Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 12)

      Хтось iз спагi?в упiзнав його i з криком: "Во?вода Младен!" - кинувся на гайдутинського ватажка з високо занесеною шаблею. Драган вiдбив удар, а Звенигора прикiнчив нападника. Та тепер усi аскери побачили во?воду, i кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотiлося зажити слави переможця во?води й одержати обiцяну Гамiдом нагороду за його голову. 
      Бiй проходив з перемiнним успiхом. Жоднiй з сторiн не пощастило здобути вiдчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдутинам доведеться вiдступати: спагi? мали вдвiчi бiльше сил. До того ж загiн Сафар-бея, який до цього часу не брав безпосередньо? участi в збройних сутичках, мiг в першу-лiпшу хвилину прийти ?м на допомогу. 
      Потрiбно було протриматись до вечора, а потiм, користуючись темрявою, вiдступити. 
      - Драгане, накажи винести поранених, - кинув через плече Младен, - у безпечне мiсце! Хай Златка i Якуб супроводять ?х! 
      Драган вийшов з бою. 
      Звенигора мусив бути ще уважнiшим, щоб у разi потреби вiдвести од во?води небезпеку. Вiн став з ним плече в плече i, пiдтримуваний iншими гайдутинами, мовчки вiдбивався вiд розлютованих ворогiв, що почали насiдати все настирливiше. 
      Один з аскерiв, якому, видно, дуже хотiлося зустрiтися вiч-на-вiч з во?водою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собi досягнути цього iншим шляхом. Вiн вихопив пiстоль i, скочивши на камiнь, через голови товаришiв, вистрiлив у Младена. Старий во?вода здригнувся, почав осiдати назад. Звенигора встиг пiдхопити його попiд руки, але в цю мить ворожа шабля завдала во?водi ще одного удару. Гайдутини зразу ж заступили його, а Арсен винiс во?воду в тил. 
      На крик Звенигори пiдбiг Драган. 
      - Яке нещастя! - скрикнув вiн, побачивши закривавленого, зблiдлого во?воду. - Швидше до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут... 
      Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала груди, а шабля розпанахала передплiччя. 
      Якуб туго перев'язав во?воду, Златка зi слiзьми на очах пiдтримувала батька за голову. 
      Младен крiпився, але поволi втрачав сили. 
      - Як там? - спитав кволо. 
      - Тримаються нашi, - вiдповiв Арсен. 
      - Жаль, мало нас, а то б спiймали сьогоднi Гамiда... Арсене, передай Драгановi, щоб виводив загiн з бою! Досить ми поклали ворогiв! - Во?вода змовк, зцiпивши зуби. 
      Звенигора з Якубом посадили його в сiдло. Златка стала поруч, готова пiдтримати батька. Пiдвелися тi пораненi, хто мiг iти сам. 
      - Рушайте, - сказав Звенигора. - Ми наздоженемо вас. 
      Звiстка про поранення Младена незабаром поширилася мiж гайдутинами. Кожен з них ще чинив опiр вороговi, але бойовий запал уже почав згасати, як згаса? вогонь пiд першими краплинами дощу. Звенигора помiтив це зразу, як тiльки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вiчi i те, що крики "алла" вже заглушували голоси гайдутинiв, i те, що крок за кроком гайдутинська лава вiдкочувалась, i навiть те, що бiльше не сипав приповiдками пан Мартин, а мовчки вiдбивався вiд двох аскерiв, що, видно, заповзялися взяти його на шаблi. 
      - Драгане, виводь загiн з бою, - шепнув Арсен молодому болгариновi. - Вiдступа?мо на пiвнiч, у гори... Такий наказ во?води! 
      Бiй ущухав. Гайдутини поволi вiдступали назад, пiдбираючи поранених. Драган сподiвався, що спагi?, зазнавши вiдчутних втрат, не стануть переслiдувати ?х, одначе вiн помилився. Хоча вони й не кидалися врукопашну, але й не вiдставали. Чутка про поранення Младена дiйшла до Гамiда, i вiн вирiшив одним ударом покiнчити i з во?водою, i з його загоном. 
