Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 21)

      Мати зразу почала збирати на стiл. ?й допомагали Стеха i Златка. Чоловiки сидiли на колодi, вели жваву розмову. Кожному було що спитати i розповiсти. Один пан Спихальський встигав на два боки: допомагав жiнкам носити страву, кухлi, вишнiвку та слив'янку i пiдкидати до загально? розмови сво? несподiванi смiшнi словечка. 
      Коли посiдали за стiл, пан Мартин прицмокував вiд задоволення язиком, куштуючи смачнi напо? та не менш смачнi страви, йому сподобалося все: i наваристий борщ зi свiжою зеленню, i пшеничнi пампушки з салом та часником, i гречанi млинцi з сметаною, i шулики з маком та медом... 
      - Ох, що то за розкiш, панове! - басив вiн, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана бiлiла, як снiг. А запиваючи ?жу пахучою слив'янкою, мружив вiд задоволення очi, прицмокував губами i муркотiв, як кiт. - М-м-м! Скiльки жию, не пив нiц нiчого лiпшого! 
      - Не поспiшай, пане Мартине, хвалити, - сказав дiд Онопрiй, встаючи з-за столу. - ? на свiтi i кращi речi! 
      Вiн поколивав до льоху i незабаром повернувся з великим дерев'яним дзбаном, наповненим майже по самi вiнця золотистим напо?м. Простягнув повний кухоль пановi Мартину. 
      Спихальський втягнув у себе рiзкуватий, але при?мний запах питва i вiдсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усмiхалось, очi закотилися пiд лоба. 
      - О, пан ?зус, яка то втiха! - I, не вiдриваючись, вижлуктив повен кухоль. - Цо то ?сть, пане? 
      -- Мед, пане Мартине... Варений мед. 
      - О, то ?сть райське питво! Налий, пане Онопрiю, ?ще ?ден кухоль, най розсмакую! 
      Пiсля обiду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся вiн аж до сутiнкiв, запорожцi з Спихальським потягли до клунi спати на сiнi, а Звенигора ще довго розмовляв з рiдними, з Младеном, Якубом та Златкою. 
      - От i вiйна, Арсене? - спитав во?вода. - Сьогоднi прискакав гонець - закликав усiх здатних носити зброю до вiйська... 
      - Чека?мо незабаром Кара Мустафу. 
      - З ним, напевно, прибуде сюди Гамiд. Жаль, я ще не можу сiсти на коня. А то зумiв би вiдшукати його серед турецького вiйська! 
      - Вам рано, во?водо, про це думати... А якщо бог допоможе, то i я розшукаю його! А там знатиму, що робити! 
      - Мабуть, i Ненко прибуде на Укра?ну, - вставив Якуб. - Чи не по?хати б i менi пiд Чигирин? 
      - Нi, нi, - гаряче заперечив Звенигора. - Тобi, Якубе, треба лишатися в Дубовiй Балцi... Хто ж вилiку? во?воду?.. До того ж i я з товаришами сподiваюся на випадок поранення покористуватися тво?ми послугами. Ми всi ходимо пiд богом, i в разi чого, приплазу?мо до хутора, як звiр до нори. 
      - Так, Арсен правду каже, - погодився Младен. - Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубово? Балки... Та як тiльки я стану твердо на ноги, я по?ду до Болгарi?. Гадаю, не всi ж мо? соколи загинули! Хтось лишився живий - i ми знову пiднiмемо людей проти тиранiв! Знову здригнеться Планина, загудуть гiрськi потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогрiватимемо серця болгар золотою надi?ю, пробуджуватимемо в них приспанi сили i сподiвання на волю! 
      Хоча Младен був виснажений, худий i майже зовсiм сивий, зараз вiн виглядав значно краще, нiж у дорозi через Волощину. А темнi очi, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заiскрилися молодечим запалом i невгасимою силою. Звенигора мимоволi замилувався старим во?водою, його високим вiдкритим чолом, срiблястою чуприною, що ?? легко, одним порухом голови, вiдкидав назад, усiм його мужнiм i гордим виглядом. 
