Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 3)

      - Не розмовляйте, собаки! - закричав здалеку Абдурахман i, прискочивши до Звенигори, кiлька разiв ударив гарапником. 
      Невiльники похилили голови i завзятiше налягли на опачину. 
      - Ну, зачекай, псякрев, - прошепотiв Спихальський, - потрапиш ти менi до рук! 
      Весь день Звенигора i Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярiв, люто тер залiзнi кiльця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тодi вiн плював на розжарений метал i заходжувався терти ще лютiше. 
      Перед вечором "Чорний дракон" здригнувся, нiби налетiв на якусь пiдводну перепону. Гребцiв шарпнуло так, що вони злетiли з лав. Трiснуло кiлька весел. Абдурахман розпластався на помостi i довго не пiдводився. Почулися крики вiдчаю i жаху. Хтось почав молитися. 
      Роман не держався за весло, i його кинуло сильнiше за iнших. Вiн упав з лави i, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився .в глухий куток носово? частини судна. Щось обпекло ноги, - невидима сила здирала кайдани разом зi шкiрою. В ту ж мить болiсно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовiрний шум i гвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив i стогiн невiльникiв, i трiск весел, i рев бурi. 
      Нiхто не знав, що трапилось. Помалу пiдводилися, охкаючи i потираючи боки, невiльники. Абдурахман позеленiв од страху, посiрiлими губами шептав молитву. 
      I тут усi раптом вiдчули, що корабель не так хита?, як ранiш. 
      - Браття, тонемо! - пролунав чийсь переляканий голос. 
      - ?зус-Марiя! - прошепотiв Спихальський. 
      Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходiв i подерся нагору. Та незабаром вiн повернувся в супроводi корабельного аги. 
      - Тихо! - гаркнув ага.- Чого розкричалися, скаженi вiслюки! Корабель не потопа?! Славу аллаху, паша Семестаф - хай живе вiн сто лiт! - майстерно ввiв його в тиху бухту, i ми тут перебудемо бурю! Розберiть весла - i всi за роботу! Треба вiдтягти судно в безпечнiше мiсце - там заночу?мо. 
      Гомiн улiгся. Поламанi весла було викинуто. Невiльники взялися до роботи. Нiхто на них не покрикував, нiхто не лупцював: усiх пiдганяло бажання врятуватися вiд смертi. Навiть Абдурахман якось притих i тiльки спiдлоба позирав на веслярiв. 
      Знову вдарив барабан, однак його глухi звуки уже не падали важким каменем на серця невiльникiв, не викликали огиди i ненавистi, а здавалися провiсниками порятунку. 
      Звенигора й Спихальський теж мiцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський, - аж стогнав, але тягнув, щоб не вибитися з розмiреного темпу, щоб не вiдстати вiд iнших. Арсен допомагав йому зовсiм небагато: знiвечена спина вiд кожного руху вiддавала таким болем, нiби на не? хто кидав гарячим приском. 
      Роман вовтузився в сво?му кутку з цепом. 
      Раптом вiн тихенько скрикнув. 
      - Друзi, готово! - Вiд радощiв голос його тремтiв. - Погляньте, ланцюг перервався! Недарма менi мало не вiдiрвало нiг... Такий удар був! 
      Спихальський на радощах пiдстрибнув на лавi. 
      - Ха, холера ясна! Дiждались! Арсене, брате!.. 
      - Тс-с-с! Спокiйно, панове-браття! - прошепотiв Звенигора одними вустами. - Романе, берися за весло! Ми не повиннi жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережнi... Поговоримо вночi! 
      Не вiрячи сам собi, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга i взявся за весло. 
      За стiнами корабля шаленiв пiвнiчний вiтер. 



