Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 13)

      - Поверни менi листа - i забирайся геть, гяуре! - гарячкував Гамiд. 
      Арсен хотiв було крикнути, щоб дошкулити Гамiдовi, що то не простий лист, а фiрман султана, але вчасно спохватився. Нi, нi, про це треба мовчати! Про фiрман нi слова! Щоб не дiзналися про його викрадення нi беглер-бей, нi сам султан, щоб турки не змiнили сво?х намiрiв. Що ж до Гамiда, то вiн, безперечно, теж мовчатиме. 
      - Iди вiзьми його, Гамiде! - засмiявся козак. - Ну, ти ж хоробрий! 
      Спагi? потупцяли на мiсцi i рушили вперед. Останнi сто крокiв перед перевалом були не такi важкi, як ранiш. Мiсцина була досить широка i дозволяла спагiям наступати гуртом. Зате вона була доволi крута i всiяна безлiччю камiнцiв - великих i малих, якi ковзалися пiд ногами i затрудняли бiг. 
      Звенигора вистрiлив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило iнших. Спагi? спотикалися, падали, але настирливо лiзли вперед. 
      Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу. Став, великий, суворий, з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила. 
      - Хто ступить ще крок, я розтрощу тому башку! - крикнув униз. 
      Спагi? схитнулися, зупинились. 
      - Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його! - пiдбадьорював сво?х аскерiв Гамiд i вистрiлив з яничарки. 
      Звенигора вiдчув, як щось тупо ударило його в живiт. "Поранений!" - майнула думка. Але болю не вiдчув. Напруживши всi сили, жбурнув униз каменюку. Спагi? з виском сипнули врозтiч. Користуючись замiшанням серед ворогiв, Арсен оглянув себе. Кровi нiде не видно. Тiльки на бекешi чорнi? дiрка вiд кулi. Невже куля застряла в сукняному спагi?вському жупанi?.. Чекай - чому в жупанi? А може... А може, то Сiркiв пояс, що подарував кошовий при розставаннi в Сiчi, врятував йому життя? Як вiн не догадався про це ранiш? Безперечно, туго начинений золотими i срiбними монетами, вiн став надiйною перепоною для олов'яно? кулi! 
      Звенигора швидко розстебнув бекешу i жупан, зiрвав з-пiд сорочки широкий i важкий ремiнний пояс. Золото - ось що зупинить спагi?в, затрима? ?х, поки стемнi?, i його друзi будуть на безпечнiй вiдстанi! 
      Вiн розкрив один з клапанiв пояса, насипав жменю золотих монет. 
      - Аскери! - крикнув голосно. - Я вiддаю вам усе, що ? цiнного у мене! Ось - ловiть! 
      Вiн сiйнув монетами по кам'янистому схиловi. Золотий дощ блиснув у повiтрi, бризнув на спагi?в i з дзвоном розсипався серед камiння. Якусь мить спагi? стояли остовпiлi. Потiм враз пригнулися - кинулись один з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучi кружальця. 
      - Вперед! Вперед! Гнiв аллаха на вас, шайтанове насiння! - гримiв Гамiд. - Ми повернемось назад - i все буде ваше! 
      Його нiхто не слухав. Кiльком аскерам пощастило - вони зразу знайшли по три-чотири монети. Це розпалило жадобу i заздрощi iнших. Почалася суперечка. Тi, хто нiчого не знайшов, вимагав, щоб здобич було подiлено порiвну. Щасливчики, пiдтримуючи один одного, вiдмовлялися дiлитися з товаришами. 
      Гамiд бiгав вiд одних до iнших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тодi вiн заверещав: ; 
      - Паскуднi шакали, смердючi гi?ни! Я пострiляю вас! Запроторю на галери, гяурськi свинi! 
      Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати мiсце, де можна було в одну мить розбагатiти на тисячу курушiв. Таке трапля?ться не щодня! 
      Час iшов. Сонце опустилося за далекi вершини гiр. В долинах погустiла iмла. Тiльки захiдна половина неба горiла малиновою загравою, i на верховинах було ще видно. Звенигора прослiдкував за сво?м загоном - вiн пiднявся на протилежний крем'янистий кряж i вже поволi ховався за обрi?м. Коли б ще хоч трохи затримати спагi?в, щоб у сутiнках вони не побачили, в якому напрямку вiн пiде! 
      Та раптом Гамiд викрикнув: 
      - Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Вiн несе гайдутинську казну! Доженемо його - i вся здобич буде ваша! Вперед, смiливцi! 
      Спочатку поволi, потiм дедалi швидше спагi? подерлися знову на гору. Тепер вони не вiдступлять: ?х гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливiсть поживитися. 
      - Стiйте, аскери! - гукнув Звенигора. - Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останн?!.. 
      Вiн знову сiйнув широко по крутому схиловi жменю монет. 
      Спагi? знову зупинилися. Даремно Гамiд кричав, погрожував страшними карами, лаявся, - нiщо не помагало. Люди мов ошалiли - кублилися серед камiння i пiску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу. 
