Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 85)

                — Гадають, що як двори понищать, то й пани не вернуть, бо не буде до чого. А забувають, що самі себе руйнують, бо що з землі виросло, те й до землі належить, земля ж народна, не чия. Усі ми народ і всім нам треба обороняти її, бо візьме чужий і не такі палаци побудує. Тоді й жалувати стануть.

                В голосі його бриніла щира нотка жалю.

                — Отак, що одно покоління побудує, те друге поруйнує. Руїнницьким духом на нас з Азії несе, степ, ми, Ганнусю, степ...

                — Степ гарний, хвилястий, шумить.

                — Гарний, та негарно жити на ньому. Хто захоче, цей його й толоче. Людей, як худобу, з одного боку на другий переганяють. Чи бачила ти де таке?

                Перервала сумні гадки питанням:

                — А що тобі пан Понятовскі сказав?

                — Нічого доброго. Київський воєвода й великий гетьман коронний у криваві піжмурки граються. По цілій Польщі вганяють за собою, винищуючи край до краю. Ми тут на короля Станіслава ждемо, а він lentissimo passu [109] посувається, бо шведський генерал Крассов, котрого йому король Карло з кількома тисячами доброго війська до боку придав, контрибуції з народу здирає. По кілька талярів з диму і на кілька місяців наперед, так само, як Рибінські, каже собі давати. А їм тим часом треба би якнайскорше на Поліссю з військом литовським получитися, щоб Синявського знести, а Рибінського до послуху королеві Станіславові приневолити, чого як не зроблять, то свою справу проріжуть і нас ворогам у кліщі кинуть. Король Станіслав людина мудра й чесна, але вождем там не він, а отсей дерун Крассов, — от в тому то й біда!

                — А Іван Степанович вже знає?

                — Понятовскі скаже йому, бо мусить.

                — А може б, краще замовчав, даром гетьмана збентежить.

                — Не бійся. Це він лиш зі мною по щирості балакав, бо ми собі добре живемо, а гетьманові та королеві Карпові іншої співатиме. Не буде ж на Станіслава доносити, бо він тут резидент.

                — І це погано. Наші вожді повинні правду знати.

                — І так зле, і так недобре, Ганнусю. Погано діло стоїть, а Івана Степановича треба нам жалувати і не тривожити поганими вістками, бо він і так горем прибитий.

                Були би вони ще далі журилися, але почувся голос Тамарихи, що до сніданку їх прохала.

                Войнаровський відпрошувався, казав, що діла багато має, та почув на те, що вона йому до смерті не простила б, коли б погордував її хлібом-сіллю. Як поснідає в неї, так у себе не снідатиме, а час оден.

                На столі звідкілясь і індик начинюваний узявся, і пиріжки усякі, і наливки, а хазяйка все-таки турбувалася, що такого славного гостя Бог у її хату привів, а вона його гідно пошанувати не може, — бо війна.

                — Скажіть ви мені, — питалася, — чим і коли вона скінчиться, отся війна?

                — Того, паніматко, крім одного Господа Бога, ніхто більше не знає. І добре, що не знає, бо, може, не оден життя б себе позбавив, якби знав, — а так бореться, поки може.

                — Бореться, кажете, а пощо ж тієї боротьби? Гріх оден і кривда людська. От хоч би й ми. Дещо по батьках надбали, дещо придбали самі, працювали, клопоталися, ночі спокійної не мали, прийшла війна. Бог синів до себе покликав, і на кого ми тепер нашу працю оставимо?

                Хустину до очей підняла — схлипувала.

                — Краще б я на кількох десятинах сиділа, а з синами, ніж на багатствах, а сама. Коли б знаття, що із-за маєтків люди воюють, то роздала би усе-усе, бо краще біда, ніж таке кровопроливство.

                Войнаровський заспокоював її. Казав, що війни з давен-давна бували і, мабуть, остануться довіку, бо в цілій природі йде безнастанний бій, а хоч би в нас ні дворів гарних, ні ніякого багатства не було, то все-таки ворог по нашу землю піде, а землі боронити треба, бо раз нас Бог посадив на ній, так вона наша, не чия. ї звірина свого леговища боронить, бо воно її, а що ж про чоловіка казати? Народ, що не боронить землі, не варт її, це не народ, а стадо безмозкої худоби.

                Розмову перервав гаркіт бубнів. Войнаровський зірвався.

                — Пора мені! Спасибі, паніматко, доброго здоровля, пані Анно, не поминайте злом!

                — А то ж куди? — скрикнули обі нараз.

                — Мабуть, король на Веприк іде.

                — Чого він там шукає? Войнаровський подумав хвилину:

                — Може, слави, котру Левенгавпт біля Лісної загубив.

                — Ох, лишенько! — нарікала Тамариха. — І знову людська кров поллється.

                — Хай і ллється, щоб лиш не надармо, — відповів Войнаровський, вискакуючи на ґанок.

               

                Ганна прилипла до вікна. Весь світ перемінився для неї в одно питання: піде Андрій чи ні?

