Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 24)

      - Швидше! Швидше! -гукнув повновидий ага. - Сафар-бею, сюди! Я Мемдух Айтюр... Ти пам'ята?ш мене? 
      - Звичайно! - вiдповiв Звенигора, вирвавши з пiхов шаблю i опустивши ?? на голову невiдомого йому Мемдуха Айтюра. 
      Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з диким вереском насiли на Звенигору. Але ?м навперейми кинулися запорожцi. У пiдворiттi зав'язався бiй. 
      На крик вартових звiдусюди бiгли напiводягнутi аскери й татарськi стрiльцi-сеймени. 
      - Тхоре, гукай наших, щоб поспiшали! Бо не втрима?мося! - крикнув Звенигора молодиковi, що крутився бiля нього поблизу. 
      Тхiр метнувся виконувати наказ отамана. Зата?вши намiр убити Звенигору, вiн поки що старався допомагати козакам, бо вiд ?хньо? перемоги залежала i його безпека. Не виходячи з пiдворiття, щоб не наразитися на татарську стрiлу чи яничарську кулю, вiн замахав руками. 
      - Швидше, братове! Швидше! 
      Запорожцi стрибали з чайок, мчали до замка. Сiрко, попри свiй похилий вiк, бiг нарiвнi зi всiма. Його обганяли молодi козаки. 
      - Захоплюйте стiни! Вiдмикайте пороховi погреби! - кричав кошовий. - Тих, хто зда?ться, не знищувати! Ми за них викупимо з неволi наших людей! 
      Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Звенигора з горсткою сво?х смiливцiв ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарськi малаха? i один одного пiзнавали по довгих оселедцях, що розвiвалися на голених головах. 
      Поряд зi Звенигорою стали свiжi сили: Метелиця, Спихальський, Сiкач, Товкач, брати Пiвненки. Стрибав, мов горобець, старий, але жвавий дiд Шевчик, i його шабля теж рубала не тiльки повiтря. 
      Вся залога фортецi вже була на ногах. Турки й татари чинили впертий опiр. Яничари-гармашi спiшно повертали на стiнах гармати, щоб ударити по козаках, якi прорвалися всередину. Але до них уже лiзли чубатi запорожцi i меткими ударами скидали вниз. 
      Натиск нападаючих був такий нежданий i сильний, що турки з лементом вiдкотились од брами аж до мурiв внутрiшньо? цитаделi. Там зав'язався жорстокий рукопашний бiй. Поволi вiн розпався на окремi вогнища, що спалахували повсюди: на майданi, в тiсних провулках i дворах. 
      Звенигора зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успiшно вiдбивав усi випади козака. 
      Тим часом Тхiр, не встряючи в бiй, крався за Звенигорою назирцi. Навколо лунали крики, стогiн поранених змiшувався з хрипом конаючих, козацьке "слава" i турецьке "алла" зливалися в одне страшне протяжне "а-а-а!" Тхiр у цьому пеклi не втрачав з ока гнучку постать запорожця... Перестрибнувши через глинобитну стiну, з-за яко?, на його думку, було безпечно спостерiгати за бо?м. Тхiр негадано зiткнувся з старим татарином, який вискочив з низьких дверей саклi з луком i сагайдаком у руках. Тхiр вихопив з-за пояса пiстоль i вистрелив старому в груди. Той упав. Тхiр схопив лука, висмикнув з сагайдака стрiлу з бiлим оперенням, злодiйкувато визирнув з-за стiни. Звенигора потиснув агу до само? цитаделi i намагався влучним ударом прикiнчити його або обеззбро?ти. 
      Тхiр прикинув вiдстань, пiдняв лука. Тятива бренькнула, як струна, - i стрiла слiпучою блискавкою шугнула через майдан... 
      Але Тхiр не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду нього пролунав пронизливий крик. Вiн отетерiло оглянувся - то, припавши над убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по плечах тонкими косичками. 
