Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 11)

      Не маючи уявлення про кiлькiсть гайдутинiв, спагi? не поспiшали з наступом. Вони чекали пiдкрiплення. Зi Слiвена мчали поодинокi аскери. Невдовзi прибув невеликий яничарський загiн Сафар-бея. Надвечiр Гамiд мав близько сотнi во?нiв i лише тодi вiддав наказ про наступ. 
      Частина спагi?в пiшла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та мiжгiр'ях. Друга частина - бiльша - лишилась на мiсцi. Десяткiв два во?нiв подерлися на горби, щоб обiйти гайдутинiв з бокiв. 
      - Спокiйно, другарi! Пiдпустiть ворогiв ближче - i тодi цiльтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетiла мимо! - поучав сво?х соколiв во?вода. - Нас менше, але за нами - правда! Да жи? Болгарiя! 
      Затрiщали з обох бокiв пострiли. Закучерявилися в долинi сизi димки. Важко просвистiли в повiтрi олов'янi кулi. 
      Гайдутини берегли порох, а тому, виконуючи наказ во?води, стрiляли рiдко. Але гостре око балканджiя, мiцна його рука! То в одному, то в iншому мiсцi скрикували пораненi спагi? або й падали мертвi на холодне камiння. 
      В першому ж приступi Гамiд недорахувався бiльше десятка сво?х во?нiв. Стiльки ж було поранено i вiдправлено до Слiвена. 
      Як тiльки наступило затишшя, Яцько вiдклав убiк торбинку з порохом (вiн заряджав яничарки для Романа i Гриви), запхнув за пояс два ятагани - i непомiтно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гiлка, пробрався ущелиною на протилежний бiк горба i швидко почимчикував у тил спагiям. Його весь час непоко?ла думка про Звенигору. Де вiн? Чи пощастило йому втекти вiд переслiдувачiв? Чи, може, був схоплений або забитий? Коли б був живий i на волi, то досi б прибув у розташування гайдутинiв. Отже... 
      Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопцi, звiдки було видно як на долонi весь табiр Гамiда. Хлопець прилiг у кущах, за каменем, i почав стежити за ворогами, що, як вiн скоро зрозумiв, готувалися провести тут нiч. Але нiчого, що б прояснило долю Звенигори, не побачив. 



      6 

      Тим часом Арсен лежав зв'язаний у ямi пiд скелею, яка i закривала його вiд Яцька. Насупроти нього сидiв довгов'язий аскер i пантрував за в'язнем, як вовк. Арсен не мiг поворухнути нi рукою, нi ногою. Йому лишалось одно: думати. I вiн пригадував подi? останньо? години. 
      Сплигнувши з коня, вiн прудко подерся на гору. Кра?м ока запримiтив, що Златка мiцно трима?ться в сiдлi i щодуху мчить за Драганом. Це наддало йому сили. Вiн продерся крiзь густi заростi дроку i раптом опинився перед високою кам'яною стiною. Як вiн не звернув на не? уваги? Адже мiг стрибнути на протилежний бiк! Знизу до нього вже перли спагi? з наставленими сторчма ятаганами. 
      - Здавайся, гяур! - кричали. 
      Арсен побiг попiд стiною вперед, назираючи, чи нема де мiсцини, якою вiн вихопився б нагору. Але тако? мiсцини не було. Зате з чагарiв вискочило ще кiлька спагi?в i кинулися йому навперейми. Вiн зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руцi пiстоль. Однак i вистрiлити не пощастило: з полка здуло порох, i спалаху не вийшло. 
      Його схопили зразу тро?. Потiм надбiгло ще дво?. Вiн намагався випручатися, вирватися, з ?хнiх рук, та нападники виявилися спритними й мiцними людьми - звалили його додолу, зв'язали. 
      Побачивши полоненого козака, Гамiд аж засичав вiд радощiв. Пiдскочив - запустив руку за пазуху бекешi... 
      Звенигора iронiчно усмiхнувся. 
