Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 100)

                Попадалися й домівки, в яких навіть собаки не лишилося, двері розтвором стояли. На кабиці ще й теплий жар під попелом жеврів. Роздуй, наложи хворосту, сухої тирси, та-волги чи чого там, звари коропа, осетра чи пистрюгу, якої зловити неважко, або ужари зайця чи дике порося, яке по дорозі устрелиш, а тоді хрестик з дерева вистружи або з соломини склети, на стіл постав і дальше з Богом їдь. Така вже поведенція у тих запорозьких землях була. Бо наближалися отеє до Переволочні, а тая вважалася вже городом запорозьким. Тут і полковник з рамені Січі сидів, хоч до Січі ще геть не близько було. А полковником був Нестулей, козак хоробрий, "хвабрий", як козаки казали, що сидюхів і гніздюхів недолюблював, а зате привілля над усьо в життю своїм цінив.

                — От щоб ми до Переволочні докотили, — говорив Мручко до Мировича, — а там хай Нестулей журиться нами. Це вже його діло зв'язок з Січею тримати.

                — Але ж, батьку, — відповів Мирович, — зачуваємо, що Нестулей за царем руку тягне.

                — Можливо, так він козак і запорожець, значиться, куди кошовий піде, туди й Нестулей попрямує. А кошовим Гордієнко.

                Нестулей привітав гетьманських послів з усіми належними почестями, але сам здержливо тримався. Ні "соб", ні "цабе", ні "гайта", ні "вісьта". Навіть перед Мручком душі своєї не розкрив. Нарікав тільки, що часи вельми важкі, що десять разів треба зміряти, заки раз відріжеш. Переволочня — оден з найкращих, коли не найкращий перевіз через Дніпро, тут суден стільки, що й 3.000 людей можна переправити нараз. Знають про це і наші, й москалі. Якщо до цього прийде, усякий схоче Переволочню до своїх рук прибрати. А все ж таки буде воно, як січове братство рішить і як кошовий прикаже. Щоб тільки Бог їм добру гадку післав...

                Взяв 500 своїх людей і пустився супроводжати послів, знаючи, що й запорожці їм назустріч вийдуть, так тоді і зустрінуться десь у дорозі.

                Сталося воно скорше, ніж собі гадали.

                Зашуміли трави, замайоріло на виднокрузі, надбігли гонці розсильні й принесли радісну вість, що запорожці йдуть.

                Гетьманські посли зраділи.

                — Випередили нас, — промовив вдоволено Мокієвський.

                — Пошанували, — додав від себе старий суддя Чуйкевич.

                — Розуміються на речі, — похвалив січовиків Мирович. А Мручко тільки головою похитав:

                — Гордієнкові Україну рятувати спішно. От що! — і не втерпів, почвалав добрим гостям назустріч.

                Праворуч гудів Дніпро. Він тут на кілька рукавів роздирався, бо не міг усього багатства води в одному руслі помістити. Ліворуч, як море, хвилювала торішня трава, буйна й висока, що коням тільки голови видно. З полудня на північ і зі сходу на захід щораз густіше лиси й дикі кози шульгають, зайці скачуть, чорна птиця хмарами небо вкриває — видно, військо надходить. Коли б Дніпро не гудів так грізно, а на шляху просохло весняне болото, то, може б, чути було тупіт кінських копит, туркіт гармат і веселу запорозьку пісню. А так тим шляхом тільки струя якась різноцвітна і мерехтлива щораз то ближче підкочується, тільки збруя в соняшнім сяєві михтить.

                Мручкові серце щораз голосніше б'ється, щораз жвавіше торкає острогами коня, бо спішно йому.

                Ось і вони! Попереду людей десятків п'ять, музиканти. На ваганах, на ріллях, на цимбалах, на сопілках, на скрипках, на кобзах і суремках, на чім попало, на тім і грають. Але як! Може, їх ніхто й не вчив, може, лиш деякий ірмолой прочитати знає, а кращого оркестру не треба. Грають і співають, аж трава у вихиляси йде, аж на небі весняні хмарки танцюють. За музикантами чотирьох курінних атаманів і кошовий Гордієнко між ними. Коні під ними, як ляльки. Люди і коні прибрані чепурно. Одіж з тонкого сукна, різно-цвітна, з шовковими шнурками, зі срібними й золоченими ґудзиками, шапки зі смушевими околицями і оксамитовими днами. Пояси золотом перетикані, на них гаплички для пістолів, для люльок і кинджалів. Шаблі щонайвибагливіші.

                За ними товариство запорозьке трьома лавами пре, у кождій душ три сотні і при кождій гармат три. А там ще й табор надтягає. Боєві знадоби, харчі й питво везуть, щоб своїм людям тягарем не бути, бо знають, які тепер часи. Мручко перед музикантами конем повернув, став і поклонився кошовому, аж тут чує: грим! грим! З пістолів, із самопалів лущать, "Здоров був, сотнику!" — гукають. Дивиться й очам своїм не вірить: вони! Їй-Богу, вони! Товариші, з котрими не бачився півкопи літ. Бог знає де вони 6\, вали, у яких краях, у яких неволях пробували, а тепер знов, як ті вірли бурі. назустріч знялися. Вусаті чуприндарі, аж глянути любо. Деякий і старітися не хоче, селедця і вус почорнив, селедець поза вуха пустив, вус на плечі закинув, і що йому біда!

                — Мручку, серце!

                — Микито, голубе!

                І руки собі стискають, аж кості тріщать. Потягли його між себе, їдуть і розпитують, а Мручко зараз і до речі.

                — У великій потребі наша Україна-мати, у такій, як, може, ніколи не бувала.