      5 

      "Чорний дракон" злегка погойдувався на каламутних водах невелико? затишно? бухти, оточено? з сушi високими горбами. 
      Коли було кинуто якорi, паша Семестаф вiдпустив стомлених морякiв на спочинок, а сам, лишивши на палубi двох вартових, у сво?й каютi став на колiна, пiдняв угору молитовне складенi руки i прошепотiв: 
      - О аллах! Всемогутнiй i всемилостивий аллах! Ти один дав мо?м рукам твердiсть, а серцю - мужнiсть! Спасибi тобi за це!.. I я врятував корабель падишаха, а з ним - сво? життя i честь. Хай славиться тво? iм'я до самого воскресiння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всiх землях невiрних!
      Пiдвiвшись, паша роздягнувся, дмухнув на свiтильник i лiг на вузьке лiжко. Йому було легко на серцi: смiливим входом у знайому бухту вiн урятував судно i сам уникнув певно? загибелi. Тепер можна спокiйно поспати! 
      Однак сон довго не йшов. Грiзно ревла за кам'янистим пасмом, що вiдгороджувало бухту вiд моря, буря, i думка про те, що "Чорний дракон" в цей час мiг би ще бути серед розбурхано? стихi?, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врiзалося в пiщану мiлину i замалим не перекинулось. Вiн ледве втримався за поручнi на капiтанському мiстку... Але, слава аллаховi, пронесло! Тепер корабель у безпецi! За день-два буря вщухне - i знову можна буде випливати в море. 
      Пiд шум вiтру i плин власних думок паша непомiтно заснув. 
      Здавалося, спав увесь корабель. Вартовi - на кормi i на носi судна - понатягали на голови башлики, закуталися тугiше в довгi аби[5] i, примостившись у затишних мiсцях, спокiйно дрiмали. Хропли в сво?х тiсних задушливих каютах яничари. На нижнiй палубi час вiд часу дзенькали кайданами ввi снi невiльники. 
      Не спали тiльки Звенигора, Во?нов i Спихальський. Лежали мовчки в пiтьмi, вичiкуючи, поки всi на кораблi поснуть. 
      Протяжний свист вiтру i приглушений рокiт розбурханого моря сприяли ?хньому задумовi. 
      Десь опiвночi Роман обережно витягнув з-помiж нiг обривок ланцюга. Потiм допомiг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вiльнi! Правда, лишалися кайдани на ногах, i вони все ще перебували на кораблi, та це вже не лякало. 
      Пересилюючи бiль, що пронизував спину, Звенигора перший встав iз ненависно? лави, пiдiйшов до дверей комiрчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Дверi прочинилися. З комiрчини неслося потужне хропiння наглядача. 
      - Чекай, Арсене! Дай-но я! - заблагав Спихальський i протиснувся в комiрчину перший. Вiн простягнув у темрявi сво? довгi мiцнi руки i намацав лiжко Абдурахмана. - Псякрев! Добрався я ниньки до тебе! 
      Вiдчувши на ши? цупкi пальцi, наглядач прокинувся i злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота. 
      - Арсене, розтлумач йому, хто ми i чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми жалi?мо, що не ма?мо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла! 
      - Не треба! Кiнчай, пане Мартине! - прошепотiв Звенигора. - У нас ще багато дiла. 
      Абдурахман так, мабуть, i не зрозумiв, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Вiн борсався недовго i незабаром затих. 
      - ?ден готовий! - коротко сповiстив Спихальський i гидливо сплюнув. 
      Тим часом Роман збудив усiх невiльникiв. 
      - Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скiнчиться наша неволя! 
      Невiльники швидко витягли з-помiж закутих у кайдани нiг товстий довгий ланцюг, який тримав ?х бiля опачин на прив'язi. Звiльнившись вiд нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темрявi один на одного, гримкотiли кайданами. 
      - Та тихше, чорти! - прошепотiв Звенигора. - Варта почу?! 
      Невiльники застигли на сво?х мiсцях. Спихальський тим часом знайшов у кишенi Абдурахмана кресало i трут - викресав вогню, запалив свiтильник. Тьмяно-жовте свiтло вихопило з темряви напруженi, закам'янiлi обличчя веслярiв. 
      Звенигора вийшов наперед. 
      - Браття! Настала година, коли ми можемо стати вiльнi! Берег - рукою подати! Доберемося плавом... Зосталося одно - зняти вартових на верхнiй палубi! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятованi! На березi зiб'?мо кайдани - i хто куди! Там уже кожен - пан сво?? долi!.. А зараз дотримуйтесь тишi!.. Ми з друзями знiмемо вартових. Нам потрiбен ще один мiцний хлопець на допомогу. Хто охочий? 
      - Я, пане Звенигора, - пролунав з корми голос. 
      Там поволi пiдвелася височенна постать. 
      - Хто ти, чоловiче? Звiдки мене зна?ш? - спитав здивовано Арсен. 
      - Грива я. Пам'ята?ш семивежний замок у Стамбулi? 
      Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадiв, що знайшовся серед них ще один дужий i хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невiльникiв найманцiв-зрадникiв для допомоги турецькому вiйську в його походi на Укра?ну, Грива дав гнiвну i рiзку вiдсiч перевертневi Свириду Многогрiшному. Такий не пiдведе! Та й силу ма? чолов'яга! 
      - Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досi голосу? Чом не признавався? 