      - Даремно шука?ш, ага! 
      - Мовчи! Нi слова! - вереснув Гамiд, не бажаючи, щоб во?ни знали про пропажу султанського фiрману, i вивернув Арсеновi кишенi. 
      Але i там фiрману не було. 
      Гамiд вiдiслав аскерiв наперед. 
      - Де фiрман, урус? 
      - Я його заховав, ага. Бачиш же - при менi нема?... 
      - Де заховав? Чи передав кому? 
      - Нi, не передавав. Пошукай отам, пiд горою. Може, пощастить знайти. - Козак насмiшкувато повiв оком. 
      - Що ти менi голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити! 
      Звенигора прекрасно розумiв, що жити йому тiльки до того часу, коли Гамiд втратить вiру, що випита? у нього що-небудь корисне для себе про фiрман. Тому з самого початку повiв себе так, щоб у Гамiда жеврiла надiя добитися свого. 
      - Я й кажу правду. Фiрман я заховав. Давай, Гамiд-ага, домовимося: я тобi - фiрман повертаю, ти менi - життя! 
      Незважаючи на трагiчнiсть становища, вiн не змiг стримати гiрко? посмiшки, пригадавши, що повторив слова Гамiда, якi той говорив якусь годину тому в ханi Абдi-аги... Все-таки хитромудра штука - життя! Не встигнеш клiпнути оком, як воно враз повернеться до тебе iншим боком, пiднесе таку заковику, яко? нiяк не сподiвався... 
      Гамiд зразу повеселiшав. 
      - Я тобi обiцяю це. Давай фiрман! 
      - Е-е, знайди, ага, дурнiшого! Не так це робиться! 
      Тут гримнув гайдутинський залп. Погоня за Драганом i Златкою припинилася. Спагi? вiдкотилися назад. I Гамiд, наказавши одному iз аскерiв, що саме пiд'?хав, берегти полоненого, як зiницю ока, помчав до сво?х во?нiв. 
      I ось лежить вiн, кiлька хвилин тому вiльний козак, а тепер - нерухома колода, в холоднiй i мокрiй вiд розталого снiгу ямi й дивиться на рябе, побите вiспою обличчя свого вартового. 
      - Гей, ага-джан, - зверта?ться Звенигора до нього, - ти бачиш - я пiдпливаю водою... Витягни мене на сухе! 
      - Не втопишся! 
      - Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звiльнять, i я тодi пригадаю тобi цi слова. 
      Вартовий заклiпав очима. Вiн не знав, хто перед ним. Дорогий спагi?вський одяг свiдчив, що стереже вiн незвичайну птицю. Врештi, якщо витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? I аскер виволiк полоненого наверх, поклав проти сонця пiд брилою нiздрюватого вапняку. 
      Звiдси було видно дорогу, гурт спагi?в на нiй i вершникiв, що все прибували зi Слiвена. Серед загону яничарiв Звенигора впiзнав Сафар-бея. Ага був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Звенигору, вiн осадив коня. 
      - Ти? - Вiн був здивований i вражений. 
      - Так, Сафар-бею. Це я. Завдяки тво?й ласцi... 
      Сафар-бей мовчки вiдвернувся, ударив коня. Помчав услiд за сво?ми во?нами. 
      Увечерi, пiсля невдалого наступу на гайдутинiв, Гамiд дав наказ розбити табiр i поставити посиленi дозори. Спагi? i яничари запалили вогнища. Вони не зважали на близькiсть гайдутинiв: перевага була на ?хньому боцi. Зi Слiвена прибули пiдводи з припасами - i зголоднiлi люди накинулися на вечерю. 
      Гамiд i Сафар-бей пiдiйшли до Звенигори. Вiдблиск вiд вогнища падав на ?хнi обличчя. Гамiд дав знак вартовому, що той може йти. 
      - Ти мав час, гяуре, подумати над сво?ю долею, - промовив Гамiд. - Скажи, де фiрман, i я вiдпущу тебе! 
