Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 2)

      Перебити сторожу i захопити корабель?.. Легко про це подумати, а зробити - нiяко? можливостi. I передусiм через цi проклятi кайдани i ланцюг, на який ?х нанизано, як тараню на шворку. 
      I все ж вiн розумiв, що ?диний шлях до визволення - перерiзати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений помiж закованими ногами веслярiв, чорною змi?ю звива?ться попiд лавами i не дозволя? жодному невiльниковi вiдступити вiд свого мiсця далi нiж на один крок. 
      Звенигора в темрявi намацав кiлька його ланок, пiдняв, поклав на колiна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Сiчi було вдосталь, - ?х виковували в кузнях для рiзних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити. 
      Та як? 
      Пiрвати? Не перервеш I Перерубати чи перепиляти? Нiчим. 
      Що ж робити? 
      Звенигора перебрав у думцi десятки рiзних можливостей. Однак нi до чого не додумався. В безсилiй злобi намотав ланцюг на обидвi руки i щосили рвонув... Залiзо загримiло, задзвенiло, нiби засмiялося з його даремних потуг. Вiн кинув його собi пiд ноги, безсило усмiхнувся в темрявi зi сво?? на?вностi i, охопивши руками голову, повалився на лаву. 
      Та думки точать мозок, мов шашiль дерево. 
      От коли б дiстати шматок каменю-пiсковика, - ним би можна було поволi перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дiстанеш? На берег невiльникiв не пускають. Нiхто з туркiв тако? послуги тобi не зробить... Тож годi тiшити себе марною надi?ю! 
      Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам'янцi, одного разу зiрвався з цепу собака й накинувся на жебракiв, що зайшли на подвiр'я. Арсен був тодi хлопчаком, але й досi пам'ята?, як могутнiй гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомцiв, як дзенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, вiдбиваючись вiд пса палицями. Батько вибiг з майстернi i вiдтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, нiби ?х вiтром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, пiдняв з землi цеп. 
      - Сильний наш Циган, - сказав тодi малий Арсен. 
      - Не в силi справа, - вiдповiв батько. - Глянь-но сюди - бачиш? - I показав обривок ланцюга. 
      Арсен був вражений. Ланки ланцюга в мiсцях з'?днання так перетерлися за довгий час, що були не товщi капустяного листка. 
      - Чи ти ба! - здивувався тодi вiн. - Таке мiцне залiзо - а перетерлося... 
      - Час i залiзо пере?да?, сину, - вiдповiв батько i вiдбив молотком скобля, щоб вiддати цепок ковалевi для переробки. 
      В той час Арсен так i не зрозумiв, як то час пере?да? i залiзо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув i миттю пiдхопився з лави. Затермосив Спихальського i Романа, розбуркав i прошепотiв: 
      - Уставайте! Та вставайте ж! Годi спати, холера б вас не побрала! 
      - Що трапилось, Арсене? Снiданок дають? - очамрiло спитав Спихальський. - Але ще ж рано, псякрев! 
      Звенигора затулив йому рота. 
      - Тс-с-с, пане Мартине! Думка ? цiкава! Чи не хотiло б товариство послухати? 
      - Най його мамi стонайцять болячок, то для того треба чоловiка розколошкати серед ночi? -розсердився Спихальський, голосно позiхаючи. 
      - Нишкни, пане Мартине! - прошепотiв з кутка Роман. - Дай послухати! Кажи, Арсене! 
      Звенигора нахилився, прошепотiв: 
      - Друзi, нагода для втечi може трапитися не скоро. Але ми ма?мо бути готовi до не?. Що я маю на увазi? Ми повиннi та?мно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розiрвати його i покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це ?дина наша надiя, ?диний шлях до волi! 
      I Роман, i Спихальський схопили Звенигору за руки. 
      - Як, Арсене? Ти ма?ш якесь причандалля? 
      - Нi, друзi, нiякого причандалля я не маю... Але наше терпiння i залiзо пере?сть! Будемо терти одну ланку - залiзо об залiзо! Чи вам доводилося коли-небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примiтили, як окремi ланки стираються так, що ?х дужi козарлюги, як ми з вами. могли б легко розiрвати? 
      - Ланцюг перетерти? - розчаровано прошепотiв Спихальський. - О матка боска! 
      - Не за день i не за два, пане Мартине! Може, за пiвроку чи й за рiк... Ма? ж залiзо колись пiддатися нам!.. А врештi, що ма?мо робити? Сидiти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га? 
      Спихальський промовчав. 
      А Роман, напираючи по-тульському на "а", швидко заговорив: 
      - Iншого виходу у нас справдi нема! I чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогоднi! Негайно! Я згоден цю нiч не поспати - буду до самого ранку працювати! Та ще як! I самого чорта перетру!.. А наступну нiч Звенигора, а там - ти, пане Спихальський... Отак i чергуватимемось... Чи як? 
      - Дiло кажеш, Романе, - схвалив Звенигора. - Працюватимемо тiльки вночi. 
      - Як же нам впiзнати поночi ту ланку, що ма?мо терти? - спитав Спихальський. - Чей же не кошачi очi ма?мо? 
      - Е, якби тiльки ця перешкода була найважча, - промовив Звенигора. - Зав'яжемо на сусiднiй ланцi стьожку якусь - от i мiтка! - Й одiрвав вiд шаровар вузьку смужку. 



