Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 19)

      Пан Мартин став перед генералом, на?жачив на нього вуса. Обличчя його зблiдло, а очi були готовi виприснути з орбiт. Голос тремтiв. 
      - Псякрев! Пане генерале, але то ж неподобство творити таке зухвале злочинство з нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навiть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного пiвня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось остатнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився сво?й ойчизнi! До того ж вiн юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, рiч друга! 
      Трауернiхт поривався щось сказати, але Спихальський так розiйшовся, що не помiчав того i продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима. 
      - Нинi я майже зрозумiв, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з сво?ми крiпаками, якщо така добра i чуйна людина, як пан Роман, пiдняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гiрше, нiж вашому бидловi... Але ж, панство, хлоп - теж члов?к, холера ясна!.. Вiн ма? ту ж плоть i кров, що й ми, шляхтичi. Вiн так само радi?, суму?, коха? i ненавидить... Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан ?зус? Га? Питам вас!.. 
      - Холоп - то ?ст холоп, майн лiбер! - вирячився на Спихальського Трауернiхт. - I якщо ви ?ст справдi шляхтич, як заявляйт, то менi дивно слухайт од вас подiбну мову!.. Нiхт вар[26], панове? 
      - Так, так, пане генерал-майор, - почулися голоси. 
      - Вi слухаль?.. На цьому з холопом кiнчайт!.. Шпасибi, косакен, за фiрман, за надзвичайно важливу звiстку... Гадаю, князь Ромодановський дасть вам за не? шудесний презент. 
      - Нам не потрiбний нiякий презент! - вирвався знову наперед Звенигора. - Звiльнiть нашого товариша! Iнакше ми домагатимемося його звiльнення силою збро?! - I вiн люто стукнув рукiв'ям шаблi. 
      - Вас?[27] Що то означайт, менш?[28] Погроза?.. Гей, зольдатен, виштовхайт цей зухвалий косак надвiр! 
      Вiд гнiву та образи кров шугнула Арсеновi в голову. Вiн рвонувся вперед, не тямлячи себе. Трауернiхт скрикнув злякано i поточився назад. Та в ту мить мiж ним i запорожцем виросла довготелеса постать якогось суворого на вид рудого генерала, який пiдняв перед Звенигорою руку. 
      - Стоп! - вигукнув громовим голосом. В його мовi теж вчувався чужоземний акцент. - Панове, ваша суперечка зайшла дуже далеко! Прошу облишити ??! Заспокойтеся! Вам, пане запорожцю, справдi треба бути обачнiшим у виборi слiв, адже сто?те не перед татарами чи яничарами... А вам, генерал-майоре, мусить бути соромно за те, що дозволили собi заарештувати одного з запорозьких гiнцiв. Це не мiня? справи, що вiсiм чи дев'ять рокiв тому вiн був вашим крiпаком i вчинив злочин. Зараз не такий час, щоб зводити старi рахунки! 
      - Генерале Гордон! - верескнув Трауернiхт. - Ви забувайт, що тут нижчi чини! Я не потерплю образи! Прошу не указувайт менi, як я мус поводитися зi сво?ми крiпаками! 
      - В сво?му ма?тку ви вiльнi поводитися з ними так, як вам дозволя? ваша совiсть. Але тут, у вiйську, нема? крiпакiв! - Генерал Гордон говорив з акцентом, але досить правильно. - Ви зробили помилку, i ?? треба виправити, щоб не завдати шкоди оборонi Чигирина. 
      - Генерале, вi перебiльшувайт! 
      - Нiскiльки! Гадаю, буде розумно запевнити запорожцiв, що з ?хнiм товаришем нiчого поганого не трапиться. Його долю повинен вирiшити головнокомандувач князь Ромодановський... А до того часу за його безпеку ручаюся я! Вiд вашого iменi, генерал-майоре, я даю слово запорожцям, що ви не вчините з ?хнiм товаришем насилля. 
      Трауернiхт не вiдповiв нiчого. Мовчки зник за дверима. 
      Генерал Гордон повернувся до Звенигори. Його невеликi допитливi очi дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим i твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати i завжди домагалася свого. 
      - А вам, молодий чоловiче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчiть, не гаючись, до князя або до гетьмана. Тiльки вони можуть примусити генерал-майора випустити його з тюрми... А за султанський фiрман велике спасибi вiд усi?? залоги Чигирина! Щасливо? дороги! 
      Звенигора мовчки вклонився i попростував до виходу. Спихальський i Грива поспiшили за ним. 
      Iшли швидко, збудженi, зi стиснутими кулаками. Звенигора i Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони i лайки. Врештi, йому це набридло, i вiн замовк. 
      Метелиця ще здалеку помiтив, що нема? Романа, а його друзi чимось схвильованi. 
      - Що трапилося? 
      Звенигора коротко розповiв про лихо, що стряслося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя пада? на нього. Коли б не тягнув товаришiв за собою, а сам вiднiс той фiрман, все закiнчилося б якнайкраще. А тепер - ма?ш! Роман у темницi, i його чекають канчуки або й шибениця! 