      Тхiр зрозумiв, що з цього боку йому не загрожу? небезпека, i знову виглянув з-за стiни. Вiн сподiвався побачити Звенигору на землi з стрiлою у спинi. Але замiсть того уздрiв Сiкача, який летiв до нього через майдан з високо пiднятою шаблею. А Звенигора тримав на руках якогось запорожця, що намагався вирвати з сво?х грудей заюшену кров'ю стрiлу. 
      - Прокляття! - скрикнув Тхiр i кинувся до дiвчини. Татарочка зойкнула, простягла вгору руки, нiби захищаючись вiд удару чи благаючи пощади. Однак Тхiр не здержав руки - i шабля зачервонiла вiд дiвочо? кровi. 
      - Що ти робиш? Навiщо забив дiвчину? -почувся голос Сiкача. 
      Тхiр спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув. 
      - Змiя! Стрiляла iз лука в наших... Довелося спочатку батька, а потiм - ??... 
      - А-а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цiлилась у Звенигору... На щастя. Когут помiтив вчасно i затулив собою товариша... Тепер у нього кров цiвкою б'? з рани. Жаль буде, якщо помре, - добрий був козарлюга!.. Ходiмо, брате! Ще багато роботи! 
      Сiкач побiг до запорожцiв, що вже повсюдно тiснили охоплених розпачем i вiдча?м захисникiв фортецi. А Тхiр, ще не оговтавшись вiд страху i кленучи в думцi Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утiк у Крим до Алi, шмигнув у саклю, щоб поживитися татарським добром. 
      Бiля Звенигори i пораненого Когута зiбралося кiлька найближчих друзiв. Арсен обережно витягнув iз грудей товариша стрiлу. Метелиця дiстав з глибочезно? кишенi штанiв плескату пляшечку з горiлкою, насипав у не? з порохiвницi пороху, розколотив - i ту пекучу сiру сумiш вилив на рану. Потiм зав'язав чистою полотняною ганчiркою. 
      - Хлопцi, вiднесiть його на човен, - наказав Звенигора. 
      Старший Пiвненко пiдняв брата на руки i разом з Товкачем понiс до Днiпра. А запорожцi знову подались у гущавину битви. 
      Коли впала цитадель, кизи-керменський бей заперся з горсткою сво?х во?нiв у мечетi. З вiкон, з мiнаретiв, з даху вiдстрiлювались вони вiд насiдаючих козакiв. 
      Поодинокi розрiзненi яничарськi загони з бо?м пробивалися до мечетi i пiд прикриттям сво?х стрiльцiв чинили запеклий опiр козакам. 
      - Бийте ?х, дiтки! Бийте недовiркiв проклятих! - загримiв серед бою голос Сiрка. - Не давайте опам'ятатися! 
      I "дiтки", серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю, нестримною лавиною поперли на ворога. Один за одним падали яничари, зрошуючи кров'ю кам'янi плити сходiв, дико кричали турецькi аги й татарськi мурзи... 
      Але вже не було тi?? сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий порив, що охопив козакiв! 
      Звенигора зi Спихальським увiрвались у мечеть одними з перших. Ще здалеку, через голови низькорослих татар, Арсен побачив вилицюватого бея. Його заступали сво?ми тiлами охоронцi. В очах бея свiтився неймовiрний жах, обличчя трусилося. Бей хотiв би зараз зникнути, провалитися крiзь землю чи хоча б перетворитися на рядового во?на. Однак сите, виплекане обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цiй фортецi. 
      - Бею, здавайся! - крикнув Звенигора, вимахуючи шаблею. - Ма?ш честь здатися самому Сiрковi. 
      Збоку свистiла важка шаблюка Спихальського. Татари подалися назад, придавивши бея до стiни. В тiснявi вони не могли вiльно орудувати збро?ю, заважали один одному. Хтось iз них верескнув: 
      - Урус-шайтан! Урус-шайтан! 
      Вiд того крику здригнулися захисники мечетi. Кiлькома сильними ударами Звенигора проклав собi дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу. 