      3 

      Минуло лiто. Непомiтно прийшла осiнь з рвучкими пiвнiчними вiтрами i надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривiтне. З його поверхнi зникла при?мна голубизна, що милувала око, - натомiсть дедалi частiше схоплювалися пiнистi буруни, i важкi бризки залiтали на палубу до гребцiв. 
      Невiльникам дали старi дiрявi каптани та бешмети. Але вони не рятували вiд холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, i веслярi безперервно бухикали - аж надривалися. 
      "Чорний дракон", як i iншi турецькi вiйськовi кораблi, все лiто й осiнь снував мiж Стамбулом i фортецями в гирлах Днiпра, Днiстра та Дунаю. Туреччина вела велику вiйну проти Росi? та Укра?ни пiд Чигирином, i 150-тисячне вiйсько великого вiзира Iбрагiма-пашi потребувало багато бо?припасiв та харчiв. Усе це перекидалося переважно морем - силою невiльницьких рук. 
      Назад везли поранених, награбоване на Укра?нi багатство та ясир - живий товар. 
      З кiнця лiта, коли Iбрагiм-паша зазнав поразки, "Чорний дракон" перевозив недобитi вiйська в Болгарiю, на зимовi квартири. 
      Невiльникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотiв кожну ходку зробити швидше, нiж iншi кораблi, тому вимагав вiд наглядачiв пильно слiдкувати за веслярами. 
      Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Вiн бiгав по помосту, вивергаючи цiлий потiк прокльонiв i лайок, нещадно б'ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусiда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та вiн вирiшив, що цього не досить, i обзавiвся таволгою й терном. Пов'язане в тугi пучки пруття рожево? таволги i цупкого терну, всiяне мiцними i гострими, як голки, колючками, висiло на стiнi в його комiрчинi. Рожева таволга, що накривала густими заростями схили ярiв та балок i милувала око сво?м при?мним кольором, стала для невiльникiв найжахливiшою карою. Замашнi рiзки колючками рвали тiло, дiстаючи до нього навiть крiзь цупкий зимовий одяг. 
      Все лiто Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з Семестафом-пашею, хоча i кидав на нього лютi погляди. Але це тривало тiльки до осенi, до того дня, про який Звенигора думав, що вiн наступить десь, може, через рiк або й два. 
      Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невiльникiв - а вiн вряди-годи заглядав у всi закапелки корабля - i сказав Звенигорi: 
      - Кучук-ага, я одержав вiстi з Кам'янця... Виявля?ться, там справдi ? кiлька турецьких купцiв. Та, на жаль, жодного Кучука серед них нема?. Чим це пояснити, Кучук-ага? 
      Звенигора не сподiвався, що паша так швидко дiзна?ться про обман, i, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся. 
      - Як нема?? Невже вiн помер? 
      - Справа в тому, що вiн i не помер. Просто не мiг вiн померти, бо взагалi не iсну? на свiтi, рабе! Я довiрився тобi, негiднику, i поплатився за сво? легковiр'я - викинув кiлька курушiв[3] на посланця, якi мав надiю повернути з лихвою. А тепер утратив ?х безповоротно! 
      Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчi вимальовувалась хижа зловтiха. 
      - Дивно, - сказав Зенигора. - Може, ваша людина помилилась, ефендi?[4] 
      - Не думаю. ?й не вперше це робити. 
      - I все ж ?? було обмануто в Кам'янцi! 
      - Ким? 
      - Тими мо?ми ворогами, якi завдали мене в неволю. 
      - Я не хочу бiльше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер iнший шлях сповiстити кого потрiбно сам! - рiзко промовив паша i, круто повернувшись, вийшов геть. 
      В той же день надвечiр Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини вiн не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкiшу рiзку з таволги, вiн прискочив до козака i з розмаху вдарив по спинi. Тонкi колючки глибоко вп'ялися в тiло. Арсен закричав вiд раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала вiд кровi червоною. 
      Кров'янистi бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Вiн шмагав невiльника з сатанинською насолодою. Видно було, що вiн ждав цi?? митi довго i тепер вiдомщав i за удар у щелепу, i за свою ганьбу. 
      Во?нов i Спихальський зчинили крик. До них при?дналися iншi невiльники. Корабельний ага, який прибiг на цей гвалт, вiдтягнув Абдурахмана i з огидою вiдкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток. 
