Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 89)

                — Компромітація... — махнув рукою Піпер.

                — О, чуєте, чуєте? — підскакував до Гілленкрока Реншільд. — Чуєте, що каже канцлер: компромітація! Брали Варшаву і Краків, а перед якимсь глупим Веприком зупинилися і тепер ані вперед, ні взад.

                — Ми ще собі зуби на тім худім Веприку поломимо, — бідкався Піпер.

                — А найгірше, що тих зубів вже і так у наших щоках небагато. — Тридцять дряхлих гармат, а сухої і доброї муніції не знаю чи навіть на десять стало б. З чим ми на Росію підемо?

                — З королем Карлом, — відповів спокійно Гілленкрок. Такої гармати в цілій Росії не знайдете.

                Піпер і Реншільд замовкли. Піпер правою рукою тер своє ліве рам'я.

                — Дідьчии мороз, — нарікав. — Нашому наймилостивішому лице раниться.

                — Ми не хірурги, — кинув крізь рам'я Реншільд. — Пора королеві розум мати. Перед кількома днями знов ним кудись цілу ніч товкло. Навіть Гультман не знав, куди він подівся.

                — Навіть Гультман не знав, — повторив Піпер. — А він більше знає, ніж ми всі накупу.

                — Бо королеві ближчий Гультман, ніж ви або моя нікчемність.

                — Ближчий, — притакнув Піпер. — Але все ж таки, коли король, його милість, зволить зробити таку дурницю, як, приміром, нинішня облога Веприка, то не Гультманові, а нам, мої панове, треба подумати, як би з тої біди викрутитися.

                Реншільд бігав, бігав, аж сів.

                — Треба! — сказав, вп'яливши очі в Піпера. Піпер свої примкнув і ніби крізь сон балакав:

                — На мою гадку, треба завтра післати тому завзятому шотландцеві проект здачі на таких корисних і чесних услів'ях, щоби він не міг відкинути.

                Реншільд надув згірдливо губи.

                — А на мою гадку, — відповів, — завтра треба не жалувати муніції, вдарити на отсей проклятий Веприк з усіх пушок і коло полудня, як мороз трохи попустить, піти ще раз приступом, добути песячу буду, вирізати всіх без пощади, а команданта повісити на першім стовпі, який нам попадеться під руку.

                Гілленкрок підняв голову з-над планів, встав і позіхнув широко:

                — За що? — спитався спокійно: — За що, мої панове?

                — За що? — гукнув на його фельдмаршал. — Ви ще можете питатися за що?

                Він знов зірвався з місця і став бігати по квартирі, як лев по клітці. Нараз зупинився. Надслухував, а пізнавши хід короля, "Його милість король!" — промовив, стаючи у вояцькій поставі.

                Королеві ранився ніс і лице, його повіки були зачервонені, ропилися. Але він цього буцім не чув.

                — Але ж бо дефендуються хоробро! — хвалив собі обложенців і затирав руки, буцім це забава, а не справжня війна.

                Піпер значуще кашельнув. Реншільд нетерпеливо переступав з ноги на ногу.

                — Ексцеленціям не подобається така хоробра оборона? — спитав король, перебігаючи очима з одного на другого. — А я люблю мати діло з хоробрим противником. Бо яка ж це мені емоція, коли я бачу, що ворог б'ється нікчемно. Соромлюсь тоді за його і за себе, за його, що він нездара, а за себе, що з нездарою стаю до бою.

                — Веприкові зима сприяє, — завважив Піпер. Король заперечив рукою.

                — Зима зимою, — говорив запалюючись. — Але кажіть собі що хочете, а вони таки хоробро б'ються. Знаєте, мене нині кортіло бути з ними, а не з вами, панове, і відбиватися, а не наступати.

                З-під вусиків Реншільда то вибігала, то ховалася згірдли-ва усмішка. Аж врешті не втерпів.

                — Я також, — сказав, — умію цінити хоробрість, але коли вона доцільна.

                — Доцільна? А невже ж буває недоцільна хоробрість? — дивувався король.

                — Авжеж, що буває, — обстоював свій висказ Реншільд. — Ось, приміром, тая там банда у Веприку добре знає, що ми все-таки їх мисячу нору візьмемо, пощо тоді деруться, як божевільні, марнучи свої і наші сили. Перед хвилиною сказав я, що коли б я мав рішати...

                — То що? — спитав, сідаючи і дивлячись в очі Реншільдові, король.

