, не про дванадцятьох розбійників, ані про Бабу Ягу, а такої якоїсь, ну, я сама не знаю якої!

                — Яку розказував собі в душі столяр, що цю мебель стругав, — доповів за неї Войнаровський.

                Стояли біля себе рам'я об рам'я і розглядали портрети. Русява паня з синьою квіткою в одній руці, а з молитовником у другій, і сотник якийсь лівою рукою на стіл сперся, а правою собаку по голові гладить, і козачка у багряному контуші і в рантусі білім, попід бороду і кругом голови, ніби з церкви вернула, а її спідниці хлопчик-п'ятиліток тримається і дівчинка з перекотиполем на розтуленій долоні, ось-ось, хай тільки вітер повіє, і обоє кудись полетять.

                Вже, мабуть, й полетіли, бо образи не нинішні, а днедавні були. Золочені рами почорніли, хоч тут ані мух не видко, ані ніхто люльки не курить. Де ж би в такій святині!

                — Всі вони, Анно, турбувалися колись маєтками, рангами, славою, всі вони страдали і кохали, і бач, що осталося по них! Ars longa, vita brevis.

                Ганна притулилася до нього.

                — А по нас і того, мабуть, не останеться, Андрію. Ворог пильно всі сліди загладить, ніби їх вітер снігом замете, — пророкувала.

                — І пом'янути не буде кому. Але подумала хвилину і додала:

                — А може, Величко що напише, він тепер у мойого брата Василя сидить. Гарно пише.

                Войнаровський, щоб відірвати її від сумних гадок, показував у скляних шафах фарфорові тарілки, чарки всіляких виробів і полтавські глиняні цяцьки, левиків, медведиків, котенят з повигинаними хребтами, то перестрашених, то знов ніби грізних, а так гарно вироблених, що не можна було дивитися, щоб не сміятись. Але Ганна все до образів вертала. Питалася, чи тямить у гетьмана в Бахмачі портрет батька Богдана, подовгастий, як двері в рамах різьблених, в листя і в степові бодяки.

                — Отой, знаєш, у темній киреї, як скрепла кров, і з булавою, обсипаною самоцвітом. Тямиш?

                — Як же забути тую силу і цей біль, що з нього б'є. Ліва брова трошки піднята, і від неї моршина робиться на чолі, така дивна, аж болюча, якої вовік не забудеш.

                — А Богуна забув, що у нас у батьковій опочивальні висів? Я собі його все чомусь-то чорнявим уявляла, гарним, але грізним, а він, білявий, синьоокий, на Виговського скидався. Тільки ніс менший і рівний, лиця гладкі, білі, а лоб високий-високий. Жупан на йому синяво-зеленавий, як морська вода, і наопашки плащ червоний, як огонь. Сам він стрункий, ставний, ну, прямо орел. Дивно, що з полотна не зірветься й не полетить...

                Так вони згадували, ніби про весь світ позабули. Згадували дворики старі з ґаночками на тесаних стовпцях і зі сходами, що скрипіли, ніби знати давали, що гість іде, і зі стовпами біля ґанку, до яких залізні обручики поначіплювано, щоб було до чого коня припнять, поки хазяїн не вийде й не гукне на прислугу, щоб до стайні забрати, знак, що гостя так скоро не відпустять, бо любий.

                І згадували ті троянди під вікнами дівочої боківки, і маруну, й васильки, і м'яту, й руту та ще й соловеїв, як розспіваються у маю, і місяця, як у вікна глядить і вснути не дає, — усього згадували, а про війну забули.

                — І всього того, мабуть, нам не побачити, Ганнусю. Що москва пограбувала й попалила, а що свої поруйнували.

                — Як же так, свої і руйнують?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2