      - Я дуже добре тебе знаю, Гамiде, щоб повiрити тво?м словам. 
      - Тодi зараз же зателiпа?шся на гiлляцi! Гей, люди! 
      - Чекай, Гамiд-ага, - втрутився Сафар-бей. - Повiсити нiколи не пiзно... Козак i справдi ма? пiдстави не вiрити тво?м обiцянкам. I ми повиннi зрозумiти його: вiн хоче виторгувати собi життя за фiрман. 
      - Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що вiн устиг передати фiрман гайдутинам... 
      - То ми можемо запропонувати ?м обмiн... Гадаю, що гра варта свiчок. Якщо ми не хочемо мати вiд беглер-бея непри?мностей, вiрнiш, якщо ти не хочеш мати непри?мностей, бо я тут нi при чому, то ми повиннi роздобути той фiрман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не пiти на такий обмiн. Козака вони цiнять, як це менi вiдомо, досить високо, а змiст фiрману досi для них не становить та?мницi. 
      Гамiд мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою вiн пiддав би його тортурам, а потiм накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну шкуру примушував його стримуватись, бути помiркованим. Думка Сафар-бея про обмiн, якщо фiрман i справдi уже в гайдутинiв, сподобалась йому. 
      - Ну, що ж, гаразд, - буркнув похмуро. - Я згоден... Як же це зробити? Я боюсь, що до ранку вiд гайдутинiв i слiд прохолоне. Чу?ш, гяуре? 
      - Нiкуди вони звiдси не пiдуть, - сказав Сафар-бей. - Вони знають, що Звенигора у нас у полонi, i постараються вiдбити його. Зi сходом сонця пошлемо кого-небудь на переговори. 
      - Гаразд, - погодився Гамiд i гукнув вартового. 
      Нiч була холодна. Спагi? i яничари напнули намети, та про Звенигору нiхто не потурбувався, i вiн, зв'язаний, мокрий, тремтiв вiд нiчного холоду. Вартовий теж мерз. До пiвночi, поки горiли вогнища, вiн ходив, а, стомившись, закутався в опанчину i сiв пiд скелею, поставивши яничарку мiж ногами. 
      Небо було зоряне, але безмiсячне. Пофоркували в темрявi конi, перегукувалися дозорцi. 
      Перед свiтом Звенигорi здалося, що вартовий заснув. Чулося його рiвне дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камiнь! I козак важко зiтха?. 
      Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко вiд дороги, почулися скрадливi кроки. Звенигора насторожився. Хтось пряму? до нього. Хто б це мiг бути? Може, Драган? Нiчого не видно. 
      Хтось постояв, нiби прислухався. Потiм Звенигора вiдчув, як чи?сь руки намацали мотузки, якими вiн був зв'язаний, в темрявi блиснуло лезо ятагана - i вiн вiдчув себе вiльним. Зата?в дихання, розминаючи затерплi руки й ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятiвника, але побачив тiльки темну постать, що хутко зникала в нiчнiй iмлi. 
      Обережно, щоб не наробити шуму, Звенигора порачкував вiд скелi, пiд якою куняв вартовий, i шаснув у кущi. 
      Раптом перед ним хтось пiдхопився на ноги, скрикнув: 
      - Ой, хто це? 
      Звенигора впiзнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рукою рота. Так от хто його рятiвник! 
      - Це я, Арсен. Тiкаймо мерщiй! 
      Вони поплазували в темряву. Арсен у думцi дякував хлопцевi за щасливий порятунок. Смiливий росте во?н! 
      Яцько упевнено повз уперед. В'юнким вужем розсовував заростi, гнучкою куницею обминав перешкоди, що виникали на ?хнiй путi. Коли вiдiйшли вiд спагi?вського табору досить далеко, зупинився, щоб перевести дух. Звенигора стиснув його в обiймах. 
      - Спасибi, тобi, Яцьку, що вдруге визволив мене, - прошепотiв на вухо. - Не побоявся пробратися у саме лiгво ворогiв! Що б же ти робив, коли б прокинувся вартовий? 
      - Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був вiд нього. 
      - Як! Вiн був поряд з тобою, коли ти розрiзував на менi мотузки... 
      - Мотузки? - ще бiльше здивувався Яцько. - Я не розрiзував нiяких мотузкiв... 
      - То хто ж мене визволив? 
      - Як хто? Я гадав, ти сам... 
      - Гм, - задумався Звенигора. - Дивно... Невже... 
      Вiн не договорив. Неймовiрний здогад пронизав йому ? мозок - невже то був Сафар-бей? Але нi, це неможливо. 
      Тодi хто ж? 



      7 

      Гайдутини намагалися втекти вiд спагi?в Гамiда i пiвдня петляли по мiжгiр'ях i, та?мних звiриних стежках Старо? Планини. Але втекти не пощастило. Гамiд проявив виняткову наполегливiсть. Без вiдпочинку вiн переслiдував загiн Младена аж до гори Хладно?. 
      Тут розгорiвся бiй. Гайдутини засiли у вузькiй ущелинi. Дали два залпи по наступаючих спагiях, але не спинили ?х. Розлютований втечею Звенигори, Гамiд будь-що хотiв розгромити повстанцiв, схопити ?хнiх ватажкiв i вiдiбрати фiрман, а тому гнав сво?х аскерiв у наступ, незважаючи на втрати. 
      Спагi? рвалися в рукопашний бiй. Скориставшись тим, що гайдутини набивали яничарки, вони з криком i вереском ринули у вузький прохiд. 
      - Алла! Алла! - ревiли страхiтливо роззявленi роти. 
      - До шабель, другарi! - пролунав голос во?води Младена. - Не осоромимо землi болгарсько?! До шабель! 
      Вiн перший кинувся з високо пiднятою шаблею на ворогiв. Поряд з ним iшли Драган i Звенигора. Всi гайдутини, за винятком Златки, Якуба i Яцька, якi ходили бiля поранених i стерегли коней, ринули в атаку. 
      Двi лавини зустрiлися в похмурiй кам'янистiй ущелинi. Заскреготала криця - впали першi вбитi. Крики стихли. Чулися лише поодинокi вигуки бiйцiв та стогiн поранених. Рубалися люто, не вiдступаючи нi кроку назад. Сiре камiння почервонiло вiд кровi, - з нього здiймалася нiби рожева пара. 
      У гайдутинiв видiлялися два клини, що глибоко ввiгналися у стрiй спагi?в, - перший мав вiстрям Младена, Звенигору i Драгана, другий - Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душi жалiючи, що не може дотягнутися до Гамiда, який стояв далеко позаду, в тилу сво?х во?нiв. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповiдками, без яких не мiг обiйтися навiть у вирi люто? сiчi. 
      - Згинь до дзябла! - гримiв його голос. - Псякрев! 
      Свистiла шабля - i поляк просувався на один крок наперед. 
      - Го, го, лайдаку, а ти що за ?ден! - звертався вiн до нового ворога, що напав на нього. - Звiдкiля узявся, скурвий сину? Хочеш помiрятись зi мною силами? Прошу, прошу... Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на сво?му писковi мiй гостинець! На! Ма?ш!.. 
      Похмурий Грива рубався затято. Вiн був на цiлу голову вищий i вiд сво?х, i вiд туркiв, - i з висоти свого зросту скидав гострим поглядом все поле бою, помiчав найбiльш завзятого ворога i поривав туди за собою сво?х друзiв. 
      Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмiшкою на напiврозтулених вустах, фехтував з бородатим аскером легко i радiсно, нiби стояв не на смертельному герцi, а на току з цiпом у руках над снопами запашного жита. 
      Пiвдесятка ворогiв уже скуштували ?хнiх шабель i, обливаючись кров'ю, корчилися пiд ногами у бiйцiв. 
      Звенигора i Драган пильно оберiгали Младена. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2