Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 15)

      Прослiдкувати, в якому напрямi вони попростували, було зовсiм не важко: кованi конi залишали пiсля себе такий виразний слiд, що й менш досвiдченi, нiж Звенигора i Во?нов, не могли з нього збитися. Пiд горою Роман знайшов пiдкову i поклав собi до кишенi. Це була щаслива прикмета. 
      Видершись нагору, де кiнчався лiс i починався степ, i побачивши, що звiдси слiди повертають на пiвдень, у напрямку до Днiпра, козаки зупинилися. 
      - Не доженеш, - промовив скрушно Роман. 
      - Так, пiхотою не доженеш, - погодився Звенигора. - Та ма?мо коней!.. Крiм того, я, зда?ться, догадуюсь, чия це робота. 
      - Чия? 
      - Чорноба?ва! Я розповiдав тобi про нього... Викрадення i продаж красивих дiвчат вiн зробив сво?м ремеслом. Вiн зрозумiв, що на ньому можна нажитися бiльше, нiж на вирощуваннi хлiба чи розведеннi скоту. Собака! 
      - А може, хтось iнший теж займа?ться цим негiдним промислом? 
      - Цiлком ймовiрно. Та, думаю, вони всi зв'язанi одною ниточкою. Якщо добре притиснути Чорнобая, то клубок розплута?ться! Однак менi чомусь дума?ться, що Стеха не мине Чорноба?вки... Не будемо гаяти часу, Романе. Гайда додому! 
      На хуторi ?х ждали з нетерпiнням. Знову зiбрався весь люд. 
      - Ну, що, сину? - кинулась до Арсена мати, коли козаки повернулися. 
      Арсен обняв матiр за плечi. 
      - Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшнiй небезпецi. ?? викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем... Не плачте, - ми постара?мося визволити ??. Готуйте, нене, обiд, бо ми з далеко? дороги. А пiсля обiду - в путь!.. Лишаю на вашi руки мою наречену Златку, ?? пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Приймiть ?х, ненько, в сво? серце так, як я ?х прийняв у сво?... 
      - Гаразд, синку, - прошепотiла мати, прихилившись до синових грудей. 



      3 

      З Арсеном, крiм Романа, пана Мартина, Гриви i Яцька, ви?хало з Дубово? Балки ще п'ятнадцять охочих. Це все були досвiдченi козаки Лубенського полку. Один Iваник нiколи не нюхав порохового диму i не чув посвисту татарсько? стрiли, але Арсен не посмiв вiдмовити йому: дуже вже просився чоловiчок. 
      - А, хай ?де! - махнув рукою i зразу ж пожалiв. 
      Не встиг Iваник скочити з дривiтнi на високого гнiдого коня, якому вiн не досягав головою до загривка, аж у двiр влетiла дебела молодиця. Обличчя ?? розпашiлося, очi блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з-пiд очiпка. Побачивши, що Iваник пригина?ться до гриви коня, щоб його не було видно, молодиця стукнула кулаком об кулак. 
      - А, трясця тво?й мамi, чоловiченьку! - заверещала. - В яку це ти дорогу зiбрався, каторжний, било б тебе головою об не?!.. Придбав дiток, а тепера на кого покида?ш ?х, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму тягнути i за себе, i за тебе, харцизяко ти нещасний? 
      Шибайголова i харцизяка знiтився i зблiд, - вiд того здавався ще меншим. 
      - Зiнько, перестань кричати, - заблагав тихо. - Люди ж навкруги! Що подумають... зна?ш-ма?ш! 
      - Начхати менi на тво?х людей! Злазь мерщiй з коня та йди додому, поки не поцупила за чуприну! Негiднику! Волоцюго! Бач - вiн розприндився, що жiнка неласкавим словом його назвала! Та й навтьоки! Кида? дiтей - i в свiти! Воювати йому захотiлось! Слави зажити!.. А болячки не хочеш? 
      - Зiнько... 
      - Що - Зiнько? Я вже у тебе п'ятнадцять рокiв Зiнька! Ану, злазь, кажу тобi, та веди коня додому! Самого несе на безголiв'я та ще й коня веде! Не прожила з тобою п'ятнадцять лiт, а промучилась, чума б тебе настигла на наглiй дорозi! А тепера ще й вдовою хочеш мене зробити! Не дiждеш! 
      Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, i той, щулячи вуха, вiдступав назад. Iваник перелякався i вчепився в гриву, нiби в цьому мiг знайти порятунок. Але чiпкi руки жiнки от-от досягнуть його i стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, i потиличника дасть! Ну, зробила б це вдома, де нiхто не бачить! Так нi ж, клята баба хоче осоромити його перед усiм хутором!.. 
      - Зiнько! - вереснув вiн високим голосом. - Не чiпай! Бо от тобi... того... зна?ш-ма?ш... хрест - кину все i пiду на Запорожжя козакувати... зна?ш-ма?ш! 
      - Що? Ти мене ще лякати? - Жiнка зблiдла i вчепилась руками в чоловiковi штани. - Ану, злазь! Теж менi запорожець знайщовся! Зна?ш-ма?ш!.. 
      Це вже було занадто. Смiялися козаки, жiнки, ба навiть дiтлахи реготали. Iваник не стерпiв тако? наруги i вихопив з пiхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жiнка охнула i вiдсахнулася. Цим скористався чоловiк, ударив гнiдого пiд боки i вихором вимчав з натовпу. 
      Зiнька деякий час стояла розгублена. З ?? обличчя враз злетiв злий рум'янець, нижня губа затремтiла. 
      - Iваночку, любий, куди ж ти? Зажди! 
      Але чоловiк навiть не оглянувся - помчав до узвозу, що жовтiв серед зеленi лiсу. Тiльки аж там зупинився i помахав рукою. Зiнька теж було пiдняла руку, щоб вiдповiсти йому, та ?й у голову раптом ударила думка, що чоловiк насмiха?ться з не?. Очi ?? знов блиснули, обличчя, хоч i запечене на весняному сонцi, а все ж досить миловидне, побуряковiло. Вона взялася в боки i гукнула так, що аж луна пiшла лiсом: 
      - Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся! 
      Спихальський, який з подивом спостерiгав разом з iншими цю сцену, захоплено покрутив головою, хвацько врутнув догори рудого вуса i штовхнув Гриву пiд бiк. 
      - Ну й кубiта, пане Гриво! Га? - I прицмокнув язиком. 
      - Та вже ж! - погодився Грива. - Не те, що вашi зманiженi панянки! 
      Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не вiдповiв нiчого i ще довго не мiг вiдiрвати очей вiд заживно? постатi молодицi. Тiльки коли Арсен, попрощавшись з рiдними i Златкою, дав наказ рушати, зiтхнув i скочив на коня. 
      Незабаром загiн пiднявся узвозом нагору i зник у лiсi. А хуторяни ще довго стояли бiля двору Звенигорихи i судили-рядили, чи пощастить козакам розшукати i визволити Стеху. 



