Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 17)

      Митрофан ще дужче вирячив очi. Обличчя його посинiло вiд гнiву. Вiн аж задихнувся, почувши, як Тхiр звалю? з себе вину й переклада? на нього, i не мiг нiчого сказати в сво? виправдання. Вiн здебiльшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацiдив Тхоревi у вухо. Той вiдлетiв до вiкна i вихопив пiстоль. Гримнув пострiл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволi осiв на пiдлогу. 
      Чорнобай усе ще непорушно стояв бiля столу, тiльки уважно слiдкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготовi зведений пiстоль. Тхiр кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя. 
      - Готовий! 
      - I ти гада?ш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? - тихо спитав Чорнобай. - Гада?ш, я так i повiрив, нiби то Митрофан пiдбив тебе продати Звенигору татариновi? 
      Тхiр позеленiв. Упав на колiна - поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай рiзко вiдштовхнув пахолка. 
      - Ти хитрий, Тхоре. Але й тобi прийшов кiнець! Твоя хитрiсть мало не коштувала менi життя. 
      - Простiть мене, добрий господарю! - схлипнув Тхiр. - Не iнакше - диявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам... Тiльки не вбивайте!.. Згадайте, скiльки разiв я рятував вам життя... Я завжди служив вам вiрою i правдою. Ну, а раз схибив - позаздрив на грошi... Каюсь... 
      Вiн знову пiдповз до господаря i, плачучи, цiлував його замазанi в глину чоботи. 
      Чорнобай мовчав. Лише по кiлькох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку i поставив перед собою. Свiчка мерехтливо кидала на перекошене вiд страху обличчя пахолка жовтаве свiтло, - i вiд того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою вiдштовхнув парубка вiд себе. 
      - Гаразд, Тхоре... Я помилую тебе... 
      З грудей пахолка вирвався радiсний стогiн. 
      - Однак не думай, що я тобi прощаю... Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно... Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у сiчове товариство. А там вибереш влучну хвилину i прикiнчиш Звенигору... Вiн не зна? тебе в обличчя? 
      - Нi, не зна?. 
      - От i добре. Це сприятиме нашому задумовi... Та не зволiкай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорноба?вцi. Сьогоднi ж вирушу в Крим до Алi... Я ждатиму звiстки вiд тебе... Чу?ш?
      - Чую... Все буде зроблено, як ви наказу?те! 



      8 

      Лише опiвночi Звенигора зупинив загiн на нiчлiг. Козаки попутали коней i пустили пастись на долину, а самi, прославши кире?, вклалися спати. Не спали тiльки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Iваник. Iваник виявився доброю i хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухо? нехворощi i помостив пiд кущем, заслав ?? широкими попонами. 
      - Прошу, дiвчата... Це, зна?те-ма?те... того, не перина, та все ж м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошка? погоня... Та, думаю, до цього не дiйде! Ми ?м, зна?те-ма?те, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв'язались - бiльше носа не поткнуть! 
      Слухаючи хвастовите буркотання Iваника, Звенигора усмiхався в темрявi. Вiн був радий, що все скiнчилося щасливо. Стеха уникнула татарсько? неволi, нiхто з односельчан не потерпiв... А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непоко?ло запорожця. Прийде час - потрапить птаха до сiльця! 
      Iншi думки полонили його. До пори до часу не дiлився ними з товаришами, а зараз вирiшив, що вiдкладати нiкуди. 
      - Вранцi я залишу вас, - сказав друзям тихо. - Ви по?дете в Дубову Балку, а я на Запорожжя... 
      - Арсене, що ти вигадав? - здивувався Роман. 
      - Так треба. Я мушу негайно везти фiрман! 
      - Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб? 
      - Я повернуся незабаром. А Златцi, Младеновi i Якубовi у мо?х буде добре... Та й ви будете з ними.
      - Е нi, пане-брате, так негоже. 
      - Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Сiчi! 
      - Тодi ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека i небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине? 
      - Атож. Пiвсвiту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мене всеньке життя кортiло хоч ?дним оком поглянути на ту славутню Сiч Запорозьку. А допiру така оказiя, панове! Га!.. ?стем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза, панство! Заради не? я ладен хоч на край свiту, перун ясний! 
      - Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспiша?ш до панi Вандзi в Закопане. 
      Наступила пауза. В темрявi не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всi почули тихеньке, стримуване зiтхання. 
      - Поспi?мо з козами на торг! - буркнув пан Мартин. - Панi Вандзя чекала на мене тши лята, почека? ?ще ?дне - буде штири! 
      - Ну, що ж, друзi, якщо ваш намiр твердий, то по?демо разом! Скажу вам, чортяки ви мо? дорогi, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех! 
      Звенигора намацав у темрявi руки товаришiв i з почуттям мiцно потиснув ?х. Ось вони - друзi! Неволя i спiльна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила ?х, i вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь i воду. I вiдвертий, щиросердний Роман, i запальний, гоноровитий, але, по сутi, добрий, як дитина, пан Мартин, i похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, - всi вони, не вагаючись нi митi, грудьми заступлять його в час смертельно? небезпеки, як i вiн кожного з них. I вiд того, що вони нiколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що iнакше бути не може, що кожен зробить те, що ма? зробити справжнiй друг-побратим, Арсеновi стало на душi легко i радiсно... Справдi, один у полi - не во?н! Це старовинний закон вояцького життя. I скiльки разiв вiн переконувався в справедливостi цього! Мiцна ж вояцька дружба i готовнiсть у найскрутнiших обставинах постояти за товариша - то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цiлим iз найнебезпечнiшо? тарапати. 
      Охопленi спiльним почуттям, друзi довго гуторили впiвголоса, лежачи горiлиць на землi i вдивляючись у густо-син? небо, всiяне безлiччю мерехтливих зiрок. До них озивався нiчним шурхотом степ: шелестiла пiд вiтерцем тирса, цвiрчали на тисячi ладiв коники, iнодi десь, налякана нiчним хижаком, запiдпадьомка? перепiлка чи зiрветься з гнiздовища бистроногий стрепет. 
      В долинi форкали стриноженi конi. 
      Нарештi на всiх налягла дрiмота. 
      - Спати, друзi! Спати пора! Незабаром свiтатиме, - сказав Звенигора. 
      Однак сам не заснув. Тихенько пiдвiвся i тiнню ковзнув до куща, де спали дiвчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущенi коси i довго сидiв нерухомий, заглибившись у сво? думи й оберiгаючи сон дiвчат i товариства. 
      Вранцi загiн роздiлився надво?. Спихальський, Роман i Грива ще сiдлали коней, а балкiвчани вже вiд'?жджали. Iваник, якого Звенигора назначив отаманом загону, гордо випинав вузенькi груди i примушував коня грати пiд ним. Арсен побажав щасливо? дороги, поцiлував Стеху i гукнув: 
      - Ну, рушайте! 
      Балкiвчани вдарили коней i риссю помчали широкою долиною прямо на пiвнiч. Коли вони сховалися за виднокра?м, Звенигора скочив у сiдло, i чотири вершники повернули на пiвденний схiд. 



      НЕСПОДIВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ 


      1 

      Третього дня, пiзно ввечерi, чотири подорожнi зупинилися пiд брамою сiчово? фортецi. Звенигора рукiв'ям пiстоля загрюкав у мiцнi дубовi дошки. У пiдворiттi прокотилася гучна луна. 
      Десь угорi, в темрявi, скрипнула хвiрточка, i сонний голос незадоволено запитав: 
      - Який там чорт, прости господи, товчеться? 
      Звенигора мало не зареготав. Радiсть розпирала йому груди. Пiсля всього того, що пережив у чужих краях, ось вiн сто?ть перед ворiтьми рiдно? Сiчi i сам собi не вiрить: сон це чи наяву? Нiби й не було важкого шляху до Криму, Гамiда i Сафар-бея, гайдутинiв Младена, ненависно? галери, довго? путi через Болгарiю, Волощину i сплюндровану Правобережну Укра?ну до тихо? Сули. Зда?ться, нiби вчора надвечiр ви?хав вiн iз цi?? брами, а сьогоднi вже й поверта?ться назад. I зустрiча? його не хто iнший, як сам батько Метелиця! Усмiхаючись невидимою в темрявi радiсною усмiшкою, Звенигора уявля?, як там, нагорi, висунувшись iз вiконця, старий козарлюга вдивля?ться вниз i намага?ться розпiзнати чотири постатi. Але розпiзнати не може i вiд того злиться. I вже готовий вибухнути гнiвом i добiрною лайкою. 
      Голос загримiв знову: 
      - Чи тобi там заклало, iдоле? Чого грюка?ш, питаю? 
      Тепер уже Звенигора не витримав i зареготав. Саме такi слова i сказанi саме таким тоном, притаманним тiльки бувалим запорожцям, що не бояться нi бога нi чорта, вiн сподiвався почути зараз вiд свого колишнього учителя. 
      - Пiзнаю сво?х! - крiзь сльози i смiх промовив Звенигора. - Вiдчиняйте, батьку Корнiю! Невже не впiзна?те? 
      Метелиця на якийсь час замовк. Потiм охнув i, чути було, одскочив вiд оглядового вiконця. З надворiтньо? вежi знову почувся його гучний голос. Вiн будив вартових запорожцiв, якi, нехтуючи небезпекою, спокiйнiсiнько повкладалися спати. 
      - Вставайте! Та вставайте-бо, iродовi душi! Сiкачу, Товкачу, годi спати! Прокидайтеся! Дорогий гiсть при?хав!.. 
      По дерев'яних сходах загупотiли важкi чоботи. Заскрипiла пiдойма, грюкнув залiзний засув - i брама вiдчинилася. З не? вилетiв засапаний Метелиця. За ним поспiшали Сiкач i Товкач, якi спросоння до ладу не розшолопали, чого ?х так поспiшно збудили, i незадоволено бурчали. 
      - Арсене! Чортяко! - вигукнув Метелиця i згрiб Звенигору в сво? ведмежi обiйми. - Живий! Прилетiв, соколику! Ох ти боже!.. 
      Вiн мiцно притис Арсена до грудей, поцiлував в обидвi щоки i, врештi, просльозився. 
      Здивованi i зрадiлi Сiкач i Товкач силомiць вирвали товариша i побратима, якого вони вже не сподiвалися побачити живого, з могутнiх рук Метелицi. 
      - Арсене! Брате!.. 
      Пiсля перших бурхливих проявiв радостi, коли чулися тiльки окремi вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожнi, мабуть, стомилися i потребують вiдпочинку. 
      - Без спочинку з-за самого Дунаю, батьку, - сказав Арсен. - Тож не дивно, що я i мо? товаришi не вiдмовимось вiд вашо? гостинностi. Останнi три днi мчали, мов на крилах. Скучив за товариством сiчовим та й наглi справи... А що - кошовим i досi Сiрко? 
      - А хто б же? Вiдмовлявся, правда, дуже. Казав - старий став. Але ж товариство наполягло... Та й час тривожний... 
      - Менi б зразу до нього... 