      - Не хотiв виказувати тебе клятому Абдурахмановi необережним словом. Та й сидiв далеко - не з руки було! - прогув Грива, тримаючи рукою кайдани i пригинаючись, бо головою мало не дiставав стелi.
      Нарада була коротка. Збудженi невiльники стовпилися бiля сходiв, чекали сигналу. 
      Звенигора, Спихальський, Во?нов i Грива, мiцно натягнувши кайдани, щоб не дзвенiли, тихо пiднялися по сходах нагору. На верхнiй палубi було темно, як у погребi. Свистiв у снастях вiтер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грiзно шумiло море, по лiву - ледь-ледь вимальовувались неяснi обриси високого берега. 
      Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потiм Звенигора з Гривою, помiтивши на носi темну зiгнуту постать вартового, стали поволi пiдкрадатися до не?. Спихальський i Роман повернули на корму. 
      Вартовий куняв i не чув, як до нього наблизилося дво?. Грива високо пiдняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по головi. Той важко осiв на палубу i навiть не трiпнувся. 
      Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пiстолi. 
      Грива хотiв скинути тiло вартового в воду, але Звенигора схопив його за руку. 
      - Зажди! Знiмемо одяг - пригодиться! 
      Здерши одяг i зв'язавши його в тугий вузол, втiкачi кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа i Спихальського. Де ж вони? 
      Тi виринули з-за палубно? надбудови, мов тiнi. Спихальський важко дихав. Впiзнавши сво?х, витягнув уперед шию i по-змовницьки, нiби сповiщав велику та?мницю, сказав: 
      - ?ще ?ден! 
      Усi зрозумiли, що мав на увазi поляк. Звенигора мовчки потиснув йому руку вище лiктя. Сказав: 
      - Тепер - добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити яничарiв. 
      Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звiдти один по одному почали виходити невiльники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по якiрному ланцюгу в воду i зникали в непрогляднiй пiтьмi. 
      Звенигора з Романом i Спихальський зiйшли з корабля останнiми. Холодна солона вода опекла Арсеновi спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. "Не всi допливуть! Хто погано плава? -потоне!" - майнула думка. Та вiн й одразу ж прогнав, - потрiбно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхнi i допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз'?дала рани, хотiлося вити, кричати. Натомiсть тiльки мiцнiше зцiпив зуби i широко загрiбав обома руками. 
      Нарештi, вiдчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи i зiтхнув з полегкiстю. Пiд ногами - галька i зернистий пiсок. 
      Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозi i кiлька хвилин лежав вiдсапуючись. 
      Коли втiкачi трохи вiдпочили i розiбралися по тро?, як сидiли на лавах, виявилося, що не вистача? шiстьох чоловiк. Нiхто не бачив, де вони подiлися. 
      - Ждати не будемо, - сказав Звенигора. - Якщо втопилися, то нiчим уже не допоможемо. А якщо десь далi вилiзли на берег i на свiй власний розсуд обрали собi шлях втечi, то хай ?м щастить у всьому!.. Та й ми, друзi, повиннi зараз розлучитися. Iти по чужiй ворожiй землi таким гуртом небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарi?, а може, i в Волощинi. До Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обира? собi найзручнiший для нього шлях! Поодинцi, по дво?, по тро? розiйдемося в рiзних напрямках - тодi шукай вiтра в полi! Чи так я кажу? 
      - Так, так, - погодилися втiкачi i, не гаючи часу, почали невеличкими гуртами розтiкатися по узбережжю. 
      З Арсеном зосталися Роман, Спихальський i Грива. Мокрi, замерзлi, видерлися вони на порослий густим чагарником горб i швидко, наскiльки дозволяли кайдани, яких у темрявi нiяк було збити, пiшли геть вiд моря. Його могутнiй глухий шум поволi зменшувався, стихав i десь пiд ранок зовсiм зник. 
      Починало свiтати. З-за низького небосхилу вставав похмурий осiннiй день. Втiкачi камiнням збили з нiг кайдани, викрутили мокрий одяг. Звенигора надiв каптан i шаровари яничара-вартового, за пояс застромив пiстолi, якi не могли стрiляти, бо порох пiдмок, до боку причепив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсеновi голову, пiдрiвняв бороду й вуса - i козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий бiль, на те, що рани на спинi роз'ятрилися i кровоточили, вiн не дозволив собi довгого вiдпочинку. 
      - Вставайте, шайтановi дiти! - весело пiдморгнув товаришам. - Вперед! Вперед! Наш порятунок - довгi ноги! 



      6 

      В першому ж невеличкому сiльцi, що примостилося в глибокiй балцi, мiж пологими горами, вони дiзналися, що потрапили знову в Болгарiю. 
      Щоб не викликати пiдозри сво?м одягом i виглядом у допитливих балканджi?в[6], Роман, Спихальський i Грива вдавали з себе невiльникiв, а Звенигора - яничара, котрий ?х супроводжу?. Невiльники, похнюпивши голови, поволi плентали розгрузлою дорогою, i ?м, здавалося, все було байдуже на бiлому свiтi. Похиленi плечi, безвольно повислi руки, бруднi зарослi обличчя, лахи, що ледве прикривали худi постатi, - все це викликало у добросердих балканджiiв спiвчуття, i вони виносили бiдолахам хлiб, овечий сир i сушений виноград. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2