                — То завтра доклав би усіх зусиль, щоб добути цього дідьчого Веприка, а тоді вирізав би всю залогу що до лаби, а команданта повісив би на першій сухій гілляці.

                — А ви? — звернувся король до Гілленкрока. Цей замнявся.

                — Я, власне, розглядаю плани Веприка і гадаю, що як ми вдаримо від заходу, от тут, де вал трохи нижчий і перерваний в одному місці, то...

                — Я вас не о це питаю, — перебив йому король. — Мені цікаво знати, що ви зробили би з залогою та з її хоробрим командантом, коли би так добули Веприк?

                Гілленкрок зацукався.

                — Ну, кажіть, що? — наглив король.

                — Я, я не повісив би його, бо він хоробро обороняє твердиню, яку йому повірив його начальний вожд.

                Король кивнув головою.

                — Дякую вам, — сказав коротко. — Завтра, панове, ми перериваємо облогу Веприка. — Поклонився кождому зокрема і вийшов.

                Відпровадили його поклонами до дверей, а коли прогомоніли відривисті кроки, Реншільд здвигнув плечима.

                — Ну, знаєте панове, тут уже всьо кінчиться. Чоловік стає безрадним. Я боюсь, що нашому королеві після перших невдач... — і показав пальцем на лоб.

                Гілленкрок вдавав, що не бачив того руху. Піпер розкашлявся, обтер червоною хусткою уста і сопів.

                — Що ж ексцеленція на те? — питав, стаючи перед ним, Реншільд.

                — Нічого. Тішуся.

                Гілленкрокові брови підскочили до половини високого лобу.

                — Тішитеся? — наступав на Піпера Реншільд.

                — Так, тішуся, — стояв при свойому канцлер. Реншільд розвів руками.

                — Боюсь, чи усім нам мороз не вдарив на мозок.

                — Не знаю, як кому, а мені ні.

                — Вам ні? А чого ж ви тішитеся, тоді, як плакати треба, бо тільки людей погибло і тільки муніції вистріляли на віват, а одного й другого нам бракує.

                — Тішуся, — відповів Піпер, — що король вперве рішився відступати. Може, він послухає моєї доброї ради і відступить аж за Дніпро.

               

               

                               XXVIII

               

                Піперова радість показалася передчасною. Король Карло, замість відступити за Дніпро, підступив під Зіньків.

                Була це ще менша і ще гірше укріплена твердиня, ніж Веприк.

                Замість городських мурів з вежами й башнями, торчав дубовий частокіл, і то повизублюваний. Зіньківці, почувши про похід шведів, наскорі латали його чим могли та як уміли.

                Земля замерзла, як кість, ані гадай, щоб поглибити рів або повищити вал. Рів був неглибокий, а вал невисокий.

                — Ті люди або дурні, або п'яні, — говорили про зіньківців шведи. — Сором було би нам не добути такої кріпості.

                — І добувати сором.

                — А все ж таки вони бороняться.

                — Навіть з гармат стріляють.

                — А кілько-в вас гармат? — питалися шведи, підскакуючи над рів.

                — Чотири, але ви більше не варті, — відповідали їм з-поза валу. — Відійдете від нас з тим, з чим з-під Веприка прийшли, лютри!

                І з тих чотирьох гармат вони дійсно таки добре дошкулювали шведам. Кожде ядро попадало в ціль. Тільки стріляли зрідка. Мабуть, небагато муніції було.

                Король бавився. За кождим цільним вистрілом плескав у долоні.

                — Браво, браво! Вони дійсно гарно стріляють. Старі шведські офіцери не на жарти затривожилися своїм улюбленим вождем.

                — Чи не твориться з ним щось погано? — шептали собі. — Половина лиця відморожена. Може, йому на мозок б'є?

                І дійсно, король виглядав неприродно. Підбігав серед куль під укріплення і стріляв до тих, що з-поза частоколу вигукували незрозумілі для його слова, ілюструючи їх непристойними рухами. Як котрого влучив, то підскакував весело, мов розбавлений школяр.

                — Невже ж це король? — сердився Реншільд. — І невже ж це облога города? Це прямо каригідна забавка тоді, як перед нами поважні стратегічні завдання.

                — Ні, панове, мені жаль того смішного Зінькова, — сказав король після перших герців. — Пішлемо до них наших людей, щоб по добру здалися.

                Але зіньківці навіть балакати з парламентарями не хотіли.

                — Або Зіньків від Веприка гірший? — казали. — Як король міг від Веприка відступити, то най і від нас іде. А здаватися не хочемо, бо вепричани сміялися б з нас.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2