      Бей вирвав з блискучих пiхов шаблю. Мабуть, сьогоднi вона ще не була в дiлi. Схрестив ?? з козацькою. 
      Тепер Звенигора вже не бачив нiчого, крiм лискучого одутлого лиця татарського мурзи. Та в пам'ятi, мов падуча зiрка, сяйнула згадка про невольничий ринок у Кафi: холодне сонце, похмуре море, напiвроздягнутi невiльники i свист батогiв, що падали на його плечi... Ненависть потро?ла його сили. В напiвтемнiй мечетi вiд схрещених ша-бель бризнули слiпучi iскри. Бей не мав куди вiдступати й оборонявся люто, затято. Його шабля успiшно вiдбивала всi випади козака. Та, видно, страх скував серце ханського вельможi, бо лоб його вкрився рясними краплями поту. 
      Звенигора вiдступив на крок й усiм тiлом вiдхилився назад, навмисне накликаючи бея на себе. Татарин мимовiльно подався слiдом, розслабляючи далеко витягнуту руку. Звенигора несподiвано i мiцно ударив спiднизу. Шабля супротивника мелькнула в повiтрi, перелетiла через голову козака i з брязкотом упала на кам'яну долiвку. Бей смертельно зблiд, вiдсахнувся назад - й уперся плечима в стiну. До його горла дiткнулося холодне вiстря блискучо? крицi. Та Звенигора в останню мить стримав руку. 
      - Бею, накажи сво?м людям припинити опiр! За це матимеш життя! Ну! 
      - О правовiрнi! Аллах вiдступився вiд нас! - вигукнув бей хрипко. - Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета! 
      Спочатку найближчi до бея аскери покидали шаблi. Потiм, коли бей повторив голосно свiй наказ, здалися iншi. 
      В мечетi настала тиша. Тiльки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогiн поранених. 
      До Звенигори пiдiйшов Сiрко. Обняв козака. 
      - Спасибi, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спiймав! Молодець! - I ще раз притиснув до грудей. 
      ...Опiвднi важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими козацька флотилiя вiдчалила вiд Таванi. На мiсцi фортецi лишилися купи камiння, трупи. В небо чорними стовпами здiймалися густi смердючi дими. 



      7 

      Пiдпливаючи до Сiчi, Звенигора мiркував про те, як крiзь турецькi й татарськi заслони i роз'?зди пробратися до Чигирина. На серцi було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауернiхт мiг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти мiсто i всiх полонених вирiзати чи потягнути в неволю, як це вони зробили три роки тому в Кам'янцi. А могли просто обложити мiсто так, що в нього i миша не прослизне. 
      Десятки думок ро?лися в Арсеновiй головi, десятки найрiзноманiтнiших гадок виникало в нього. Та всi вони розвiялися в одну мить, коли флотилiя причалила до сiчово? пристанi. 
      Не встиг Звенигора зiйти на берег, як його покликали до кошового, - вiн прибув трохи ранiше. 
      Сiрко стояв в оточеннi кiлькох старшин, що водили сво? куренi на Буг. Перед ним вклякнув на колiнах молоденький яничарський ага. В очах аги - переляк i мольба. 
      - Арсене, потрiбно докладно i точно розпитати цього хлопця, - сказав кошовий. - Вiн, зда?ться, зна? багато цiкавого для нас... Гей, ага, - звернувся Сiрко до турка, - ти вже зна?ш, хто я, i переконався, що жартувати з тобою не входить у мо? намiри. Скажеш правду - житимеш, збрешеш - годуватимеш ракiв у Днiпрi! Зрозумiв? 
      Звенигора переклав. 
      - Зрозумiв, паша. 
      Сiрко усмiхнувся, почувши, як його велича? турок. 
      - А якщо зрозумiв, тодi скажи: куди прямував твiй загiн з валкою поранених i хворих з-пiд Чигирина? Чому вiн iшов не на Аджидер, а звернув до Днiпра? 