      4 

      На третiй день, надвечiр, Звенигора з товаришами прибув до Чорнобаiвки. Дубовi ворота фортечки були зачиненi. З вiконця над ворiтьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагi?в (Звенигора, Спихальський, Во?нов i Грива не встигли навiть переодягнутися), вiн повагом спустився додолу i, вiдiмкнувши хвiртку, впустив ?х на подвiр'я. 
      - Господар дома? - спитав Звенигора. 
      - Вiдпочивають, - вiдповiв, позiхаючи, пахолок. 
      - Проведи нас до нього! 
      - Хе! Так i проведи! А чубитиме хазя?н кого? Мене чи вас? 
      - За вiщо? 
      - За те, що розбудив... Вiн недавно прибув з далеко? дороги i лiг спочивати. 
      - Не чубитиме, - усмiхнувся Звенигора. - Вiн так зрадi? нашому при?здовi, що барило меду накаже принести з льоху. 
      - Ну, якщо так... - Пахолок розвiв руками i пiшов попереду. 
      Грива залишився бiля коней. Вiн зразу ж дав знак козакам, i тi, спiшившись, виринули з засiдки, наблизилися до брами. 
      Звенигора, Во?нов i Спихальський попростували до будинку. Надворi - анi душi. 
      - Де ж челядь пана Чорнобая? - спитав Звенигора. 
      - Господарчий двiр ген там, внизу, над рiчкою... Там i челядь. А пахолки теж сплять. Десь дома, на селi... 
      "Добрий знак, - подумав Арсен. - Чорнобай з пахолками сьогоднi повернувся з далеко? дороги... Чи не з Дубово? Балки?" 
      Поминувши напiвтемнi сiни, вони вступили до просторо? свiтлицi, заставлено? широкими фарбованими лавами, рiзьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настiльником. 
      З сусiдньо? кiмнати крiзь прочиненi дверi доносилося гучне хропiння. 
      - Хазя?н сплять, - прошепотiв пахолок i навшпиньках почав крастися до спальнi, але Звенигора випередив його. 
      - Стiй тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадi? твiй господар, уздрiвши спросоння свого давнього знайомого! 
      Пахолок знизав плечима i вiдступив пiд стiну. Спихальський зостався бiля вхiдних дверей, а Во?нов, поклавши руку на пiстоль, зупинився посеред свiтлицi. 
      Хоч надворi стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах i кунтушi, розстебнувши його i широко розкинувшись горiлиць на бiлих пуховиках. Його блiде нездорове обличчя вкрилося дрiбними росинками поту. При боцi - шабля, а на стiнi, в узголiв'? - багато оздобленi пiстолi. 
      Звенигора постукав пiхвою шаблi в пiдошву Чорноба?вого чобота. 
      - Вставай, сотнику! Проснись! 
      Хропiння стихло. Чорнобай глипнув каламутними очима, безтямно подивився на козака i знову заплющив очi, перевертаючись на лiвий бiк. Але, видно, щось дiйшло до його свiдомостi, бо раптом схопився i сiв на лiжку, втупившись у незнайомця. 
      - Ти хто такий? Звiдки? - В його голосi почувся страх. 
      - Не впiзна?ш, Чорнобаю? - спитав Звенигора, виймаючи з-за пояса пiстоль i зводячи курок. 
      - Що це означа?, добродiю? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!.. 
      Голос загубився в кiмнатах. Пахолок хотiв було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вiстря ятагана в руцi Спихальського, вiдступив назад пiд стiну. 
      Тим часом Чорнобай схопився з лiжка. Мертвотна блiдiсть розлилась по його лицi. В очах свiтився жах. 
      -Боже! Звенигора! - скрикнув вiн. - Звiдки? 
      - З того свiту, пане ЧорнобаюI Ти таки ще не стратив пам'ятi!.. Спасибi, що впiзнав... Виходь у свiтлицю - там поговоримо! - Звенигора схопив Чорнобая за плече i шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його пiдхопив Роман i одним помахом ятагана вiдрiзав вiд пояса шаблю, яка з брязкотом упала на пiдлогу. 