      Так i йшли манiвцями, до темних ущелинах, захаращених буреломом та камiнням. Попереду - гайдутини, позаду - спагi?, не вiдступаючи, але й не насмiлюючись поки що нав'язати новий бiй. Гамiд мав сво? розрахунки. Вiн знав, що гайдутинам важче. Вони несли поранених, а вiн сво?х залишив на мiсцi бою пiд наглядом Сафар-бея, який вiдмовився брати участь у дальшому походi. Тож ага сподiвався, що прийде час, коли стомлених, виснажених гайдутинiв буде легко перемогти. 



      8 

      Два днi тривав цей важкий, виснажливий вiдступ. Голоднi люди мовчки брели гiрськими стежками, щомитi оглядаючись назад. Коли спагi? дуже насiдали, тодi найвитривалiшi робили засiдку i стрiляли в них з-за каменiв. Це примушувало туркiв знову триматися на чималiй вiдстанi. 
      Звенигора iшов поряд з Драганом. Тепер на плечi молодого балканджiя лягла вся вiдповiдальнiсть за долю загону. 
      - Так ми перейдемо всю Планину, - промовив гайдутин. - Треба рятувати Младена i не дати Гамiдовi змоги повернути собi фiрман. Але як це зробити? На мою думку, нам слiд роздiлити загiн. Ти, Арсене, разом зi сво?ми друзями, Младеном, Златкою i Якубом вiдiрвешся i пiдеш на пiвнiчний схил Планини. А я з загоном вiдверну Гамiда вiд вас... 
      Звенигора мовчав. Вiн розумiв, що тяжко поранений во?вода потребу? спочинку. Хоча б на два-три днi. Але роздiляти загiн... Чи ж погодиться на це Младен? Вiн висловив свiй сумнiв Драгановi. 
      - Ми йому нiчого не скажемо, - вiдповiв Драган. - Врештi, йдеться про його життя, i тут ми ма?мо право вирiшувати самi. 
      - Ну, що ж, я згоден. 
      Вони домовилися про мiсце майбутньо? зустрiчi. Драган зразу повеселiв. Вiн вiрив, що без тяжко пораненого во?води загiн зумi? втекти вiд переслiдувачiв, а сам во?вода видужа? в затишку i спокiйному мiсцi десь у колибi пастухiв-балканджi?в. 
      Звенигора сповiстив про такий намiр Драгана сво?х товаришiв i Златку. Всi пристали до цього. Не гаючи часу, Звенигора повiв свiй загiн далi в гори, прямо на пiвнiч. Драган зостався в засiдцi i пiсля короткого бою, на виду в спагi?в, звернув лiворуч i через вiдроги кряжу пiшов на захiд. 
      Гамiд рушив за ним. Але не пройшов вiн i пiвфарсаха, як його наздогнав захеканий аскер у заболоченому одязi. 
      - Осмiлюся сповiстити, ага, що гайдутинський загiн роздiлився надво?, - сказав вiн. 
      - Звiдки ти це взяв? - сполошився Гамiд. 
      - Я трохи вiдстав. Наздоганяючи вас, я пiшов по кiнських слiдах. Адже вiдомо, що у гайдутинiв всього дво? коней, на яких вони везуть свого пораненого во?воду. Так ото я пiшов по тому слiду. Здершись на гору, я вдалинi побачив невеличкий гурт людей, - ?х було восьмеро, - i дво? коней. Спочатку я зрадiв. Ну, думаю, десь i нашi тут недалечко. Раптом, повернувшись, з подивом уздрiв на протилежному вiд мене узгiр'? два загони - гайдутинський i наш. Я й зрозумiв, що нас обдурено. Пораненого пса Младена намагаються спровадити в безпечне мiсце. Так я гадаю, ага. 
      - Ти впевнений, що ?х тiльки восьмеро? 
      - Я бачив ?х, як ось вас бачу, - образився аскер. 
      - Гаразд. Спасибi. Ти принiс дуже важливу звiстку, - сказав Гамiд i, вiдiбравши два десятки аскерiв, повернув назад. - Веди нас! Та швидше! 
