Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 25)

      Сiрко стояв на сво?й чайцi, скидаючи поглядом усе гирло Корабельно?, де зав'язався бiй. Турецькi кораблi зупинилися, зламали стрiй. На них заметушилися, закричали яничари, посилюючи гарматний вогонь. 
      - Метайте вогненнi трубки! Приголомшiть песиголовцiв! - крикнув Сiрко, бачачи, що й ще одна чайка, в яку влучило ядро, перевернулася й пiшла на дно. 
      На кожнiй чайцi було по двi начиненi порохом трубки, виготовленi в сiчових майстернях. Це був чудесний винахiд запорожцiв. З одного боку трубка наглухо заклепана, з другого - вiдкрита. Сюди насипався порох, вправлявся просякнутий селiтрою гнiт. Трубка вставлялася замiсть ядра в гакiвницю. Невеличкий заряд пороху виштовхував трубку з цiвки гармати, а також пiдпалював гнiт. Вiд гноту загорався порох в самiй трубцi, мчав ?? до цiлi, де вона з страшним громом i вогнем розривалася... 
      Почувши наказ кошового, Звенигора вставив трубку в жерло гармати, насипав у запал пороху i приклав смолоскип. Вогненна трубка прокреслила в сизому вiд порохового диму повiтрi яскравий слiд i вибухнула в снастях переднього ворожого корабля. Снiп вогню заслiпив очi... Турки дико закричали i метнулися гасити пожежу. 
      Чайка ковзнула боком об борт корабля. 
      - Кидайте гаки! - крикнув Звенигора. 
      Вгору полетiли важкi залiзнi гаки з гострими лапами. Заколихалися мiцнi мотузянi драбини. Над бортом блиснули кривi турецькi шаблi. Деякi навiть устигли перерубати двi чи три драбини, але з чайки гримнув залп козацьких мушкетiв - i кiлька яничарiв з криком шубовснули в воду. 
      - На приступ! На приступ! 
      Звенигора ухопився рукою за щабель - потягнув до себе: чи мiцно ввiгнався гак у дерев'яну обшивку корабля? Мiцно? Тодi - шаблю в зуби, пiстоль - у праву руку, - швидко подерся вгору. Перекинув ногу за борт... На нього налетiв яничар, замахнувся шаблею. Звенигора вистрелив йому впритул у груди. Турок без зойку впав навзнак. Звенигора переступив через нього i шаблею вiдбив напад приземкуватого огрядного аги. 
      А знизу вже лiзли Метелиця, Спихальський, Сiкач, Пiвень На палубi зав'язався короткий, але жорстокий бiй. Замовкли пiстолi й мушкети. Рубалися шаблями й ятаганами. 
      - Бийте ?х, iродiв, хлопцi! - гримiв Метелиця, покриваючи сво?м могутнiм голосом гамiр i крики. - Не милуйте проклятих! Вони нашого брата не милують! 
      Його шабля не знала втоми. Разом з Сiкачем i Товкачем вiн тiснив яничарiв до корми i скидав там у воду. Бiля нього вертiвся Шевчик, жалячи, мов гедзь, тих, що виверталися з-пiд удару Метелицi. 
      Звенигора бився мовчки. Зате Спихальський, iдучи поруч, не стримував язика. 
      - А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! - приказував вiн, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. -Згинь до дзябла! 
      Його гучний голос, як i голос Метелицi, наводив жах на ворогiв. 
      - Налiтай, прошу пана! - гримiв на всю палубу. - Частуватиму повною чарою! 
      - Пане Мартине, - крикнув Звенигора, - дивись, яка пташка перед нами! Сам паша! Живим треба взяти! 
      В гуртi яничарiв, що вiдбивалися вiд козакiв; червонiла оксамитова феска пашi. 
      - А перун на його голову! - заревiв Спихальський. - Ото, прошу пана, так зустрiч! - I гукнув через голови туркiв: - Гей, паша, здавайся! 