      Пiзно ввечерi полягали спати. 
      Арсен заснути не мiг. Тихо, щоб не розбудити товаришiв, устав iз свiжого лугового сiна, вiдчинив виплетенi з лози дверi i вийшов iз клунi. 
      Нiч була тепла, мiсячна. Прямо перед двором чорнiв по горi заснулий лiс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомнi жаби. ?хн? глухе - на тисячу ладiв - кумкання заливало всю долину, в якiй розкинувся хутiр, i луною вiддавалося в старезному пралiсi. 
      Арсен перейшов двiр i зупинився коло ганку. Тут на нього нiби чекали. Рипнули сiнешнi дверi - з темряви майнула невеличка бiла постать. 
      - Златко! 
      Дiвчина спурхнула з ганку, мов пташка. Склавши на грудях тонкi бiлi руки, мовчки стала перед козаком. Арсен нiжно пригорнув ??, вiдчуваючи, як вiд хвилювання йому забива? вiддих. 
      - Златко! 
      - Як я виглядала тебе, Арсене! 
      - Я теж, мила, ждав цього часу! 
      - Але ж ти завтра ?деш? 
      - Мушу, кохана. Насува?ться вiйна. 
      - Я знову ждатиму на тебе. 
      Вiн нiжно потис ?? руки, ще мiцнiше пригорнув i тихо повiв з двору. На вулицi звернули праворуч i поволi рушили холодним споришем насупроти мiсяця. 



      6 

      Запорожцi в'?хали в Чигирин з Черкаського шляху через Калиновий мiст. 
      Як змiнилося за цi днi мiсто! Тисячi росiйських стрiльцiв та укра?нських козакiв-сердюкiв затопили вулицi й майдани. На валах кипить робота: лагодять палiсад, складають у штабелi лантухи з землею латати проломи у стiнi, встановлюють гармати. До Калинового мосту поспiшають зi сво?м домашнiм скарбом городяни: хто не може зi збро?ю в руках захищати мiсто, поспiшають за Днiпро. Мчать на конях гiнцi. Лунають накази i розпорядження старшин, часто пiдкрiпленi лайкою. Палахкотять пiд великими закопченими котлами смолистi дрова, привезенi з Чорного лiсу, - кашовари готують обiд. Шум, гамiр, крики. Але на всьому лежить печать тривоги i неспокою. В тому шумi й гаморi не чути веселих вигукiв i смiху. 
      Чигирин ще дуже добре пам'ята? торiшню облогу, тому серйозно готу?ться до ново?. 
      Гриву запорожцi знайшли бiля сердюкiв полковника Коровки. Разом з iншими вояками вiн працював на валу, забиваючи в земляну стiну мiцнi дубовi палi. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязi, з натугою пiднiмав важку дубову бабу i з люттю опускав униз. Побачивши друзiв, спроквола витер спiтнiлого лоба i не поспiшаючи спустився додолу. 
      - Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? - запитав Звенигора, потискаючи козаковi руку. - Роман ще й досi в темницi? 
      - А де б же йому бути? Не так його стереже Трауернiхт, щоб легко визволити! 
      - В тому ж самому льосi? 
      - В тому самому. Бiля дверей невiдступно чату? дво? вартових. 
      - Ви не пробували поговорити з ними? 
      - Нiчого не виходить. Не вступають у розмову. 
      - Хай йому чорт! Так пiдкупити треба! 
      - Я ж кажу: такi цербери, що й на мову не здаються! Як же пiдкупиш? 
      - Романа нiкуди не виводили? Не допитували? 
      - Не знаю. Я ж не можу там сидiти цiлий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомi там знайшлися, - допомогли. Зате маю тепер обов'язки, i не завжди щастить вiдлучитися. 
      - Не багато ж ви встигли зробити, - розчаровано промовив Звенигора. - Де ж нам знайти Рожкова? Може, вiн придумав що-небудь? 