      Гарячковитий Сiкач вихопив з пiхов шаблю. 
      - Браття, то чого ж ми тут сто?мо! Нас б'ють, а ми, як телепнi, тiльки придуркувато посмiхатимемось? Бiжiмо мерщiй - шаблями прокладемо собi дорогу i визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжi, коли там дiзнаються, що ми нiчого не зробили для визволення Романа! 
      - Чекай, чекай! - остудив його запал Метелиця i наморщив лоба. - Який швидкий!.. Крiм шаблi, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь - скiльки тут воякiв! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий рiг. I чого тодi доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, - стрiльцiв та сердюкiв! Сво?х людей, а не яничарiв... Нi, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке... - I старий козак покрутив перед носом Сiкача сво?ю розчепiреною п'ятiрнею. 
      - Батько правду каже, - сказав спроквола небагатослiвний Товкач. 
      - Що ж тут можна придумати? - гарячкував Сiкач. 
      Погляди всiх звернулися на Звенигору. 
      - ? кiлька шляхiв, - промовив Арсен. - Можна зараз напасти на варту i спробувати визволити Романа. Спочатку я так i хотiв зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не пiдходить. Когось ми уб'?мо, хтось iз нас загине. А головне, невiдомо, чи пощастить визволити Романа... ? другий шлях - законний. Просити князя Ромодановського i гетьмана Самойловича. За кiлька днiв ми будемо у них. Одного ?хнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волi. ? i третя можливiсть... 
      До гурту запорожцiв швидко пiдiйшов незнайомий стрiлець, i Звенигора замовк. Стрiльцевi було рокiв тридцять, але невеличка темно-руса борiдка i такий же темно-русий, . пiдстрижений пiд скобку чуб, що вибивався з-пiд шапки, робили його старшим, поважнiшим. Привiтавшись, стрiлець звернувся до Звенигори. 
      - Я хочу повiдомити вам дещо про вашого друга... 
      - Про Романа? Хто ти такий? I чому турбу?шся про нього? 
      - Не дивуйтеся, братцi, - усмiхнувся доброю усмiшкою незнайомець. - Мене звуть Кузьма Рожков... Я супроводжував генерала Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Во?нова... Я, щоб ви знали, як i вiн, туляк... 
      - Ти ранiше знав Романа? 
      - Нi, та хiба це ма? значення? Я знаю Трауернiхта i чув про нього ще дома... Справжнiй собака! Тож, почувши, що Роман пустив на його двiр червоного пiвня, я дав собi слово зробити все, щоб допомогти земляковi. 
      Запорожцi щiльнiше оточили стрiльця. У Звенигори загорiлися очi. Несподiвана допомога була дуже доречна. 
      - Де зараз Роман? 
      - Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кiнцi двору. 
      -- I варту доставили? 
      - Атож. 
      - Як його можна звiдти визволити? 
      - Цього я зараз не знаю. Треба розвiдати. Подумати. 
      - А тим часом нiмець закату? Романа! 
      - Не закату?. Ви чули, що сказав мiй генерал? 
      - Гордон? 
      - Так. Справедливий шотландець. I вояка добрий... Вiн заступиться за Романа. 
      - Гм. - Звенигора задумався. - Все дiло упира?ться в те, що ми повиннi негайно ?хати далi. Що ж робити? Може, менi залишитись, а ви самi ?дьте? - подивився вiн на товаришiв. 
      - Нi, нi, ти повинен ?хати, Арсене - загукали козаки. - Ти роздобув фiрман, ти чита?ш по-турецькому! Та й, крiм фiрману, розповiси багато... А опрiч всього, попросиш во?воду за Романа. Може, накаже випустити. 
      - Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, --- сказав Грива. - Стрiлець менi допоможе, i ми до вашого при?зду щось розвiда?мо. 
      - Так буде добре, - погодився Кузьма Рожков. 
      Всi зiйшлися на цьому. 
      Домовившись про мiсце майбутньо? зустрiчi, запорожцi попрощалися з Гривою i стрiльцем, скочили на коней i помчали до Калинового мосту через Тясмин. 



      3 

      Тяжкi думи обсiли боярина Григорiя Григоровича Ромодановського. Як тiльки залиша?ться вiн на самотi в сво?му пишному похiдному наметi, не да? йому спокою одна думка: про сина Андрiя, який ось уже багато рокiв поневiря?ться в татарському полонi. Всi спроби i намагання викупити його закiнчилися нiчим. I боярин небезпiдставно пiдозрiва?, що зацiкавленi його сином не татари, якi були б не вiд того, щоб узяти за невiльника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан. 
      Охопивши голову руками, спершись лiктями на невеликий похiдний столик, боярин мовчазно сидить у напiвтемрявi. Вiн хоче вiдпочити, намага?ться не думати про князя Андрiя, але не в змозi вiдiгнати гiрких думок, що настирливо лiзуть у голову. 