      Арсен не тямив себе вiд болю. Вся спина була сколена й горiла вогнем. Зцiпивши зуби, щоб не кричати, вiн ледве тримався за держално весла. А кинути його не мiг: це дало б Абдурахмановi привiд знову покарати його. Спихальський i Во?нов гребли самi. 
      Вночi була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навiть спати вiн не мiг. Лежав на животi i широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський i Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нiчно? Арсеново? роботи, а пан Мартин, хоч i любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не мiг заснути. 
      - Треба щось придумати, братове, - шепотiв вiн. - Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як рудi мишi, на цiй клятiй каторзi, перун би ?? вразив!.. Боюся я за Арсена... Абдурахман, псякрев, не дасть тобi жити, друже мiй укоханий... Тьфу, голова трiщить вiд думок, а нiц нiчого надумати не може! 
      - Що тут надума?ш, пане Мартине? - озвався Роман, щосили тручи в руках цеп. - Ось зiрвемося з прив'язу, тодi будемо гадати... Вже не багато зосталося - бiльше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогоднi б ланцюг розпався! 
      - Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена... Та й з нас заодно з ним! 
      - Ну, що ж - треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, рокiв шiсть тому, коли батько наш, отаман Стенька Разiн, заварив на Дону та на Волзi кашу i став громити боярськi та помiщицькi ма?тки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив пановi, що я пiдмовляю хлопцiв iти на помiч загонам Разiна. Пан звелiв схопити мене i до смертi засiкти батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тiльки вiрнi люди шепнули менi про таке, я з друзями пiдстерiг осавулу в перелiску, коли вiн повертався додому, i пiдвiсив на березi. А потiм, дiждавшись ночi, та?мно пробрався до панського двору, пiд ожередом сухого сiна викресав вогню i гарненько роздмухав його... На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серцi було весело, що не з порожнiми руками прибудемо до славного отамана Разiна... 
      - Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, - промовив Спихальський. - А я i не знав... Ох, i везе ж менi на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрiлисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе... Може й ти, пане Звенигора, такий же, як i вони? Га? 
      - Всi ми з одного тiста, пане Мартине, - морщачись вiд болю, усмiхнувся Звенигора. - Та ти не думай про це. Ми, врештi, непоганi люди! 
      - Га-га-га! - зареготав Спихальський. - Я в цьому й не сумнiвався... Менi стало весело вiд думки, же i я наберуся од вас духу лайдацького i сво?воленства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, пiдбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан ?зус! 
      - Спершу дай вибратися з цi?? дiри, пане Мартине. 
      - А то так, прошу пана... Отож я i мiзкую, до чого ж розповiв пан Роман притчу iз свого минулого життя. Чи не випередити i нам свого кривдника Абдурахмана й уколошкати його до того, як вiн спустить з нас шкуру? Га? 
      - А чого ж. Це славна думка! - погодився Звенигора. - Тiльки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися бiля ланцюга. Час не жде! 
      Вони ще довго шепотiлися в темрявi. Нiхто на них не звертав уваги, нiхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумiв вiтер, завиваючи в снастях корабля, стогнало в глибинi море. Чувся стогiн невiльникiв, що марили ввi снi, та брязкiт кайданiв, коли хтось перевертався чи розпростував ноги. 



      4 

      Другого дня вiтер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку. 
      З палуби доносилися стурбованi голоси корабельних старшин. З окремих слiв, що долiтали в тiсне примiщення веслярiв, Звенигора зрозумiв одно: буде буря! Вiн одразу ж сказав про це товаришам. 
      - Романе, брате, роби що хочеш, а сьогоднi треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самi... Остерiгайся тiльки, щоб не побачив Абдурахман! 
      - Для чого ризикувати? - здивувався Роман. 
      - В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручнiше злапати. Бач - як кида? його, сатану! Не вдержиться на помостi та, дивись, якраз опиниться у мене в обiймах! Отут йому i гаплик! 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2