      Грива ображено знизав плечима. 
      - Рожков зна? те, що й я... Та ось i вiн! 
      Кузьма Рожков здалеку помiтив вершникiв i безпомилково впiзнав запорожцiв. Привiтно усмiхаючись, вiн поспiшав до них. Подавши всiм руку i запримiтивши, що Грива насупився бiльше, нiж завжди, Рожков вiдразу збагнув причину настрою товариша. 
      - Що, брате Гриво, перепало вже? 
      - Перепало, - похмуро сказав той. - Арсен дума?, що тут нам легко було. 
      - Я не думаю цього, - заперечив Звенигора роздратовано. - Але могли ж ви до цього часу придумати що-небудь! 
      - Не треба поспiшати, - сказав Рожков. - Поспiшиш - курей насмiшиш! Поки Роман у Чигиринi, доти вiн у вiдноснiй безпецi. Я просив генерала Гордона, i вiн розмовляв з Трауернiхтом. Нiмець не обiця? звiльнити свого крiпака, але й катувати тут не буде: бо?ться шотландця. 
      - Вiн першого-лiпшого дня може вивезти його звiдси, а тодi - шукай вiтра в полi! Десь тихо закату? - i не дiзна?мося. 
      - Ну, що ж, головою об стiну не битимешся... 
      Звенигора з досадою стукнув рукiв'ям шаблi. 
      - Ех, чорт! Я гадав, ви кмiтливiшi... Не можемо ж ми сидiти тут кiлька днiв! Мусимо якнайшвидше мчати до Сiчi! Треба сьогоднi, не вiдкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хiд шаблi! 
      - Це можна зробити не ранiше вечора, - сказав стрiлець. - Удень нiчого про це й думати. Нас схоплять, мов курiпок. I самi загинемо, i Романовi не допоможемо. 
      Раптом з замка ударила гармата. Пострiл був такий сильний i несподiваний, що всi оторопiли на мить. За першим пострiлом ударив залп усiх гармат. Задвигтiла земля. У вухах задзвенiло. Конi тривожно заiржали, затупотiли, присiдаючи на заднi ноги. 
      - На бога, що трапилося? 
      - Турки-иI Турки-и! - пролунав iз замка чийсь гучний голос. - Зачиняйте ворота! 
      Запорожцi вискочили на вал. Звiдси видно було всi пiдходи до мiста з пiвдня, заходу i сходу. Звенигора кинув швидкий погляд на далекий кра?вид i зцiпив зуби. 
      Вдалинi котилася по полю темна хвиля. Широкi лави кiнноти, збиваючи куряву, сунули до Чигирина. Низом, вiд Суботова, понад Тясмином iшли яничари. 
      - Ну, от - почалося! - сказав Метелиця. 
      - Так, почалося. Незабаром вони будуть пiд стiнами мiста. I якщо ми не хочемо опинитися в облозi, то повиннi негайно тiкати звiдси, - сказав Звенигора, в думцi картаючи себе за те, що за?здив у Дубову Балку. Тепер якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа. - Що будемо робити, браття? 
      - А що - ?хати на Запорожжя! - висловив загальну думку Метелиця. 
      Звенигора розумiв, що залишатися в обложеному мiстi вiн не може, не ма? прав. Листи вiд гетьмана i во?води Ромодановського змушують його спiшно мчати в Сiч. Та й Романа кидати напризволяще теж не мiг. Де ж вихiд? 
      - Друзi, - звернувся вiн до Рожкова i Гриви, - не гнiвайтеся на мене. Бачу, що тiльки ви зможете тепер чимось зарадити Романовi... Ось грошi - використовуйте ?х на свiй розсуд!.. А я постараюсь невдовзi прибути до вас. Навiть якщо Чигирин буде оточено з усiх бокiв, я знайду можливiсть проникнути в мiсто! Прощавайте! Хай щастить вам у всьому! 