      За пологом намету почувся шум. Увiйшов начальник варти. 
      - Ваша свiтлiсть, прибув гетьман Самойлович. 
      Ромодановський провiв рукою по обличчю, нiби зiгнав з нього невидимi сльози, розправив плечi. 
      - Проси! 
      До намету ввiйшов Самойлович, огрядний, високий, у багатому малиновому жупанi i горноста?вiй шапцi, прикрашенiй барвистим павичевим пiр'ям та дорогоцiнними камiнцями. Лiвою рукою притримував шаблю, що ряхтiла срiблом i самоцвiтами. 
      - Чолом тобi, боярине Григорiю Григоровичу! Радий бачити тебе во здравi?! 
      - Спасибi. Милостi прошу, ясновельможний гетьмане. Сiдай, будь гостем! 
      Гетьман важко опустився на канапу. 
      - Не гостювати я при?хав, князю... Доведеться знову воювати. Сiрко прислав депутацiю. Запорожцi привезли дуже важливий лист султана: турки знову iдуть здобувати Чигирин!... 
      - Ми це передбачали. 
      - А тепер зна?мо достеменно. Князь Голiцин наполягав, щоб ми двинули вiйсько пiд Ки?в. Вiн вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свiй головний удар... 
      - Але ми, пане Iване, виявилися далекогляднiшими. 
      - Так, Чигирин - це ключ вiд Укра?ни. Передусiм вiд Правобережно?. I ми добре зробили, що вiдбудували мiськi вали, змiцнили залогу. Тепер у замку сорок п'ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також iнших припасiв. Сьогоднi я наказав вiдправити з Великих Сорочинцiв валку селiтри. З Миргорода, Лубен i Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину... Переправи через Днiпро в наших руках. Ми завжди зможемо пiдкинути пiдкрiплення обложеним. I людей ми цього року матимемо бiльше, нiж торiк. Зi мною - п'ятдесят тисяч козакiв! 
      - Мене сповiстили, що сюди йде князь Булат з калмиками i донськими козаками. Тодi людей государевих буде зверх сiмдесяти тисяч. А з козаками - сто двадцять... 
      - Гадаю, треба притягти пiд Чигирин i запорожцiв. Сiрко, залишивши в Сiчi залогу, приведе десять тисяч умiлих у нападi й оборонi во?нiв. Якщо турки матимуть навiть двiстi тисяч, то й тодi ми з божою допомогою можемо успiшно протистояти ?м! 
      - Вiйна - це гра, пане гетьмане. I вигра? той, хто з самого початку захопить якомога бiльше козирiв... 
      - Один з них - у наших руках i чека? дозволу зайти до намету, князю. 
      - Запорожцi? 
      - Так. 
      Ромодановський плеснув у долонi. Зайшов старшина. 
      - Введiть гiнця iз Запорожжя, - сказав Самойлович. 
      До намету ввiйшов Звенигора. Вклонився. 
      - Чолом, князю! Чолом, ясновельможний гетьмане! 
      - Покажи, козаче, султанського листа бояриновi! Прочитай! - наказав гетьман. 
      Звенигора вийняв фiрман. Переклав. 
      Ромодановський уважно вислухав. Потiм схопився, обняв козака. 
      - Спасибi, молодче! - До гетьмана: - Надзвичайна удача! Я накажу негайно вiдiслати цей лист царевi... Що ми з нього дiзналися? По-перше, нашi торiшнi добрi знайомi Iбрагiм-паша i хан Селiм-Гiрей усунутi з сво?х високих посад i засланi на острiв Родос. По-друге, великим вiзиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара Мустафою. Це розумний i жорстокий во?н. Звичайно, вiн не захоче зазнати долi Iбрагiма-пашi i докладе всiх зусиль, щоб домогтися перемоги. Трет?. Як i торiк, турки iдуть пiд Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися i не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цiй звiстцi, картина прояснилася, i ми будемо дiяти напевне. Але порiвняно з минулим роком розширюються загальнi цiлi вiйни. Султан не задовольня?ться вже тiльки Чигирином, а хоче захопити Ки?в i навiть Лiвобережну Укра?ну. Однак Мустафа-паша зможе зробити це тiльки пiсля того, коли знищить наше вiйсько пiд Чигирином. Отже, наше завдання - не допустити здачi мiста або ж, на крайнiй випадок, зберегти бо?здатним наше вiйсько... Нарештi, одна iз цiлей султана - знищити Запорозьку Сiч. Видно, торiшнi набiги запорожцiв на турецькi i татарськi тили не на жарт стурбували султана. 
      - Безперечно, нам пощастило, - погодився Самойлович. - I я вже вiдповiдним чином нагородив запорожцiв. 
      Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Звенигорi. 
      - Спасибi, козаче. Вiд гетьмана знаю, що ти не сам привiз цей фiрман... Я накажу видати з казни кожному по п'ять золотих червiнцiв. 
      Звенигора злегка вклонився. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2