      - Чекай, чекай, хлопче! Надворi глупа нiч - а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся - а тодi роби що зна?ш! - охолодив Арсена Метелиця. - За?жджайте!.. Товкачу, постав коней до стайнi! А ти. Сiкачу, роздобудь чого-небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавiше, недотепи!.. А я вже постою на чатах! 
      Пiсля сито? вечерi Метелиця вiдправив Романа, Спихальського i Гриву спати, а Звенигору примусив розповiсти про сво? мандри i поневiряння. Старий запорожець i його молодi товаришi, затамувавши подих, довго слухали цiкавi розповiдi, i лише перед свiтом зморений Арсен заснув. 
      Вранцi вся Сiч дiзналася про повернення Звенигори. Кожен хотiв на власнi очi побачити його i послухати про все, що вiн зазнав. Але Звенигора, скинувши з себе турецький одяг i вбравшись за рахунок вiйськово? скарбницi у новий, пiшов до кошового. Зате Спихальський, Роман i Грива на всi заставки оповiдали про сво? поневiряння в неволi. Особливий успiх у запорожцiв мав пан Мартин. Розповiдав вiн цiкаво i не без гумору, частенько ввертаючи в свою розповiдь польськi словечка i змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем i звитяжцем. Слухаючи його, козаки час вiд часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навiть про трагiчнi подi? з ?хнього життя умiв розповiсти дотепно i весело. Тодi пан Мартин реготав гучнiше за всiх, задерши голову i наставивши в голубе небо сво? рудi вуса-списи. Потiм набирав поважного вигляду i знову заходжувався розважати сво?х слухачiв новою пригодою, в якiй правда нерiдко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка. 
      Проходячи мимо гурту, Звенигора зустрiвся поглядом з паном Мартином - йому запорожцi пiдсунули пiд ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усiм було видно оповiдача. Спихальський хитро усмiхнувся, пiдморгнув i теревенив далi: 
      - А ?днего разу - то було юж на Днiстрi - послав мене пан Арсен розвiдати переправу... Шуснув я в кущi i йду собi понад берегом. Остерiгаюсь, коб який татарин не загледiв мене. Аж патчу - бiжить до рiчки гарненька татарочка з високим мiдним глеком на плечi. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далi? Татарочка поставила глек на камiнь, оглянулась навколо i - о, панство! - почала швидко роздягатись... Я зажмурив очi... Потiм менi набридло стояти, мов слiпому, i я розплющив ?дне око... 
      - Га, га, га! - зареготали навколо запорожцi. 
      - Патчу - лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах... Ох, ?зус!.. А як я розплющив i друге око, вона юж встигла... 
      Звенигора не розiбрав, що там "юж встигла" татарочка, але по тому, який громовий регiт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом i жартом зумiв прихилити до себе козацькi серця. 
      У свiтлицi вiйськово? канцелярi? Звенигору зустрiв сам Сiрко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим i зворушеним. Старий отаман розкрив обiйми i, не дозволяючи молодиковi вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землi, притис його до грудей. 
      - Ти повернувся-таки! Слава богу! А я вже не сподiвався побачити тебе живого i вiдчував грiх на сво?й душi! 
      - Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов... 
      Сiрко посадив Арсена насупроти себе. Зiтхнув. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2