      Високий худий паша пiдняв очi, i злiсна посмiшка, спотворила його сухе коричневе обличчя. Сива цапина борода засiпалась, мовби ?? хто смикав знизу. 
      - Здавайся, паша! - крикнув i Звенигора. 
      Паша люто глипнув на козака i вихопив з-за пояса пiстоль. 
      - Мартине, стережись! - гукнув Звенигора. Та було пiзно. Прогримiв пострiл. Спихальський зойкнув i випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди. 
      - Ах, псякрев!.. - Вiн зiгнувся, затулив рану долонями i поволi почав осiдати на залиту кров'ю палубу... 
      Звенигора побачив, що крiзь пальцi товариша сочиться Кров, пiдхопив Спихальського за стан, пiдтримав, щоб не впав пiд ноги очманiлих бiйцiв. 
      - Браття, кiнчайте ?х! - гукнув до козакiв. - Але пашу вiзьмiть живцем! . 
      - Друже, облиш... То ?сть смерть моя, - простогнав пан Мартин. - Ах, псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську... ойчизну укохану! 
      Звенигора вiдтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайцi. Люта ненависть, гнiв, жаль струсонули його серце. Не брати пашу. в полон! Вiдомстити за пана Мартина! 
      Але бiй уже закiнчився. Всюди лежали вбитi й пораненi. Паша стояв пiд стiнкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його зморшкуватих щоках котилися сльози... Козаки навколо нього важко вiдхекувались, витирали з лобiв пiт. 
      Звенигора пiдняв шаблю. 
      - Старий пес! Нема тобi мо?? пощадив 
      Козаки перехопили його, 
      - Опам'ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти його живцем!.. Та й беззбройний вiн... 
      Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали вiддих. Через силу видавив з себе пекучi слова: 
      - Пана Мартина... убив вiн, собака!.. Ех! - Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. - Негiдник! 
      Той люто блиснув очима. 
      - Я во?н! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смiй! Я чесно оборонявся! 
      Звенигора вiдiйшов. 
      Бiй на Днiпрi затихав. Кiлька фелюк горiло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радiснi вигуки запорожцiв, поодинокi пострiли на тих кораблях, де ще турки чинили опiр. 
      ...Перед вечором величезна флотилiя, що складалася iз двох сотень козацьких чайок i майже сотнi турецьких сандалiв та фелюк, навантажених хлiбом, порохом, ядрами та iншими припасами, поволi вирушила з гирла рiчки Корабельно? i попливла вгору по Днiпру. 
      Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рiкою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей i кучеряво-срiбних верболозiв. 
      Спихальський лежить на бiлих турецьких простирадлах. Над ним схилився дiд Шевчик, беззубим ротом шамкотить: 
      - Мати божа, царице небесна, поможи козаковi й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тiло бiльше не болiло, щоб душа мужала, рука - шаблю держала, ноги - по землi ходили, очi-на ясний свiт глядiли!.. А ти, лихоманко-поганко, бiлого тiла не ломи! Лети собi на луги, на широкi береги, в чортори? на камiння, на зелене баговиння, в глибокi вертепища, непролазнi хащi-нетрища, де Марище бродить, де смерть колобродить, - тьху, згинь, пропади, цур тобi й пекi 
      Шевчик сплюнув через борт i рукавом витер рота. Поки вiн говорив. Метелиця зневажливо дивився на свого старого побратима. Потiм рiшуче вiдсторонив його рукою: 
      - Тво? небилицi - дурницi! Ось дай-но я його полiкую! По-сво?му! 
      Вiн знову дiстав з глибочезно? кишенi пляшку, налив з не? у рiг, що в походi замiняв йому кухоль, горiлки, насипав з порохiвницi пороху - розколотив усе те дулом пiстоля i пiднiс пановi Мартину. 
      - На, сину, випий половину! - I пiдвiв його. Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м'яку подушку. 
