- Стiй, псякрев! - метнувся за ним Спихальський. Та пахолок вiдбiг не далеко. В сiнях його схопив Грива. Притиснув до стiнки. Звенигора вiдвiв важку руку товариша. 
      - Чекай, Гриво! Цей птах нам потрiбен! - I до пахолка: - Якщо хочеш жити, вiдповiдай правду, як на сповiдi! Де дiвчина, яку Чорнобай привiз сьогоднi? Куди ви ?? подiли? 
      - Господар мене заб'?. Помилуйте, вашмосць! 
      - Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобi вiку зараз! 
      - У нього кiлька тайникiв... 
      - Кажи всi!.. Один - у вiтряку - я сам знаю... 
      - Два тут, у фортецi. Один - у стiнi, хiд з конюшнi... Я покажу. Але там зараз нема? нiкого... 
      - А другий? 
      - Поклянiться, що вiдпустите мене живого. 
      - Вiдпущу. Ось тобi хрест! 
      Пахолок зразу пожвавiшав. Полегшено зiтхнув. 
      - Тодi скажу. Може, легше на душi стане, а то носив цю та?мницю в серцi, як камiнь! Та нiкому не кажiть, що вiд мене дiзналися. Помiтили в дворi собачу будку? Мiж конюшнею i коморою... Ото хiд в тайник! Пiд будкою глибокий льох, а в будцi-собака... Зрозумiли? 
      - Зрозумiли. А бiльше нема нiде? 
      - ? ще в лiсi. За двi версти звiдси, в урочищi Журавлi, насупроти джерела, викопано в гущавинi потайний погрiб... Але то для зими. 
      - Ясно. Як же тебе звати? 
      - Минкою. 
      - Ну, от що, Минко, якщо все це правда, ми тебе вiдпустимо. Хоча, по правдi кажучи, все Чорноба?ве кодло заслугову? однi?? гiлляки. Веди нас до будки! 
      Викопаний у твердiй глинi та?мний хiд мав кiлька колiн. Це врятувало Чорнобая вiд Романовоi кулi. Вiн кумельгом скотився вниз, до повороту, i, боляче вдарившись об суху стiну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав пострiл. Але Чорнобай уже був у безпецi. Звiвшись на ноги, вiн намацав на стiнi ятаган i шаблю, повiшенi тут же на скрутний випадок, i в думцi похвалив себе за передбачливiсть. Тепер вiн мiг оборонятись у цiй тiснiй норi, де двом не розминутись. 
      Постоявши деякий час за виступом i пересвiдчившись, що погонi не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазiвки, закрито? мiцними дубовими дверцятами, вiдсунув засув, вiдчинив дверцята i вилiз iз нори. Опинився в напiвпорожнiй i напiвтемнiй клунi. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого - ятаган i поспiшно вийшов на подвiр'я. 
      Тут вешталося чимало людей - наймитiв, наймичок i пахолкiв. Однi готували на завтра зерно для посiву - саме сiяли пiзню гречку, другi чистили гнiй у стайнях, третi вешталися без дiла. 
      Побачивши господаря, всi враз заметушилися. 
      Блiдий, вимазаний у вогку глину Чорнобай пiдбiг до комори. Гукнув: 
      - До збро?! До збро?! Напад! Всi до мене! Зачинiть ворота! 
      Люди враз кинули роботу. Звиклi до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю - шаблi, мушкети i бiгли до Чорнобая. Хтось зачинив важкi ворота, хтось ударив на сполох - i уривчастi згуки дзвону полинули ген-ген по околицi. 
      - Сiдлайте коней! 
      Пахолки виводили з ста?нь блискучошкiрих огирiв, накидали сiдла, затягували попруги. 
      Опинившись у сiдлi, Чорнобай вiдчув себе спокiйнiше. За плечима у нього гарцювало пiвтора десятка вершникiв. Вiн наказав вiдчинити ворота. 
      - За мною! Нападникiв небагато! Вируба?мо всiх до ноги! Нiкого не жалiти! 
      Щойно пережитий страх змiнився лютою радiстю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тiльки б не випустити з рук Звенигори i його друзякiв! 
      Вiн махнув шаблею i на чолi загону вихором вилетiв з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела, на гору, до фортецi. 



      6 

      Минка вгамував розлютованого пса i зачинив у комiрчину. Потiм вiдтягнув убiк будку. Пiд нею виявилась майстерно зроблена ляда. 
      - Тут, - сказав пахолок i, злякано позираючи, чи нiкого не видно з людей Чорнобая, вiдступив за рiг комори. 
      Звенигора з Романом пiдняли досить-таки важку ляду, стали на колiна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею i плiснявою. 
      - Стехо, - тихо погукав Звенигора, все ще не вiрячи, що тут може бути сестра. - Стехо! Сестричко! 
