Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 14)

      На горбi, де стояв Канiвський собор, зараз лежала купа сiро? золи. Грива обережно, нiби боячись затоптати кого-небудь, пiдступив до не?, упав на колiна i довго стояв так, схиливши голову. Потiм вийняв з кишенi спагi?вський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срiбний дрiб'язок, насипав жменю попелу, навпiл перемiшаного з людськими кiстками, i почепив кисет собi на шию. 
      - Носитиму вас бiля серця, - сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уявi, - до сво?х дiтей, дружини, до стареньких батькiв. - Щоб, поки житиму, не згасла у ньому пекельна ненависть i жадоба помсти! 
      Вiн пiдiйшов до коня. Скочив у сiдло. 
      - Арсене, брате, по?демо! Менi тут бiльше нiчого робити! Горить моя душа! Тiльки кров'ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече менi нутрощi... По?демо!.. Прощайте, тiтко Катерино. 
      Вiн ударив коня i вихором помчав крутою дорогою вниз до Днiпра. Звенигора скрушно похитав головою i дав знак ?хати слiдом за ним. 




      ЧАСТИНА ДРУГА 

      СЕСТРА 

      1 

      Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур'янiв i лугових трав повiтря не сколихнеться. Сизi димки стрiмко пiднiмаються вгору над коминами бiленьких мазанок, що розсипалися в широкiй долинi понад Сулою. З води вста? прозорий вранiшнiй туман. 
      В одному з дворiв, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жiночi голоси. 
      - Стехо, доню! - загукав перший голос. - Пора вставати! День бiлий надворi! 
      - Так уже й день, - почувся з клунi голос молодо? дiвчини, невдоволений, але при?мний. - Самi, мамо, з дiдусем товчетесь вiд свiту дотемна, та й iншим не да?те поспати... 
      Мати пiдiйшла до клунi, розчинила дверi. 
      - Та ти викукни, зозулько, на свiт божий! Глянь - уже сонце купа?ться в Сулi. Пора гусей гнати на луг! Та й снiдати час... 
      - Зараз! Iду! 
      Мати пiшла до хати. Перегодя з клунi вийшла дiвчина. Потягнулася, трiпнула розкiшною русявою косою, глянула на сонце. 
      - Ай справдi, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! I щастя сво? проспиш, небого! - докорила сама собi. 
      Перебiгши двiр, порослий морiжком, вiдчинила дверцята виплетеного з лози i обмазаного рудою глиною сажа. 
      - Гиля, гиля! - гукнула на гусей. 
      Перший вийшов горбоносий гусак-герготень. Поважно оглянувся навкруги, потiм розпростав широко сiрi крила, радiсно загерготав i пiшов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двiр враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком. 
      Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до рiчки, а сама обережно зайшла по колiна в холодну воду i заглянула в не?, мов у дзеркало. 
      - Фе, яка заспана! - повела грайливо тонкою бровою i показала сво?му вiдбитковi у водi язика. 
      Але з усього було видно, що дiвчина задоволена собою. Та й чому б нi? З води на не? глянуло ясно-голубими очима молоде, нiжне личко. Коси пiсля ночi ще не заплетенi i розсипаються по плечах, як шовк. Бiла сорочка вишита вирiзуванням, а барвиста плахта обтягу? стрункий стан... 
      Стеха нагнулася, набрала повнi жменi води, що пахла лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потiм ще й ще... Озирнувшись, чи нiхто не пiдгляда?, пiдiйшла до жовто-зелених кущiв верболозу, пiдняла бiлi подолки сорочки i витерлась ними. 
      Свiжа, рум'яна, вiдчуваючи силу в усьому тiлi, дiвчина закинула назад руки i почала пальцями, мов гребiнцем, розчiсувати коси. ?й хотiлося спiвати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усi милувалися нею. Хотiлося звiдати того солодкого, як мед, почуття, що у пiснях зветься коханням... Та ба! Чорна жура за братом Арсеном, що зник, щез невiдомо де i як, оповивала ?й серце невгасимим болем. Хiба тут до кохання, коли серце ни?, мати щодня плаче, а дiдусь ходить, мов хмара, важко зiтхаючи! А кохати так хочеться! 
      Задумавшись, Стеха тужливо заспiвала впiвголоса: 

      Ой, що за кiнь сто?ть, 
      що сива гривонька. 
      Ой сподобалася, 
      ой сподобалася 
      козаку дiвчина! 