      Вiн поспiшав. В долинi сам пересвiдчився, що аскер сказав правду. На м'якiй вiд розталого снiгу землi яскраво виднiлися два кiнськi слiди. Гамiд вилаяв себе. Iшак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили тi хитрi балканджi?! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, i той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з мо?х рук! 
      - Швидше! Швидше! - пiдганяв вiн аскерiв, якi вже стомилися не менше, нiж гайдутини, i брели понуро, опустивши голови. 
      Тим часом Звенигора зi сво?м невеличким загоном здирався все вище i вище на головний хребет Старо? Планини. Роман i Грива вели на поводах коней, на яких ?хали Младен i Златка. Попереду йшли Якуб i пан Мартин. Позаду плiвся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотiв признатися нiкому про це. Цупкi чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камiнь, хлопчина присiв перезутися. Як би вiн хотiв отак посидiти трохи проти сонечка, щоб вiдiйшли задерев'янiлi вiд безконечно? ходьби ноги, щоб розправились обвислi плечi! Або з яким задоволенням лiг би просто неба i заснув, щоб вигнати з тiла важку втому! Та... Яцьковi руки, що тримали онучу, раптом застигли в повiтрi, з голови вилетiли пустопорожнi мрi?: вiн прикипiв поглядом до ледь помiтно? стежки внизу, по якiй вони щойно пройшли. По нiй швидко пiднiмалися вгору спагi?. Серед них Яцько зразу впiзнав Гамiда. 
      Хлопець миттю взув чирики, кинувся слiдом за товаришами. 
      - Арсене, поглянь! - скрикнув вiн. - Нас наздоганяють! 
      Усi зупинилися. З стрiмкого скелястого виступу було добре видно широку долину i кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Помiж ними мелькали темно-сiрi бекешi спагi?в. 
      - Псякрев! Холера! Обхитрив нас! - вигукнув Спи-хальський, ударивши шапкою об землю. - Туго ж нам доведеться ниньки, панове! ?х там достобiса!.. ?ден, два, тши... Ого, двайцять лайдакiв веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблiв йому в живiт! А нас тилько штири вояки... 
      - П'ять, - промовив Яцько ображено. - Прошу пана, п'ять... 
      Спихальський пацнув хлопця по головi. 
      - Так, так, п'ять... Пробач, пане Яцьку! - I невесело усмiхнувся. 
      - Справдi, нам доведеться тепер туго, - погодився з думкою товариша Звенигора. - Вперед, друзi! Тiльки - вперед! Зда?ться, вони ще нас не бачать... 
      Але лютi вигуки i свист, що долетiли знизу, показали, що спагi? помiтили втiкачiв i прямують по ?хнiх слiдах. 
      Гайдутини швидко рушили далi. 
      - Нам би перевалити за хребет, - промовив Младен. - В урочищi Студена Вода - гайдутинський стан... Там завжди ? конi, запас збро?, одягу... До ночi ма?мо бути там... Але попереду - найважчий вiдрiзок шляху... Крутий перевал... 
      Йому боляче було говорити, i вiн замовк. Дорога справдi ставала майже непрохiдною. Конi весь час спотикалися, з-пiд нiг виприскувало камiння i з шумом летiло вниз. 
      Незабаром стежка зовсiм зникла. Праворуч здiймалася висока прямовисна скеля, лiворуч - голий, кам'янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попiд скелею, що стрiмко вiв угору, - то був ?диний шлях, по якому мусили пройти втiкачi. 
      Звенигора попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чiпкий, вiн мав вести за повiд коня, на якому сидiв Младен. Златчин кiнь, приторочений до сiдла першого, йшов слiдом... Арсен лишився останнiм. З чотирма зарядженими пiстолями за поясом, шаблею i ятаганом, вiн мав прикривати вiдступ загону. На серцi у нього було важко. Вiн добре розумiв, що ?хнiй невеличкий загiн з пораненим во?водою i не звиклою до тягот вiйськового життя Златкою може стати легкою здобиччю Гамiда. 