      У нього над головою згромадилися товаришi й односельчани, що по?хали з ним. Всi затамували подих. 
      З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи. 
      - Стехо! Ти тут? Це я - Арсен! - гукнув козак щосили. 
      - Арсене! - не крик, а зойк вихопився з ями. Звенигора зразу впiзнав голос сестри. До того голосу прилучилися поклики ще кiлькох дiвчат. Пролунав тупiт нiг, i внизу, якраз пiд отвором, з'явилося четверо дiвочих облич. Запорожець побачив змученi очi Стехи, скуйовдженi коси. Дiвчина простягнула вгору тонкi руки. 
      - Драбину! - крикнув Звенигора. 
      Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по однiй пiднялися наверх. Арсен пiдхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей. 
      - Сестронько! 
      - Братику! Арсене! Де ти тут узявся? 
      В цей час внизу, над рiчкою, забив на сполох дзвiн. Низькi уривчастi звуки тривогою одiзвалися в серцях козакiв. Усi нараз принишкли. Звенигора пошукав очима Минку, але того мов вiтром здуло - десь зник. 
      - Чорнобай склика? сво?х людей, - сказав Роман. 
      - Так, прогавили ми його, собаку! - глухо вiдгукнувся Арсен. - Тепер нам тут залишатися небезпечно... На коней, друзi! Для дiвчат осiдлайте Чорноба?вих! 
      Поки сiдлали чотирьох огирiв, Звенигора вiддавав накази. 
      - Романе, ви з Гривою берiть дiвчат i мчiть попереду! На допомогу вiзьмiть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Iваника, - i тихо додав: - З нього менi мала допомога, а вам усе-таки жива душа... -Потiм голосно: - Ми ?хатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас i ми вiдстанемо, то ждiть нас на Iнгульцi! 
      Сонце зайшло, i на землю спадали синi вечiрнi сутiнки. Попереду ви?хали з фортецi Роман, Грива, Iваник i дiвчата. За ними - решта загону на чолi з Арсеном. Спихальський був незадоволений. 
      - Може, хоч червоного пiвня пустимо на це кляте гнiздо, пане добродзею? - спитав Звенигору. - Невже так i по?демо? 
      - Не треба, - скрушно махнув рукою Звенигора. - Не гнiздо винувате, а той звiр, що живе в ньому. Хитрий, бестiя! Наготував лазiвок! Знав, що рано чи пiзно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж ?? руйнувати? Добрий захисток для наших людей вiд татарви... 
      - Як зна?ш, пане добродзею, - буркнув Спихальський. - А я викресав би вогню, жеби вшистко пiшло з димом! 
      Звенигора не вiдповiв. Попереду, з узвозу, виринув кiнний загiн. Хоча до нього було не менше двохсот сажнiв, i Арсен i пан Мартин зразу впiзнали малиновий кунтуш Чорнобая. Впiзнав його i Роман, бо миттю звернув лiворуч i погнав зi сво?ми людьми поза селом до лiсу, що чорнiв удалинi. Звенигора прикинув оком i зрозумiв: у Чорнобая бiльше людей. Встрявати у рукопашний бiй небезпечно. До того ж йому не хотiлося ризикувати життям чи здоров'ям сво?х односельчан. Тому вiн вирiшив ?хати слiдом за Романом у надi?, що скоро наступить вечiр, i темрява схова? ?х вiд переслiдувачiв. 
      Чорнобай розгадав задум козакiв i, зрiзавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свiжi, нестомленi конi. 
      Почалася погоня. 
      Гула пiд копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули бiленькi хати села - i три загони вирвалися в степ. Переднiй явно стишував хiд. Не призвича?нi до швидко? верхово? ?зди полонянки ледве держалися в сiдлах, i це змушувало Романа i Гриву притримувати сво?х коней. 
      Нарештi, коли стало ясно, що до темряви вiдiрватися вiд погонi не пощастить, Звенигора на ходу крикнув: 
      - Приготувати мушкети! Стрiляти на ходу залпом! Цiлитися не в вершникiв, а в коней! 
      Козаки зiрвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити сво?х. На горбi Звенигора подав знак зупинитися. Верхiвцi осадили коней i, не розвертаючи ?х, впiвоберта приклали мушкети до плiч. 
      - Пали! 
      Гримнув залп. Три чи чотири переслiдувачi рухнули на землю. Iншi зупинилися. Конi здибилися, злякано заiржали. Почувся крик i стогiн поранених. Потiм усе зникло - пороховий дим кострубатою хмаркою поволi посунув на переслiдувачiв i прикрив ?х вiд козакiв. 
      - Вперед! - гукнув Звенигора. 