                — Невже ж і за Дорошенка — ні?

                — Бо тепер як побідить цар, то тут тобі і капець! Гетьманщину скасує. Січ збурить, народ чаш вимордує, скрізь москву та німців насадить, навіть згадати про нас не буде кому.

                — А не діжде він того, гаспид лукавий!

                — Чому б то йому не діждати, коли ми самі у тому каїнському ділі за помічників стаємо. Про Носа й Ґалаґана не кажу, це випортхи пехольні, але хто б про Скоропада й Апостола гадав!

                І розказував про останні події, не вибілюючи нікого.

                — Ось до чого воно дійшло. Прискринили нас, що й дихнути важко. Його милість "пан полковник Hoc" провіант для москалів з нашого народу лупить і в Прилуки везе, Апостол на наші вози нападає, а Скоропад на тилах нам став, щоб від союзників відтяти і, не дай Боже потреби, рейтероватися не дать. Прямо пропадай, Україно!

                Слухали й зубами скреготали.

                — А гетьман що? — питалися Мручка. — Кажи нам як товариш.

                — Як на сповіді кажу. Гетьман нашої справи боронить.

                — Доволі! Будь спокійний, Мручку, з гетьманом підемо.

                — Невже ж?

                — В очі нам плюнь, як відступимо його, заки він Україну відступить.

                На тому й перервали розмову, бо заграли сурми, загарчали бубни, загули тулумбаси, і сотні різноцвітних козацьких шапок, як птахи, полетіли вгору.

                П'ять сотень Нестулеєвого полку вітали десять сот запорозького братства під проводом славного кошового Гордієнка.

               

               

                               XXXVIII

               

                Запорожці в Переволочню не вступали.

                Під городом, на майдані, на якому звичайно відбувалися торги, розтаборилися. Майдан возами обвели, віз біля возу, дишлі вверх, вози ще й ретязами позв'язували докупи, і для всякого випадку рівчак кругом заввишки хлопа прорили, тільки воріт двоє обставили, а на них, гляди, вже й вартові стоять. Гордієнко товариство в поході таки дуже гостро тримав.

                — Не в гості ми в Переволочню прийшли, а на важну раду, — казав.

                Але заки тая нарада відбулася, кругом табору, як із-під землі, виріс базар.

                Переволочанські купці порозкладали свої столи, а на них всякого краму донесхочу, особливо ж рукодії, якої на Січі не дістати, а як і є, бо й на Січі всячину виробляли, так не така. І пояси, і шапки, і збруя на коня, і чепелі, і сорочки, чого тобі треба, купуй! Жидки-крамарі, хоч, здавалося б, на сам вид запорожців від страху подохнуть, але що ти порадиш — кортить! Десь він біля міщанина, що йому гроші винен, за його спиною примістився і кланяється, ярмурку по десять разів знімає і крам свій попід небеса хвалить. Такої, мовляв, шапки і з такою околицею його милість пан козак навіть у Києві не куплять. То від самого первішого кушніра найправдивіша соболева шкурка.

                Тільки збруї іроди не продають, бо бояться, щоб не вистрілила.

                З обозу на базар вартові запорожців куренями пускають, а курені по шапках пізнати — який курінь, така й шапка.

                Хоч Гордієнко з вибраним товариством із Січі вийшов, а все ж таки боявся, щоб при торгах якого бешкету не було, бо запорожці, відома річ, народ найбуйніший у світі. Ніхто не знає, коли і з якого приводу спалахне, а вже обиди, то й найменшої не стерпить. Зараз до бою стає, а б'ються, як чорти. Незчуєшся, коли голову розфалатав надвоє.

                Тому-то на базарі й горілки продавати не вільно. Їсти можеш, що хоч, а випити — то хіба в таборі те, що з собою привезли, пиво з власних броварів і мід, і ситу. Тому-то й кружляли в таборі михайлики з гладко витесаного вербового дерева й мандрували боклажки, штони, графини, чарки.

                Кругом майдану курилися огнища, а на них, на залізних триніжках, в мідяних та чавунних казанах варилася страва. Ось і коритця з возів добули, вимили їх чисто, налили туди смачної юшки з рибою, і почався запорозький пир. Засідали до нього куренями. Кождий курінь мав своїх кухарів, свої харчі й посуду.

                Їли деревляними довгими ложками й не поспішалися, бо "діло не вовк, до лісу не втече". А що за розмовою страва краще смакує, так і розмовляли весело. Курінні сміхуни вигадували таке, що не оден аж за черево брався і просив, щоб перестали, бо лусне. Попоївши, позакурювали люльки. Зразу "обчеські", курінні, здорові, як кадильниці в церкві, бляхами цяцьковані, намистами й дорогими каменями повисаджувані. А там кождий свою із-за околиці в шапці або з холяви виймав і смалив, аж над Переволочнею дим, як з пожарища, снувався.

                Не диво, що й не одному спати хотілося; підкладав руку під голову, насівав шапку на очі і хропів.

                Та недовго. Бо загуділи литаври, і кругом майдану понеслося:

                — На раду! На раду!

                Зривалися, простували крижі, стріпували одіж, замотували селедці за уха і уставлялися куренями, півколесом.

                Курінні отамани кождий своїм куренем порядкували. Всіх очі поверталися на город, бо звідти надходили гетьманські посли, а з ними Нестулей і Гордієнко.

                — Отсей підстаркуватий козак — це генеральний суддя Чуйкевич, — пояснювали собі запорожці.

                — А чи такий справедливий, як був покійний Василь Леонтійович?

                — Постривай! Чуйкевич не показав ще гетьманові усього, що вміє.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2