                Коли б не те, що в Ромнах старшинська жінота вже й так стала на ній свої язики гострити, то бігла би на його квартиру і просила, щоб її не лишав самою. Вона ж дійсно сама. Батько там, а мати і рідня по другому боці греблі. Біля неї лиш Мотря. Так Мотря непритяменна. По лазаретах, по таборі снується, ніби нічого не знає, не розуміє, своїм ділом занята. Для Ганни Войнаровський і брат, і друг, і товариш. З ним вона може і про прежнє, і про майбутнє побалакати, душу сирітську розвести. Без нього світ переміниться в пустиню. "Андрію! Андрію!" — кликала за ним її душа...

                На Тамаринім дворі кипіло. Люди суєтилися. Не знали, які частини мають іти, а які ні. То сідлали коней, то розсідлювали і вели до стаєн. Крик, гамір, біготня.

                Не вміли козаки так тихо в похід виступати, як шведи.

                Шведи йшли, як машина, а наші шуміли, як Дніпро. Без супротивлення і шарпанини ніколи не обійшлося.

                А вже коли б так хоч сотна часть того сповнилася, що вони собі і другим тоді бажали, то хіба весь світ мусів би провалиться.

                — Ідуть, ідуть! — і що жило в Тамаринім дворі, вибігло на ґанок й на ворота, — в чім хто стояв, незважаючи на мороз, що шинами палив.

                В Ганни душа завмерла: піде чи ні?

                Мов крізь мряку бачила прапори, коней, людей, уродливих трабантів, сурмачів з сурмами блискучими, цілу тую процесію богині війни, що з шумом грізним, мов позасвітним, перевалювалася біля воріт.

                Не лопотять порвані прапори, не ревуть грізно труби і навіть коні не іржать і не порскають весело. Ой, не будуть їм раді ті, до яких вони на криваву гостину ідуть!

                Поміж трабантами король...

                І Ганнині очі ожили на хвилину, ніби мряка розступилася нараз. Побачила його виразно, ясно, як на картині. Сухорлявий, ніби незамітний нічим. А все ж таки в нім однім тая сила, що тисячі за собою тягне, що про життя і про смерть їх рішає. В тих синіх, ніби полинялих очах майбутність Європи таїться. Той високий білий лоб за тисячі думає… Переїхав... Біля його молоденький князик, вродливий Реншільд, ще кількох знайомих Ганні генералів і регіменти пересуваються спокійно, рівно, як за хвилею хвиля.

                Грюхотять гармати, аж Тамарин двір у посадах дрижить, гудуть шкурами повкривані вози, аж підскакують ґанкові колонки. І знову імла, і знову мряка — пустиня.

                Нараз очі Ганни всміхаються, і ціле обличчя прояснюється, як город в поранковому сонці. Побачила Люксембурга і Рачка. Як два звірки на санях сиділи. Щось розказували собі. Не лиш устами, а й очима, раменами, цілими своїми марними постатями розмовляли з собою. Аж замовкли, похнюпили носики, і по обличчях їхніх розлився смуток і така прикра жалість, яка лиш на малпячих мордочках буває. Прогуготів похід, і Ганна легше дихнула.

                Зі шведами лиш кілька сотень наших пішло. Не запримітила навіть, хто їх повів. Гетьман, значиться, у Гадячі остався, а з ним і пан Андрій... Пан Андрій носатий, пан Андрій кирпатий, я не люблю пана Андрія... пригадала собі і засміялася весело.

                Тамариха притулила її до себе:

                — Донця моя!..

                Засоромилася Ганна і рум'янцем гарячим облилася.

                — Це не сором, дитино, кохати, не сором, — гладила її по голові сотничиха.

                — Я не кохаю, — відповіла Ганна, глянула на Тамариху і розсміялася, як дитина, бо брехати не вміла. Тамариха і собі в сміх.

                — Боже мій. Боже! Зміняється світ, а кохання яке було, таким і останеться довіку.

                На вулиці зашуміло знову. Задня сторожа йшла.

                — Може, це наші? — майнуло по голові Ганни, і вона задрижала.

                — Не тривожся, дитино. Гетьман у Гадячі залишається, його небіж також.

                — А вам хто казав?

                — Знаю. Ходім на обід.

                — Невже це вже полуднє?

                — Вже і з полудня пішло. Час скоро минає. Щоби так скоро наше лихо минуло... Ходім!

                По обіді Ганна до своєї кімнатки подалася, бо Тамариха по старому звичаю любила полежати годинку. А нині тим паче. Набігалася та натупцювала, мов на весіллю.

                Стільки несподіваних гостей і таких неспокійних, як козаки. Ніколи не вгадаєш, від чого вони скиплять. Часом за таку марницю бешкет знімуть, що і згадувати не варто. Та краще вони, ніж москва. Щоб вона не вернула ніколи. Одну третину города спалили. А що вбивств, що всякого насильства було — не перечислити.

                Кажуть, на Псьолі трупи купами лежать, а скільки їх у проруби пішло, геть воду попсували. Переварюєш її, анижу додаєш, і все-таки пити не спосіб.

                І як це Господь дивиться на те все і мовчить, ще й цареві силу до його кривавого рейментовання дає...

                Багато жури в пані Тамарихи на голові, і вона мусить хоч годинку вснути, щоб забути про неї. Тепер тільки спокою, що спиш, якщо тобі сни неспокійні не сняться...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2