      Прищуливши вуха, конi рвонули щодуху. Пострiли, крики, запах диму стривожили ?х, наддали нових сил, i втiкачi прудко помчали до лiсу. 
      Через двi-три сотнi крокiв Звенигора оглянувся. У нього радiсно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засiб зупинити наступ ворожо? кiнноти цiлком виправдав себе i тут. Загiн Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на мiсцi. Видно, смерть чи поранення кiлькох товаришiв вiдбили у пахолкiв охоту продовжувати переслiдування. 
      Незабаром вечоровi сутiнки погустiшали i темно-сизою пеленою покрили степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотiв i мав сили, мусив би припинити погоню. 



      7 

      Справдi, несподiваний козацький залп викликав у загонi Чорнобая велике замiшання. Два пахолки були пораненi. Ще четверо, упавши з тяжко поранених коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам'ятi i товаришi вважали ?х загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Вiн хотiв продовжувати погоню, але нiхто за ним не по?хав. Тому вiн наказав пiдiбрати поранених i вертатися додому. 
      У фортецi, кинувши поводи пахолковi, наказав: 
      - Розшукайте Минку i приведiть до мене! А також пошлiть за Тхором i Митрофаном - хай зайдуть! 
      А сам пройшов до себе в спочивальню, зiрвав зi стiни два пiстолi - застромив за пояс i, сiвши край столу на лаву, задумався. Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволi Звенигори було як грiм серед ясного неба. 
      Тiльки чудом урятувався вiн сьогоднi. Але небезпека не минула. Запорожець у перший-лiпший день може повернутися з бiльшими силами або пiдстереже його десь одного i пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотниковi. 
      Грюкнули дверi - i пахолки ввели Минку. 
      Чорнобай пiдвiв голову, суворо глипнув на хлопця. 
      - Пiдiйди ближче! А ви - геть звiдси! 
      Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, пiдiйшов до Минки. У хлопця задрижали колiна. 
      - Це ти впустив тих розбiйникiв, падлюко? - прошипiв господар. - Скiльки вони тобi заплатили? 
      - Батечку, ?й-богу, нiчого! - забелькотав Минка. -- Хай мене грiм поб'?, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова... Вiд Юрiя Хмельницького або вiд Многогрiшного... А виявилося... 
      - Ти чув, що вони тут говорили? 
      - Чув. 
      По тому, як у Чорнобая блиснули очi, хлопець зрозумiв, що бовкнув зайве. Руки його ще бiльше затремтiли. 
      - Кому про те розповiдав? Тiльки правду! 
      - Нiкому. Хай менi язик одсохне, коли брешу! 
      - Забожись! 
      - Хрест мене побий, нiкому!.. Хiба я маленький? 
      - Гаразд. Iди! 
      Хлопець повернувся i ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорноба?вiй руцi ятаган - i пахолок, не встигнувши крикнути, упав на пiдлогу. Чорнобай нахилився над ним i вдарив ще раз, цiлячись у серце. Потiм витер ятаган об одяг пахолка i знову сiв на лаву. 
      Через деякий час у сiнях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню - запалив свiчку. Потiм прочинив дверi. 
      - Це ти, Митрофане? 
      - Я, - почувся протяжний голос. 
      - А Тхiр з тобою? 
      - Та вже ж. 
      - Заходьте! 
      Пахолки боязко зайшли до свiтлицi. Пiсля по?здки за Днiпро вони мiцно спали i тепер, почувши про напад на фортецю i про погоню, в якiй вони не брали участi, не знали, чого чекати вiд господаря. Побачивши на пiдлозi труп, зупинилися. Митрофан перехрестився. 
      - Невже Минка? 
      Чорнобай не вiдповiв. Зачинивши за пахолками дверi, пiдштовхнув ?х на середину кiмнати i став насупроти. 
      Пахолки вiдчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кiнь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхiр, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього: 
      - Чого крутишся, мов муха в окропi? Перед ким сто?ш, падло? Забув? 
      Тхiр завмер, гарячкове думаючи, звiдки чекати напастi. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не мiг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподiваним запитанням: 
      - Де ви подiли Звенигору? 
      Митрофан вирячив очi. 
      - Якого Звенигору? 
      - Не прикидайся дурнiшим, як ?, йолопе! - гримнув на нього Чорнобай. - Того козака, що я звелiв посадити на палю, а потiм кинути в озеро! 
      - А-а, - Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, нiби говорив: "Бач, я ж тобi казав!" 
      Тхiр улесливо усмiхнувся, винувато опустив очi. 
      - Ми продали його Алi, пане. 
      - Продали Алi? Як же ви посмiли, нещаснi? 
      - Митрофан пiдбив... Каже, господар заробив добре, а ми хiба не люди? Я й не хотiв, але вiн напосiвся... Погрожував...