      Звенигора швидко надiв на себе пояс, що значно полегшав, i кинувся навздогiн за товаришами. 
      Незабаром зовсiм стемнiло. Коли вiн вибiг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пiтьма. 
      В гайдутинському станi втiкачi зробили короткий перепочинок. Старий пастух-балканджiй пригостив ?х вечерею, осiдлав для всiх свiжих коней, внiс iз комiрчини спагi?вський одяг. За вечерею вiдбулася коротка нарада. 
      - Гадаю, нам не завадить переодягнутися, - сказав Младен. - По Старiй Планинi тепер гасають, крiм Гамiда, iншi загони спагi?в i яничарiв. Тож надiнемо на деякий час i ми ?хню шкуру, щоб ввести ?х в оману. А султанський фiрман стане для нас надiйним тезкере - пропуском... 
      - Гарна думка, - зразу погодився Звенигора, i в його головi вмить народився iнший задум. Не знаючи, як поставиться до цього во?вода, козак понизив голос i почав здалеку: - Але, друзi, ми повиннi зараз обмiркувати, як доставити фiрман на Укра?ну. Час iде. Вже наступила весна. Через мiсяць-другий турки розпочнуть похiд... 
      Вiн замовк, пильно вдивляючись в кожного. 
      - Що ж ти пропону?ш? - нарештi, порушив мовчанку во?вода. 
      - Я пропоную всiм: рушаймо на Укра?ну! Вам, бай Младене, однак потрiбно довго лiкуватися. А з нами буде Якуб. Вiн i в дорозi знайде для вас лiки... Пiд виглядом спагi?в, що везуть султанський фiрман, ми легке подола?мо наш шлях! 
      - Младеновi важко буде ?хати верхи, - промовив Якуб. 
      - Нам би тiльки дiстатися до Дунаю, - вiдповiв Звенигора. - А там ми купимо у волохiв добру каруцу... 
      Вiн запитливо глянув на во?воду. Той довго мовчав. Усi чекали, що вiн скаже. 
      Порушила тишу Златка. 
      - По?демо, тате, - промовила тихо. - Однак ти не скоро повернешся в загiн... А Драган - надiйний юнак. 
      Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослонi, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, i гострий бiль у ранах почав поволi затухати. Во?вода думав. 
      - Я згоден, другарi, - прошепотiв вiн. - Врештi, наша по?здка до руснацьких во?начальникiв завдасть велико? шкоди османам, а вiдтак - на користь Болгарi?! 
      Звенигора полегшено зiтхнув. Ось вiн - шлях на вiтчизну! 
      В головi ро?м завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь мiсяць-другий - i вiн ступить на рiдну землю? Невже вдихне ?? солонувато-гiркий полинний запах, змiшаний з пахощами половiючого жита i кучерявого любистку? Принесе в Сiч кошовому здання про свою мандрiвку в чужi кра? та вип'? з товариством кiвш палючо? горiлки чи пiнистого меду? Невже, врештi, вiдчинить скрипучi дверi невисоко? хатини над Сулою, пригорне до сво?х грудей посивiлу неньку, занiмi? вiд щастя, вдивляючись у дорогi серцю обличчя сестри i дiда? 
      Солодко-болючi видiння з'являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима i, мов марево, миттю щезали. 
      Арсен часто i глибоко задихав. Примружив очi, щоб надовше затримати в уявi картини рiдно? землi, що зринали перед ним. 
      О рiдна земле! Ти, як мати, - ?дина i неповторна! Ти не обов'язково найкрасивiша. У свiтi ?, можливо, iншi кра?, сповненi чарiвно? краси, кра?, де ласкавий шум морського прибою по?дну?ться з нiжним спiвом барвистих птахiв, а пахощi лавру чи магнолiй - з свiжiстю грозових пiвденних вiтрiв. 
      Та що з того? 
      Хай ти скромнiше вбрана, хай твоя краса не така показна i не кожному впада? в вiчi, але вiд того ти не менш рiдна i люба синiвному серцю, рiдна земле! Ти ввiйшла в нього разом з молоком матерi i шумом старо? верби у воротях, з квилiнням чайки бiля степового озерця i золотим дзвоном пшенично? ниви за селом, iз звуками рiдно? мови та пiсень вечорових дiвочих. Усiм цим i багато чим iншим, часто не помiтним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, i нема в свiтi тако? сили, яка вирвала б iз нього одну вiтчизну i вклала натомiсть iншу. 
      В годину радощiв i в годину горя всi чуття i помисли нашi ми вiдда?мо тобi, рiдна земле, вiтчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи сплива?ш кров'ю i на пожарищах здiйма?ш до неба в прокльонах i благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. I поки б'?ться в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рiдна земле! 