      Другу половину Метелиця вилив йому на ранку i туго перев'язав чистою ганчiркою. 
      - Ось так! Вiдпочивай тепера! 
      Пiдвiвшись, знову налив у рiг горiлки. Глянув на пожовтiлого Спихальського, крякнув. 
      - Ну, за тво? здоров'я, козаче! 
      Пiднiс рiг до рота, але несподiвано почув покашлювання Звенигори, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повiтрi... Потiм поволi, не без жалю, вiдхилилася вiд рота i вихлюпнула горiлку з рога в Днiпро. 
      - Кгм, кгм! - крякнув, витираючи долонею сухi вуса. Дiд Шевчик, дивлячись на пляшку, в якiй ще було трохи жовтувато? рiдини, смачно облизався. 
      Спихальський розплющив очi, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечiрнього повiтря. 
      - Арсене, друже... поховай мене на такiй високiй горi... жеби було видно мi всеньке Подiлля... i ту дальшу землю... мою ойчизну... Польську... - Вiн говорив тихо, з натугою, але розбiрливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю. - А коли доведеться бути... в Закопаному, то... вiдшукай панi Ванду... Скажи, же я ?й... усе прощаю... Навiть зраду... з тим глистом маршалкем... Прощаю... як бога кохам!.. 
      Звенигора вiдвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах слiз. "От i довоювався, пане Мартине! Довоювався... I не побачиш сво?? ойчизни i невiрно? Ванди, яку ти все-таки, незважаючи нi на що, кохав... Ти був зовнi незграбний i трохи дивакуватий, але мав добре i по-дитячому нiжне серце. Ти був шляхтич, але з тi?? шляхти, яку в народi звуть голопузою i яка нiчого, крiм гонору, не ма?. Тому ти не цурався простого народу i стояв ближче до нього, нiж до шляхетних магнатiв, якi гордували тобою i використовували, як хлопчика-козачка, на побiгеньках... Ех, пане Мартине, пане Мартине!" А вголос сказав: 
      - Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти... Ось допливемо вночi до Сiчi - вiзьму коней i помчу з тобою в Дубову Балку... А там Якуб i дiдусь Онопрiй зроблять таку мазь, що враз поставить тебе на ноги. I хвицатимеш ти, як жеребець копитами... Житимеш - не тужитимеш! До ста лiт! 
      На блiдому, покритому холодним потом обличчi Спихальського промайнула слабка усмiшка. 
      - Добрий ти, Арсене, хлопак... Мам тебе за брата! Вiн заплющив очi i, знесилений, затих. 



      ЧИГИРИН 

      1 

      Йшов третiй тиждень облоги Чигирина. Росiйсько-укра?нське вiйсько, переправившись бiля Бужина на правий берег Днiпра, в рiшучому бою вiдкинуло туркiв i татар за Тясмин, захопило Калиновий мiст i встановило зв'язок з обложеними. Однак, незважаючи на те, що турки втратили двадцять вiсiм гармат, вози з порохом, табуни скоту i коней, незважаючи на те, що у витолочених бур'янах лишилися лежати сотнi во?нiв падишаха, великий вiзир Мустафа мав ще достатньо сил, щоб не впасти у вiдчай i не повторити торiшньо? помилки Iбрагiма-пашi - без генерально? битви знятися з позицiй i тiкати. 
      Коли вiйська зупинилися на укрiпленому правому березi Тясмину, а уруси, як доносили вивiдачi, не проявили намiру форсувати рiчку i з ходу нападати на турецькi позицi?, Кара Мустафа наказав усiм пашам зiбратися на вiйськову раду. 
      Велике розкiшне шатро вiзира ледве вмiстило всiх найвищих вiйськових вождiв. 
      Кара Мустафа сидiв похмурий, насуплений, чорний, мов головешка. Пашi мовчки перезиралися, чекаючи прочухана за поразку. Тiльки гоноровитий i хитрий хан Мюрад-Гiрей тримався незалежно, даючи всiм вiдчути, що за його спиною - п'ятдесят тисяч вершникiв. 