      Пахолок отетерiло переводив погляд з хазя?на на незнайомцiв, ще не розумiючи, що ж, власне, ско?лося. Звенигора став насупроти Чорнобая. Як довго вiн ждав цi?? хвилини! Скiльки разiв у безсоннi ночi в пiдземеллi Гамiда чи прикований до весла на галерi уявляв, що скаже при зустрiчi сво?му вороговi! I ось ця мить настала! 
      - Ну, от i зустрiлися, пане Чорнобаю. Не чекав? 
      Чорнобай мовчав. Пiд розстебнутим кунтушем високо здiймалися груди. 
      - Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дiвчат? Чи жалi?ш, що тодi, коли я був у тво?х руках, не перерiзав менi горла, га? 
      - Чого ти вiд мене хочеш? - прохрипiв Чорнобай. 
      Звенигора рвучко пiдiйшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе. 
      - Хочу дiзнатися, звiдки ти сьогоднi прибув! З Дубово? Балки?.. Де подiв мою сестру Стеху, яку тво? люди там викрали? Ну! Говори! 
      - Я там не був, - прошепотiв Чорнобай, але по тому, як сiпнулися його брови i ще бiльше розширилися зiницi, Звенигора зрозумiв, що вiн бреше. Стеха в його руках. 
      - Ми прибули сюди по тво?му слiду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалi з тобою не варто було б панькатися жодно? хвилини, - ти давно заслужив собi смертi! Але зараз я не хочу пригадувати старого... Вiддай менi мою сестру! 
      - ?? нема у мене! 
      - Але ж ти був у Дубовiй Балцi! 
      - Не був! 
      Роман, слухаючи цю розмову, мiнився в лицi. Почувши останню вiдповiдь Чорнобая, вiн швидко вихопив з кишенi велику кiнську пiдкову i ткнув нею сотниковi пiд носа. 
      - А це пiзна?ш, собако? Ми ?? знайшли на мiсцi вашого нiчлiгу, в лiсi... Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню i показали, котрий з тво?х коней загубив цю пiдкову? 
      Чорнобай мовчав. Тiльки вiд страху i безсило? лютi закусив до кровi губу. 
      - Чого ж мовчиш? - струснув його Звенигора. 
      - Та що з ним говорити, панове! - вигукнув Спихальський.- Пальни, Арсене, в пiстоля - хай гине до дзябла! 
      - I справдi! - пiдтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на друзiв. Вiн ще вагався. 
      - А як же сестра? 
      - Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут! 
      - Ну, якщо так, - смерть негiдниковi! - Звенигора пiдняв пiстоль. 
      - Стривайте! - прохрипiв Чорнобай. - Дайте помолитись перед смертю!.. Не губiть душi без сповiдi! 
      Звенигора перезирнувся з товаришами. Тi ствердно хитнули головами. 
      Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через свiтлицю до iкон, що пiд рушниками висiли в кутку. Там упав на колiна, обiперся обома руками об нефарбовану дерев'яну пiдлогу i почав бити поклони, щось шепочучи собi пiд носа. 
      Звенигора i його друзi стали посеред свiтлицi з таким розрахунком, щоб Чорнобай i пахолок були в полi зору. 
      Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потiм почувся гучний грюкiт - i на очах ошелешених воякiв Чорнобай зник. На тому мiсцi, де вiн стояв навколiшки, зяяв чорний отвiр. 
      - Прокляття! - вирвалось у Звенигори. 
      Всi кинулись вперед. Заглянули в яму. Але, крiм дерев'яно? ляди, що хиталася на металевих завiсах, не побачили там нiчого. Знизу долинав ледь чутний шурхiт: десь глибоко осипалася земля. 
      Звенигора занiс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Во?нов схопив його за руку. 
      - Ти збожеволiв, Арсене! Куди? Хто зна?, якi несподiванки приготував там Чорнобай для переслiдувачiв! - Вiн нагнувся i вистрiлив у пiдземелля з пiстоля. Прогуркотiла луна, - пороховий дим заволiк неширокий отвiр. 
      Позаду грюкнули дверi: переляканий на смерть пахолок чкурнув iз свiтлицi. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2