      Турок метнув зляканий погляд на Сiрка i старшин, iдо суворо дивилися на нього. 
      - Такий був наказ великого вiзира, паша, - пробелькотав вiн. 
      - Який наказ? 
      - Ми повиннi були добратися до Днiпра i там чекати нашу флотилiю... 
      - Ну? 
      - Вона привезе харчовi припаси та порох для вiйська великого вiзира, паша. А ми мали. здавши поранених i хворих, забрати все те i везти пiд Чигирин. 
      - Ранiш ви ?здили до Аджидера або до Очакова. 
      - Так. Але туди вдвiчi далi... 
      - Отже, Кара Мустафа вiдчува? нестачу в припасах, якщо так поспiша? отримати ?х? 
      - Вiдчува?, паша. Вiйська багато - припасiв мало... Розраховували знайти на Укра?нi, але торiк Iбрагiм-паша так сплюндрував край, що нам цього року нiчого не лишилося. 
      - Сам поживився, як пес макогоном, i свого наступника пiдвiв пiд дурного хату! - похмуро посмiхнувся кошовий. - Скiльки ж кораблiв ма? прибути? 
      - Не знаю, паша... Але судячи з кiлькостi наших возiв, мусить бути багато. 
      - Ну що ж, буде знову робота... Турки пруться на Укра?ну, як грiшнi душi до пекла. 
      - Але ж, батьку кошовий, менi вкрай треба в Чигирин! - вигукнув Звенигора. 
      - Знаю. Чув. Похвально, що так дба?ш про товариша. Але й тут ти не менше потрiбний. А може, бiльше! Це був наказ, i Звенигора не став перечити. 
      - Вiдведiть агу! - розпорядився Сiрко. - Зда?ться, вiн сказав правду... Приготуйте все до нового походу: поповнiть на чайках запаси ядер, пороху, сухарiв, саламахи! Виступа?мо на свiтанку! 



      8 

      - Друже, дивися - пливуть! - вигукнув Сiкач, сидячи на товстому суку старезно? гiллясто? верби, що високо здiймалася над iншими деревами. 
      Товкач прижмурив проти сонця очi. 
      - Я щось не бачу... Ти часом не брешеш? 
      - ?й-богу, пливуть!.. Та куди ти дивишся?.. Ген - проти Краснякова випливають. Повертають, зда?ться, в гирло Корабельно?... Та скiльки ж ?х, матiнко! 
      Тепер уже й Товкач побачив турецьку флотилiю. На широкому, блискучому проти сонця плесi Днiпра виринали з-за повороту кораблi. Один, два, три... п'ять... десять... двадцять... п'ятдесят... Товкач збився з лiку. 
      - Це вони! Не гаймо часу! Бiжiмо мерщiй до кошового! - вигукнув Сiкач, швидко спускаючись униз.
      Вислухавши дозорцiв, Сiрко почепив на шаблю шапку i пiдняв угору. Це був умовний знак. У ту ж мить десятки чайок виринули з очеретiв, з-за кущiв верболозу i прудко помчали на перехват турецьких кораблiв. Мов бистрокрилi птахи, летiли вони по спокiйних водах рiчки Корабельно?, зi всiх бокiв оточуючи ворожу флотилiю. 
      - З богом, браття-молодцi! - прогримiв Сiркiв голос. - Бийте з гакiвниць! Стрiляйте з мушкетiв! На приступ! На приступ! Приготуйте абордажнi гаки! 
      Над рiкою пролунали гарматнi пострiли. Запорозькi гакiвницi, укрiпленi на носах човнiв, ударили картеччю. Турки вiдповiли ядрами. Пороховий дим заклубочився над кораблями, над зеленими плавнями. 
      Двi пiдбитi чайки пiшли на дно. Уцiлiлi запорожцi борсалися в водi, скидали з себе одяг i, пирхаючи, завертали до берега. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2