      Але вiзир заговорив у незвичному для себе тонi - тихо, без роздратування. 
      - Доблеснi во?ни падишаха, аллах покарав нас за те, що ми принесли сюди, в хижi степи сарматськi, мало ненавистi в сво?х серцях до невiрних, мало мужностi i гарячого бажання прославити велику державу османiв, сонцеликого хондкара i себе... Ось уже наступа? четвертий тиждень облоги, а ми не можемо взяти цього проклятого мiста! А вчора i сьогоднi змушенi були показати хребет во?нам гетьмана Самойловича i Ромодана-пашi... Ганьба нам!.. I я хочу запитати вас, прославленi полководцi, - i тебе, Ахмет, паша ?гипетський, i тебе, Суваш, паша константинопольський, i тебе, Кур-паша, i тебе, Чурум-паша, i всiх вас, во?нiв, у доблестi яких я нiколи не сумнiвався, - чому ми, маючи вдвiчi бiльше вiйська, нiж в урусiв, змушенi сьогоднi ганебно тiкати з поля бою? Ну? 
      Запала тяжка мовчанка. 
      Кара Мустафа застиг, мов чорна статуя. 
      Першим пiдвiвся Ахмет-паша. Шовковим шарфиком витер з лоба пiт. Заговорив неголосно. 
      - Великий вiзире i все доблесне во?нство, по довгих роздумах я дiйшов висновку, що з якихось невiдомих менi причин аллах вiдступився вiд нас i вже не надiля? сво?х захисникiв милiстю сво?ю... Нiчим iншим я не можу пояснити втрату нами вчора i сьогоднi багатьох во?нiв наших iсламських i гармат... Мо? вiйсько зменшилося на третину. А до урусiв прибули з пiвночi свiжi сили... Я не бачу можливостi продовжувати далi цю затяжну i небезпечну для слави нашо? вiйну. Я нiколи не був боягузом, але зараз у мо? серце закрада?ться страх. Аллах вiдступився вiд нас, i невiрнi можуть взяти верх над нами... Тому я за негайний почесний вiдступ, бо iнакше i переможне наше вiйсько iсламське загине, i гармати всi втратимо. Честь держави до самого воскресiння мертвих буде загублено, а ми за це будемо проклятi на вiки вiчнi! 
      Ахмет-паша уклонився i сiв. 
      Усi мовчали, похмурi, пригнiченi. Кожен розумiв, що коли майже за мiсяць не пощастило двохсоттисячному вiйську здобути Чигирин, на валах якого до вчорашнього дня зоставалося не бiльше семи-восьми тисяч украй змучених, виснажених стрiльцiв та козакiв, то тепер, пiсля того, як уруси стали по лiвому березi Тясмину i мають вiльний вхiд у мiсто, тiльки чудо може допомогти туркам i татарам добитися тут перемоги. 
      Нарештi, мовчанку порушив Кур-паша. З великим зусиллям пiдняв важке огрядне тiло, вiдсапнув, нiби здерся на високу гору. 
      - Великий вiзире, сили вiйська вичерпалися. Нi пiдкопи, нi мiни, нi апрошi, нi безперервний обстрiл з гармат, нi бо? на самих стiнах - нiщо не допомогло синам Магомета взяти обложене мiсто. Ми вiдчува?мо нестачу в усьому: мало хлiба, обмаль пороху, лише на один-два штурми - бомб та ядер. Зате багато вбитих, хворих i поранених! 
      - Чого ж хоче Кур-паша? - спитав вiзир. 
      - Почесного вiдступу. 
      - Такого, як минулого року? Тодi ми почесне вiдступили... 
      Хан Мюрад-Гiрей гарячкове схопився з мiсця. Злiсно блиснув на Кур-пашу розкосими чорними очима. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2