      10 

      Минув мiсяць. Одно? весняно? днини, подолавши чимало труднощiв i перешкод на путi, невеличкий загiн вершникiв пiд'?жджав до Канева. Те, що Звенигора i його товаришi побачили на Правобережжi, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Мiста розорено, села спалено. Тисячi чоловiкiв, жiнок i дiтей татари потягли в неволю. Бiльшiсть населення втекла на Лiвобережжя. Лише ближче до Днiпра, серед канiвських гiр, подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили туркiв i татар. Але люди були пригнiченi i з дня на день чекали бiди. 
      Бiльше всiх нетерпеливилося Гривi. Вiн рвався до Канева. Там у нього жили старi батьки, дружина, п'ятеро дрiбних дiток. Радiсть i тривога навперемiну бентежили його душу. 
      - Ех, i почастую вас, браття! - вигукував вiн, коли був у доброму настро?. - Тiльки б швидше дiстатися менi додому! Весь Канiв скличу! Столiв наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горiлки закуплю у шинкаря! Жебраком пiду по свiту, а пригощу всiх на радощах, що повернувся з неволi бусурменсько?! 
      Але минали спалене село чи мiстечко - вiн замовкав i гнiвно стискував величезнi, мов корчi, кулаки. I потiм довго вiд нього не чути було й слова. 
      Коли перебралися через Рось, вiн весь час був попереду. А за двi версти вiд Канева залишив товаришiв i погнав коня чвалом. Тiльки на горi, звiдки видно було все мiсто, зупинився i злiз з коня. Тут i наздогнали його друзi. 
      Вiн стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, нi слова не промовив. Почорнiв на лицi i потухлими очима дивився на тi горби, де колись стояв Канiв. Тепер там чорнiли згарища. Тягнуло смородом. А в небi кружляло гайвороння... 
      Нарештi Звенигора торкнув Гриву за плече. 
      - По?демо, Степане. 
      Грива рушив мовчки i не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке мiжгiр'я, що вело до Днiпра. Там вiн завернув у бiчну вуличку i незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко злiз з коня. 
      - Тут була моя хата, - промовив глухо, нiби сам до себе. 
      Вiд хати зосталася тiльки закiптюжена пiч та обгорiлi чорнi ушули. Посеред дворища здiймала в небо обвугленi вiти стара дуплиста груша. Грива пiдiйшов до не?, обхопив руками, притулився лобом до твердо? порепано? кори. I застиг так у нiмому горi. 
      У Златчиних очах заiскрилися сльози. Всi стояли похнюплено. Чим же розважиш товариша? 
      Раптом позаду пролунав рiзкий жiночий смiх. 
      - Ха-ха-ха! При?хали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Iроди! 
      Звенигора аж здригнувся. Вiн уже чув подiбний божевiльний смiх... Тодi, коли ?хав за наказом Сiрка з Сiчi в Туреччину. I теж на сплюндрованому дворищi, пiсля татарського нападу. 
      Так ось як зустрiча? його рiдна земля! 
      Вiн швидко повернувся. До них пiдходила стара жiнка з палаючими очима на худому чорному обличчi. Коси розпущенi, в них сухi реп'яхи. Видно, стара ночувала в бур'янищах. 
      - Проклятi! Все знищили! Всiх забрали, убили! А тепер ще й милу?тесь нашим горем, неприкаянi! - Жiнка пiдняла вгору скоцюрбленi руки i йшла прямо на них. - Убийте i мене, iроди, щоб мо? очi не бачили цього горя! 
      Тiльки тепер Звенигора зрозумiв, що вона вважа? ?х за туркiв, ?? ввiв в оману ?хнiй спагi?вський одяг. 
      - Ми не турки, матiнко! - кинувся вiн до не?. - Ми сво?! З Туреччини тiка?мо... Ось i земляк ваш... Грива... Повернувся. 
      Вiн показав на похилену постать товариша. 
      Жiнка недовiрливо оглянула незнайомцiв i пiдiйшла до Гриви. Той повiв на не? невидющими каламутними очима. Потiм рвучко кинувся до старо?. 
      - Тiтко! Тiтко Катерино! 
      - Степане! 
      Вони обнялися. 
      - Де ж... мо?? - видавив Грива. 
      Жiнка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо не?, i раптом вид ?? почав втрачати ту задерев'янiлiсть, що так вразила Звенигору спочатку. Губи скривилися болiсно, в очах заблищали сльози. 
      - Спалили... Спалили усiх тво?х, Степане, недовiрки! 
      - Хто спалив? 
      - Татари. 
      - Тут? У хатi? 
      - Нi, канiвчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всi чоловiки загинули в бою. А потiм... 
      - А потiм? 
      - Жiнки, дiти й старi заховалися в соборi. Заперлися там... Татари обклали стiни соломою i пiдпалили. Так живцем i згорiли всi... i тво? теж... 
      На Гриву було страшно дивитися. Вiн тремтiв, як у лихоманцi. В очах - вiдчай i лють. 
      - Ходiмо до церкви. - I рушив перший. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2