      Запорожцi скочили на коней i помчали до Кримських ворiт, маючи надiю прослизнути помiж наступаючими турецькими вiйськами i Тясмином у напрямку на Павлиш. 



      ВIДПОВIДЬ ЗАПОРОЖЦIВ 


      1 

      Незвичайна звiстка, мов блискавка, миттю облетiла всi куренi: в Сiч прибули посли вiд турецького султана. 
      - Такого ще не бувало! - вигукнув ошелешений Метелиця. - Що ?м тута треба, невiрам? Га? А ходiмо, хлопцi, подивимося зблизька на них, - може, котрий упiзна? Метелицю та почуха? старий шрам! А скажу вам, не одному я залишив мiтку на тiлi сво?ю шаблею! Ходiмо! 
      Весь курiнь вивернув надвiр. Кожному було цiкаво подивитися зблизька на живих туркiв: i тим, хто ?х ще нi разу не бачив, i тим, кому не раз доводилося схрещувати з ними зброю у полi чи на морi. Тiльки Звенигора i Спихальський не поспiшали - iшли повагом, поволi наближаючись до строкатого натовпу на майданi. 
      Ще здалеку, через голови запорожцiв, вони побачили бiлi тюрбани i фески спагi?в. Туркiв було не багато, - вони стояли мовчки, збившись у тiсний гурток, i напружено, з острахом глипали на запорожцiв i на саму фортецю, слава про яку широко рознеслася по всьому свiту. Мiж турками i запорожцями утворилася невелика смуга вiльного простору. Там на чатах стояло кiлька молодикiв з особисто? варти кошового. 
      Попри незвичайнiсть подi?, запорожцi вели себе стримано, спокiйно. Натовп весь час двиготiв, гомонiв, але не чути було вигукiв, лайки чи смiху. 
      Розштовхуючи плечем запорожцiв, Спихальський подерся наперед. За ним пробрався i Звенигора. Тепер з вiдстанi десяти крокiв вони могли спокiйно милуватися несподiваним для Сiчi видовищем: турки в Сiчi! Не полоненi i не купцi, а во?ни, з шаблями, пiстолями i яничарками! На таке варто було подивитись... Та й цiкаво, з чим вони прибули сюди! 
      Раптом Звенигору мов вогнем обпекло: серед, посланцiв султана вiн упiзнав Гамiда! 
      - Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи менi таке мерещиться? Гамiд! 
      Спихальський отетерiв, здавалося, йому перехопило дихання. 
      - Псякрев! Холера ясна! Але ж то насправдi вiн -- Гамiд! - загримiв поляк. - Н?х мене шляк трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай-гай, де то ми з ним зустрiлися, стонайцять чортiв йому в пельку! - I вигукнув щосили: - Гамiде! 
      Турки зарухалися, щось швидко заговорили, а Гамiд, уздрiвши Спихальського, а потiм Звенигору, враз посiрiв i зробив мимовiльний рух рукою, нiби хотiв захиститися вiд удару. 
      Звенигора рвонувся вперед, вiдштовхнув вартового i в одну мить опинився перед Гамiдом. Спахiя скрикнув з переляку. Звенигора посмiхнувся. 
      - Гамiд-ага, от де довелося нам зустрiтися! Недарма говориться: тiльки гора з горою не сходиться... Як же живеться-ведеться, ага? Салям! 
      - Салям, - пробубонiв непевно Гамiд. 
      - Що привело тебе сюди, ага? 
      - Справи. 
      - I ти не побоявся ?хати в Сiч, знаючи, що я живий? 
      - Я посол хондкара. Моя особа недоторканна, - попередив Гамiд, вiдчувши в словах козака погрозу. 
      Запорожцi притихли, вслухаючись у чужу мову. Турки теж мовчали, бо нiхто з них не знав, якi кривавi стосунки зв'язували цих двох людей. Один Спихальський, схвильовано сопучи за плечима у Звенигори, допитувався: "Що вiн сказав. Арсене?" Та той не звертав на його слова уваги. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2