      Стеха зiтхнула. Спiвала про кохання, а думала про Арсена. Бiдний братику, що з тобою? Де ти? Скiльки часу минуло, як вiд тебе була остання звiстка... Ох! 
      Позаду шелеснули кущi. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив ?? руками, а шорстка долоня, що тхнула кiнським потом, мiцно затулила рота. Стеха заборсалась, як перепiлка в сiльцi, намагаючись вирватись. Смертельний жах залiзними лещатами стиснув ?й серце. Татари? Вона хотiла крикнути i не змогла: ганчiр'яний кляп забив ?й рота, на голову було накинуто темний ковпак з прорiзами для повiтря, а руки й ноги зв'язано цупкими вiрьовками. 
      Дво? - це вона ясно вiдчувала - пiдняли ?? i понесли. По тому, як шелестiв верболiз, зрозумiла: несуть до лiсу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий вiд весняно? зеленi, вiн широко розкинувся попiд горами i на горах, що високо здiймалися по правому березi Сули. 
      "Матiнко, голубонько, порятуй мене! Дiдусю, лебедику, пiдiймай хуторян - доганяй злодi?в i посiчи ?х шаблею, триклятих! Визволь мене вiд каторги агарянсько?, неволi бусурменсько?! - благала вона в думцi, зрозумiвши, яке страшне лихо впало на не?. - Не дайте ж пропасти, людоньки-и!" 
      Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нiчого не могла вдiяти, ?? довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомiн ?хнiх голосiв. 
      Нарештi ?? поклали на землю, а перегодя кинули на коня i прив'язали до сiдла вiрьовками. Хтось гукнув: "Вйо!" - i пiд копитами кiлькох коней загула земля. 
      Куди ?? везуть? 
      Спочатку ?хали лiсом, - це Стеха визначала по хльосканню гiлля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невiдомi ?й вершники загомонiли голоснiше, ударили ногами коней - i та?мничий, хижий загiн людоловiв шпарко помчав у невiдому далину. 