      Побачивши, що втiкачi притишили хiд, спагi?, ще не знаючи, яка попереду дорога, з криком i лайкою ринули вперед. 
      - Урус, гяурський пес, вiддай те, що належить менi! - кричав здалеку Гамiд. - Все одно не втечеш! 
      Звенигора не вiдповiдав. Прикидав оком, скiльки ?м ще здиратися до перевалу, що вузькою, затиснутою мiж двома скелями ущелиною синiв на тлi ясного передвечiрнього неба. Виходило небагато - всього щонайбiльше верста. Але що ?х чека? потiм? 
      Ззаду почувся пострiл. Куля цьвохнула над головою i розплющилась об гранiтну стiну. Звенигора оглянувся - спагi? були за якихось двiстi крокiв. Якщо дозволити ?м захопити виступ, вони зможуть обстрiлювати всю стежку, аж до перевалу. 
      Звенигора вихопив пiстоль - звiв курок. Обережно визирнув з-за скелi. Спагi? вже не перли гуртом, а розтягнулися цепом. Жаль, що Гамiд був десь позаду, його огрядна постать - добра цiль для кулi! 
      Попереду поспiшав молодий дужий аскер. В руках - яничарка. З ?? цiвки в'?ться сиза смужка диму. Це вiн стрiляв щойно. 
      Звенигора пiдвiв пiстоль, прицiлився. Аскер, побачивши наведене на нього дуло, вирячив очi, вiдсахнувся. Та було пiзно: гримнув пострiл - i аскер з криком полетiв униз, зачiпаючи тiлом камiння, що з гуркотом покотилося за ним. 
      Заднi миттю подалися донизу. Звенигора мiг ще влучити в одного з них, але не стрiляв. Головне - виграти час. Щоб його товаришi з Младеном i Златкою встигли здертися на перевал i якомога далi вiдiйшли вiд нього. 
      - Вперед! Вперед! - почувся голос Гамiда. Спагi? не рухалися. З острахом поглядали i на прiрву, що поглинула ?хнього товариша, i на кам'яний виступ, за яким сховався гайдутин. Про щось говорили, але ?хнi слова не долiтали до слуху козака. 
      Через деякий час спагi? почали роздягатися. Скидали важкi бекешi, сукнянi жупани. Це здивувало Звенигору. Для чого? Але коли вони з одягу зв'язали щось на зразок великого i товстого щита i один з аскерiв, тримаючи його перед собою, рушив уперед, Звенигора занепоко?вся. Куля, безперечно, застряне в такому щитi, i спагi? зможуть пiдiйти до нього майже впритул. 
      Коли аскер був крокiв за десять, Арсен вистрiлив йому в ноги. Аскер скрикнув, але, мабуть, швидше вiд несподiванки, бо, перемiгши страх, обережно просувався вперед. 
      Лишатися за виступом було небезпечно. За переднiм аскером iшли iншi з яничарками напоготовi. Арсен оглянувся: його друзi вже пiднiмалися на перевал. Якщо спагi? i прорвуться зараз, вони не зможуть iз сво?х рушниць вразити ?х. 
      Отже, тепер вiн може подумати i про себе! Вистрiливши ще раз, Арсен швидко побiг по вузькому приступку. З-пiд нiг зривалися камiнцi i з шумом котилися вниз, але вiн нiби не помiчав того. Позаду пролунало кiлька пострiлiв. Просвистiли кулi. Та жодна не зачепила його: спагi? не вмiли цiлитися в рухому мiшень. 



      9 

      Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечорiло. Тут, на вершинах гiр, безперервно дув поривчастий крижаний вiтер. Стало холодно. Звенигора похукав у закоцюблi пальцi i знову мiцно стис у руцi рукiв'я пiстоля. Вiн стояв на самому вершечку перевалу i дивився вниз. Спагi? щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамiдiв голос. Потiм Гамiд вийшов наперед i крикнув: 
      - Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обiцяю життя i волю! 
      - Без тво?? обiцянки - я живий i на волi! - гукнув у вiдповiдь Арсен i глянув назад, - його маленький загiн уже здирався на схил протилежно? гори. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2