      2 

      Тiльки опiвднi, коли Стеха не з'явилася i на обiд, мати й дiдусь Онопрiй зчинили крик. На гвалт збiглися люди. Весь хутiр пiднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповiдала, як вона збудила дочку i послала вигнати гусей на луг i як з того часу Стеха мов у воду впала. 
      - А може, вона, зна?ш-ма?ш, того... i справдi втопилась? - розмiрковував маленький за?куватий чоловiчок, якого на хуторi звали не iнакше, як Зна?ш-ма?ш за його безглузду приповiдку або Iваником за малий зрiст. - Треба пошукати в Сулi! 
      - Ой, боже мiй, дитино моя! Голубонька сиза! - побивалася в невтiшному горi мати. - Та навiщо ж я послала тебе iз тими гусьми до рiчки! Чого ж ти, серденятко, полiзла в ту холодну воду! 
      Натовп швидко покотив до Сули. Найметкiшi зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокiйнiй гладiнi рiчки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Iншi шукали на березi одягу. 
      Нi тiла, нi одягу не знайшли. 
      - Зна?ш-ма?ш, може, вона того... на глибочiнь запливла, - продовжував вiдстоювати свою думку Iваник. - А там того... i втопилась? 
      - В одязi, чи що? - спитав дiд Онопрiй. - Верзеш казна-що! 
      - То де ж вона подiлася... того... зна?ш-ма?ш? Дiд Онопрiй здвигнув плечима i, низько похнюпивши голову, побрiв до двору. За ним рушили всi. На березi лишився один Iваник. 
      Мати голосила. Жiнки заспокоювали ??. Говорили, що Стеха зросла дiвчиною непокiрливою, навiть норовистою, - тож, може, ?й забаглося пiти десь у лiс i там затрималась. Чи гайнула до Вербiвки, сусiднього села... "Витрiшки продавати", - додавали стиха найбiльш язикатi. 
      - Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та зозулькою, а взяла за коси та всипала березово? кашi в одно мiсце, то б не голосила зараз! А то зманiжила дочку, нiби та панянка яка, потурала ?й, а тепер - плачте, очi, хоч повилазьте! - пащекувала на вулицi огрядна червонощока молодиця. 
      Iнша з гурту ?й заперечила: 
      - I що бо ви, Зiнько, говорите! Стеха зовсiм не зманiжена дiвчина. Красива, роботяща, скромна. I Звенигориха не пестила ??. Може й справдi дiвчина втопилась. 
      Рiзноголосий шум розмови, плач, зiтхання i пересуди, що лунали на дворищi Звенигор та на вулицi поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з надi?ю й острахом вдивляючись у загiн дивно вбраних вершникiв, якi вискочили з лiсу i повернули прямо до хутора. 
      - Матiнко! Турки! - зойкнула якась жiнка. 
      - Де б вони тута взялися? 
      - Справдi - турки! Гляньте! 
      Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про ?? зажурених матiр i дiдуся. Жiнки й дiти вiдступили на подвiр'я, чоловiки, особливо козаки, якi нiколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед. 
      Тим часом загiн наближався. З нього вирвався один вершник i погнав коня чвалом. З-пiд копит сiрого огира знялася курява. Перед самим натовпом вершник натягнув поводи, i кiнь, присiвши на заднi ноги i бризкаючи пiною з роздертого вудилами рота, зупинився. 
      - Люди, що тут трапилося? - вигукнув вершник, скидаючи з голови шапку-яничарку. 
      - Арсен! Арсен Звенигора! Живий! - загомонiли в натовпi. 
      - Так, це я... Але ради всього святого, скажiть - у нас дома нещастя? Чому тут стiльки людей? Увесь хутiр... 
      Пiдстаркуватий козак, чухаючи п'ятiрнею потилицю, виступив наперед. 
      - Та бачиш, козаче, i самi не зна?мо - нещастя чи нi... Стеха зникла... Твоя сестра... Погнала вранцi гусей на луг - i от ма?ш! Чи пiшла куди, чи втопилася, може... Нiхто нiчого до пуття не зна?... Мати плаче, побива?ться... Та ось i вона! 
      Хтось уже встиг сповiстити Звенигорисi, що при?хав син. Жiнка схопилася за серце i подибала на вулицю. За нею пiдтюпцем поколивав дiд Онопрiй. Люди i собi посунули з двору. 
      - Арсене! - зойкнула мати, i в тому зойковi забринiли одночасно i радiсть i горе. - Стехи нема?! 
      Арсен пригорнув матiр до грудей. Почав утiшати: 
      - Заспокойтеся, мамо! Я вже знаю... Щось будемо робити! Знайдеться Стеха... Не голка ж... Не плачте, рiдненька!.. А ось i дiдусь! - Козак почоломкався з дiдом. - Побiлiв ще бiльше... 
      - Хiба тут не побiлi?ш, за вами побиваючись? 
      - Не тужiть! Знайдеться Стеха! - заспокоював рiдних Арсен, хоча в самого вiйнуло холодком попiд серцем. - А зараз приймайте гостей... Мо?х друзiв... З само? Туреччини добиралися... 
      Пiд'?хали вершники. Тут були: Златка, Спихальський, Роман, Грива, Яцько. Мiж двох коней, у мiцнiй попонi, лежав Младен. 
      Арсен швидко пояснив друзям, яке лихо трапилося дома. Важка зажура впала на ?хнi обличчя. 
      - Перун ясний! - пробубнiв Спихальський. - I тутай лихо! Коли ми позбудемося його! 
      Подорожнi завели коней у двiр. Дiд Онопрiй винiс iз клунi сiна. Младена занесли в хату, поклали на лiжко. 
      Хуторяни почали розходитися. Тiльки дiти та найбiльш цiкавi видивлялися на смаглявого срiбноголового турка та на вусатого погордливого велетня, який навертав по-польському. 
      Раптом до двору прибiг схвильований Iваник. 
      - Знайшов! - вигукнув вiн. Побачивши Звенигору i незнайомих людей, знiяковiв i вже тихше додав: - Зна?ш-ма?ш, того... знайшов слiд! 
      - Де? 
      Всi кинулись до нього. Обступили. Арсен схопив чоловiка за плече. 
      - Розповiдай! Де Стеха? Куди ведуть слiди? 
      - Е-е, зна?ш-ма?ш, того... я цього не знаю... Я тiльки знайшов бiля кущiв кiсник дiвочий... Ось! 
      Вiн розцiпив невеликого кулачка. На долонi зачервонiла шовкова стрiчка. 
      - Це Стешина! - скрикнула мати. 
      Арсен довго не роздумував. 
      - Веди! Покажи те мiсце, де знайшов кiсник, дядьку Iване! 
      Всi повалили на луг. 
      - Ось тут! - показав Iваник на столочену траву пiд розложистим кущем верболозу. 
      Арсен пильно оглянув слiди. Вони чiтко виднiлися на вологому наносному глею. Ось слiд невелико? босо? ноги. Це, безперечно, Стешин... Тут вона довго стояла. Мабуть, розчiсувала коси. Недарма ж саме тут було знайдено кiсник. А ось i кiлька русявих волосинок на гiлцi верболозу. Чекай, чекай, а це що? Збоку - слiди вiд чобiт... 
      - Романе, поглянь! - Звенигора показав друговi на них. 
      Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд з Арсеном. 
      - Крiм дiвчини, тут було дво? чоловiкiв, - сказав вiн упевнено. Як i запорожцi, дончаки навчалися мистецтву знаходити по слiду дичину, а якщо треба, то й ворога. - Бачиш - слiди рiзнi: один, вiд чобiт, вузький, довгий з пiдтоптаними закаблуками, а другий - коротший, на ньому ясно видно вiдбитки пiдкiв... 
      - Отже, це не татари! Татарськi чирики не залишають таких слiдiв та й нiколи не бувають на пiдковах. 
      - Без сумнiву, не татарськi... Але чи?? 
      Арсен не вiдповiв. Махнув Романовi рукою i, придивляючись до притоптано? трави i покошлачених кущiв верболозу, шуснув у заростi. Роман поспiшив за ним. 
      Незабаром слiд вивiв ?х у лiс. Козаки мимоволi стишили хiд. Земля тут була суха i не зберiгала слiдiв. Тiльки збита ногою головка сон-трави чи зламаний плечем гнилий сучок на деревi показували шлях. 
      У яру, пiд горою, натрапили на рештки нiчлiгу. Витоптане кiнськими копитами зiлля, свiжий помет i недогризки сухарiв свiдчили про те, що тут ночувало кiлька верхiвцiв i що вони по?хали звiдси не ранiше, як сьогоднi вранцi. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2